Він вважався одним з найбільших інтелектуалів серед українського письменства 1920-1930-х років, був яскравим представником так званої інтелектуальної прози, але, як і багато хто з його покоління, став жертвою сталінського режиму. Ім’я Валер’яна Підмогильного довго замовчувалося і лише з настанням періоду незалежності виринуло з небуття.
Валер’ян Петрович Підмогильний народився 2 лютого 1901 р. у с. Писарівка поблизу Катеринослава (нині Дніпропетровськ) у простій селянській родині, а коли йому виповнилося 14 років, родина переїхала до панської економі в с. Чаплі. Батько його, Петро Підмогильний, був завідувачем панських маєтків, але помер дуже рано. Пізніше письменник згадував про дитячі роки: «Так мало батьківських пестощів випало на мою долю!». Мати хлопчика, Мокрина Семенівна, звичайна неписьменна, але від природи інтелігентна селянка, турбувалася про те, щоб її син отримав належну освіту. Спочатку хлопчик навчався у церковно-приходській школі, потім — у Першому катеринославському реальному училищі. Ґрунтовнішої освіти йому здобути не вдалося — навчався уривками, зокрема в Катеринославському університеті на математичному та юридичному факультетах. Одначе природна допитливість, наполегливість, схильність до самоосвіти допомогли юнакові набути глибоких знань із багатьох галузей науки, опанувати кілька іноземних мов, зокрема французьку, на дуже високому рівні.
З 1919 р. Підмогильний викладав математику, працював у видавництвах, був секретарем секції художньої пропаганди у відділі народної освіти, в 1920-1921 рр. працював у відділі народної освіти в Павлограді. Повернувшись до Києва, кілька місяців працював бібліографом у Книжковій палаті, вчителював у Ворзелі неподалік Києва (викладав українську мову і політологію). Там же, у Ворзелі, Валер’ян зустрів свою долю: 1921 р. одружився з дочкою місцевого священика, акторкою Театру юного глядача Катрею Червінською, яка 1928 р. народила йому сина Романа.
З 1924 р. Підмогильний працював у видавництві «Книгоспілка», згодом перейшов на творчі хліби. За своє коротке творче життя письменник встиг створити кілька повістей, два романи, три збірки оповідань і чимало перекладів французької класики (Вольтер, Дені Дідро, Віктор Гюго, Проспер Меріме, Оноре Бальзак, Анатоль Франс). Крім того, працював він і в царині літературознавства: об’єктом його аналізу стала особистість і творчість Івана Нечуя-Левицького, розвідки про якого друкували у часописі «Життя і революція», де до 1930 р. Підмогильний працював літературним редактором. Очевидно, що такий серйозний доробок свідчить про непересічний талант письменника.
Внутрішній світ літератора формувався під впливом матері, від якої Валер’ян перейняв чудову українську мову, глибоку любов до історії рідного краю, що була поглиблена знайомством з істориком Дмитром Яворницьким. Ще з юності Підмогильний почав писати, цікавився символізмом та імпресіонізмом. У Катеринославі 1919 р. у літературно-педагогічному збірнику «Січ» вперше було надруковано його оповідання «Гайдамаки» та «Ваня»; на початку 1920 р. на сторінках газети «Боротьба» з’явилися новели «Перед наступом» та «Повстанці». Того самого року в Катеринославі вийшла перша книга автора — збірка оповідань під претензійною назвою «Твори. Том 1». Тексти, вміщені у збірці, створені ще раніше — в 1917-1918 рр., коли авторові було всього 16-17 років. 1921 р. у збірнику «Вир революції» вперше надруковано оповідання «В епідемічному бараці». У контексті революційної спрямованості тогочасної літератури філософські пошуки Підмогильного сприймались як відгомін декадентства і буржуазної культури. А молодий прозаїк у своїх оповіданнях звертав увагу на такі поняття, як людина й обставини, колективне й особисте, сліпі інстинкти та суспільна мораль, суперечності прагнень розуму і серця тощо. Оповідання, створені на початку 1920-х років («Собака», «В епідемічному бараці», «Проблема хліба» — усі зі збірки «Військовий літун» 1924 р.) присвячені переживанням людини, що принижує себе заради шматка хліба, усвідомленню того, що окрім загальної радості, існують і страждання. Злободенним на той час темам були присвячені й інші твори, такі як оповідання «Син», присвячене голоду початку 1920-х років, або ж оповідання «Історія пані Ївги», «Військовий літун», «Сонце сходить» (збірка «Проблема хліба» 1927 р.), що змальовують життя інтелігентів, які відчувають провину за сите колись життя і ведуть боротьбу із самими собою за нове сприйняття світу.
Критика оцінювала оповідання Підмогильного як «специфічно-інтелігентську літературу» (стаття Михайла Доленго «Трагедія непотрібної трагічності» в часописі «Червоний шлях» 1924 р.), а змальовані ним процеси зміни свідомості людини вважали непотрібною трагічністю. Та автор, черпаючи натхнення у французькій класичній літературі, яку активно перекладав, був переконаний, що для розвитку літератури необхідний синтез європейської форми та українського змісту, а тому продовжував творити в тому самому напрямку. Однією з основних тем його творчості були революція і людина, але письменник сприймав її інтраверсійно, в орієнтації на людину. Відтворення складнощів суспільних взаємин у творах Підмогильного часто розцінювалось як контрреволюційна пропаганда з відповідними висновками щодо особи автора.
Великий резонанс у суспільстві викликав цикл новел «Повстанці», що почав друкуватися 1920 р. у катеринославській газеті «Український пролетар». Щоправда, через зволікання з друком новел автор передав їх до емігрантського журналу Володимира Винниченка «Нова Україна» (Прага — Берлін, 1923 р.), чим викликав певне незадоволення. У цих творах вперше в радянській прозі Підмогильний відобразив реальні складнощі, що склалися внаслідок політико-економічних перетворень на селі, — жорстокість, насильство тощо. Він прямо стверджував, що саме насильство при масових примусах стало причиною невдоволення людей, а також і повстань, утворення військових з’єднань, зокрема на Катеринославщині під проводом Нестора
Махна. Критика трактувала це як захоплення петлюрівською романтикою, не помічаючи важливої проблематики, піднятої автором, а саме — небезпечних прагнень насильницьки поруйнувати природу селянина і силоміць тягнути його до соціалістичного раю. До цього циклу наближається й оповідання «Іван Босий» (1922 р.), що зображає протистояння селянства й нової влади.
1921 р. він створив повість «Остап Шаптала», що побачила світ у часописі «Шлях мистецтва» в 1921 р., а за рік харківське видавництво «Всеукрлітком» видало цей твір окремою книгою.
1925 р. Валер’ян Підмогильний став одним з ініціаторів створення літературної організації «Ланка», до якої, крім нього, увійшли Григорій Косинка, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Тодось Осьмачка, був її активним діячем.
Один з найвидатніших творів Валер’яна Підмогильного — роман «Місто» — став знаковою книгою століття. Він присвячений прагненню селянської молоді вийти в люди, здобути освіту, зрозуміти своє місце в русифікованому місті. Роман завершено 1927