Стрімголов увірвався на український літературний Олімп цей драматург — молодий, зухвалий, освічений. Розквіт його творчості припав на найважчі для українського письменства роки...
Микола Гурович Куліш народився 18 грудня 1892 р. у с. Чаплинці Таврійської губернії в бідній родині. З раннього дитинства мусив працювати у наймах, важко переживав злидні й ранню смерть матері, перебування в сиротинці. Втім хлопчик тягнувся до знань: спочатку навчався в сільській школі у рідному селі (1901-1905 рр.), потім — у вищій початковій школі (1905-1909 рр.) та приватній гімназії (1909—1913 рр.) в Олешках. Маючи ґрунтовний багаж знань, 1914 р. Микола Куліш став студентом історико-філологічного факультету Одеського університету.
Утім його плани здобути освіту перевернула Перша світова війна — юнака мобілізували на фронт. Від осені 1915 р. по осінь 1917 р. він бився на фронті у лавах російської армії біля Вільно, на Волині, у Галичині... Перебуваючи на Західному фронті, Куліш примудрився одружитися зі своєю коханою дівчиною Антоніною, з якою заручився одразу, як дізнався про мобілізацію, і вже до кінця війни мав двох дітей — Ольгу й Володимира. Штабс-капітан Куліш добровільно пішов на передові позиції, був двічі поранений. Але і під час бойових дій відточував свій мистецький хист — писав сатиричні вірші, невеличкі п’єски для солдатського гуртка тощо. Солдати поважали молодого капітана, на початку революції 1917 р. навіть обрали його представником полку на Військовому з’їзді Західного фронту, що проходив у Луцьку.
Залишивши лави армії, йому вдалося зробити стрімку кар’єру, повернувшись до Олешків, що вже стали для нього рідними. Микола Гурович був головою організації «Просвіта» Дніпровського повіту, а незабаром його обрали головою міської управи і він з головою поринув у справи міста. Щоб дати населенню товари і заробіток, він наказав ліквідувати велику Олешківську в’язницю, перебудувавши її на майстерні. Парадокс, але коли місто зайняли німці, ліквідуючи органи УНР, вони запроторили Куліша на 7 місяців до цієї самої тюрми. Звільнившись, він знову став на чолі міста. Коли почали наближатися загоди денікінців, Куліш не побоявся виступити проти них, організувавши у Херсоні «Перший український Дніпровський полк» з 1500 олешківських втікачів, що, найвірогідніше, входив до формувань Григор’єва-Тютюнника. Близький друг Куліша, письменник Юрій Яновський, пізніше описав цей полк у своєму романі «Вершники», щоправда, назвавши його більшовицьким, — роман вийшов 1935 р., коли Куліш уже перебував на каторзі. Під час другого нападу денікінців він мусив відступити на Північ України, потрапив під розстріл, дивом уникнув смерті, переніс тиф і дістався Олешок, коли там уже було встановлено радянську владу. В Олешках він отримав посаду інспектора народної освіти, на якій перебував до від’їзду в Одесу 1922 р., опікувався українськими школами, навіть створив власний український буквар — «Первинку». Куліш знову потрапив до в’язниці, цього разу вже за допомогою органів ЧК, з-під розстрілу його врятував олешківський виконком, що взяв Миколу Гуровича на поруки. А 1922 р. олешківська організація КП (б)У прийняла його в члени партії (втім, існує інформація, що Куліш став членом партії ще 1919 р.).
Ще в школі він відчув тягу до мистецтва — захоплювався літературою, багато читав, брав участь у створенні учнівських журналів та аматорських вистав, писав вірші. Перша ж п’єса молодого драматурга «97» (1924 р.), присвячена голоду початку 1920-х років, мала тріумфальний успіх на сцені театру імені І. Франка у Харкові, а згодом і на сценах інших театрів. Після неї драматурга-дебютанта стали пафосно називати «основоположником української радянської драми». З таким самим успіхом на сценах українських театрів йшла друга п’єса Куліша — «Комуна в степах» (1925 р.). Переїхавши до Харкова, він познайомився з Миколою Хвильовим. Драматург заручився підтримкою наркомів освіти Олександра Шумського і Миколи Скрипника й спільно з Хвильовим створив ВАПЛІТЕ — Вільну Академію Пролетарської Літератури, президентом якої його було обрано. Микола Куліш тісно співпрацював з видатним режисером Лесем Курбасом і театром «Березіль», — в той час цей колектив вийшов на один рівень з кращими театрами світу. Переїзд до Харкова і знайомство з провідними українськими митцями спричинили спалах творчої активності Куліша: за порівняно невеликий проміжок часу він закінчив три п’єси — драму «Зона», інтермедію «Хулій Хуліна» та комедію «Так загинув Гуска». Ці твори показали незаурядний комедійний талант драматурга, його незалежність, гострий критичний настрій. Але це ж саме стало причиною того, що цензура не дозволила створення вистав за цими творами.
Тим часом поволі згорталась українізація, дедалі більше набуваючи формальних рис, з боку влади чинився тиск на діячів культури, свідомих громадян. 1928 р. примусово ліквідували ВАПЛІТЕ, головою якої Куліш був з 1926 р. А початок 1930-х років ознаменувався розправами над тими, хто нещодавно щиро виступав на підтримку режиму, захоплено вітав революційні зміни. До таких максималістів належав і Микола Куліш. Його кращі п’єси — «Народний Малахій» (1927 р.), «Мина Мазайло» (1928 р.), «Маклена Граса» (1932-1933 рр.) — було заборонено невдовзі після прем’єри, частину з написаного взагалі не дозволено ставити, як і «Патетичну сонату» (1929 р.). Втім, чого не можна було в Україні — дозволялося в Росії: вистава за цією п’єсою йшла з аншлагами в російському перекладі і зі значними сюжетними цензурними змінами на сцені московського Камерного театру з 19 грудня 1931 р. по 24 березня 1932 р. і принесла драматургові визнання у всьому СРСР. Не обійшлося і без критики: в газеті «Правда» від 4 березня 1932 р. з’явилася замітка «О Патетической сонате Кулиша», підписана псевдонімом «Українець», а насправді, вірогідно, створена Лазарем Кагановичем. Драматургові вішали ярлик «фашист», а прихильним до вистави критика дано пораду не втрачати більшовицької пильності. Виставу одразу ж було знято з репертуару театрів, у яких вона з успіхом йшла (Ленінград, Іркутськ, Баку тощо), і театру Таїрова зокрема. Втім текст п’єси дійшов до нас майже незмінним: 1943 р. завдяки Святославу Гординському її було надруковано в «Українському видавництві» не за російським текстом, а за текстом першої авторської редакції.
Прем’єра «Народного Малахія» відбулася на сцені театру «Березіль» 31 березня 1928 р., головну роль Малахія Стаканчика грав видатний актор Мар’ян Крушельницький. Виставу піддано нещадній критиці — звинувачення мали переважно політичний характер. Тоді автор і режисер вирішили переробити фінал, щоб зберегти виставі життя. Але жоден із запропонованих варіантів не влаштував суворих критиків, — виставу зняли зі сцени, й автор отримав догану від ЦК.
П’єса «Мина Мазайло» з успіхом ішла на багатьох сценах країни, але після 1930 р., коли було згорнуто українізацію, її після довгих дискусій заборонили.
«Маклена Граса» — одна з найдраматичніших п’єс Куліша, навіть не збереглася в українському варіанті, існує лише переклад російською П. Зінкевича і С. Свободіної, з якого в 1960-х роках було зроблено український варіант.
Загалом із 14 п’єс (з інших творів відомо про існування комедії «Закут» (1929 р.), драм «Прощай, село» (1930-1932 рр.), «Діалоги», «Вічний бунт» (1934 р.), «Так» (1934 р.), але до друку ці п’єси не було допущено, а рукописи загинули під час Другої світової війни) всі в той чи інший час було заборонено, лише дві («97» та «Комуна в степах») було реабілітовано в 1956-1957 рр., а половина і досі вважається загубленими. Драматургові пощастило, що він встиг надрукувати в альманасі «Літературний ярмарок» «Мину Мазайла» (№ 6 за травень 1929 р.) і «Народного Малахія» (№ 9 за серпень 1929 р.)
Важливим епізодом у творчому житті драматурга став харківський театральний диспут 1929 р., під час якого Курбас, Хвильовий та Куліш заявили в обличчя партійним діячам, що справжній митець не має поступатися своїм мистецьким суверенітетом ані перед ким. Куліш затято боронив Курбаса, над яким уже нависла сокира, засудив письменників-пристосуванців до режиму, що бояться навіть зачіпати національні питання... Після того жодну з п’єс Куліша на національну тематику не було поставлено. Такі нападки на творчість дали зрозуміти драматургові, що над ним зійшлися хмари. 1933 р. він писав О. Корнєєвій-Масловій: «Я розумію це так, що взято курс на знищення мене як художника».
Одна за одною відбувалися трагічні події у житті як країни загалом, так і митця зокрема: голодомор 1932-1933 р., самогубство Миколи Хвильового, знищення театру «Березіль», виключення Куліша з партії... Насамкінець, у день похорону друга юнацьких років — Івана Дніпровського — 8 грудня 1934 р. Миколу Гуровича було заарештовано в Харкові. Його звинувачували в участі у неіснуючому Всеукраїнському боротьбистському терористичному центрі, і коли літератор підписався під зізнанням в усіх гріхах, йому було винесено вирок — 10 років позбавлення волі, які він мусив відбувати на Соловках. Але 3 листопада 1937 р. Микола Куліш загинув. Пізніше стало відомо, що його розстріляно в урочищі Сандармох у Карелії. Там само, де знайшли останній спочинок його брати по духу — Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Лесь Курбас...
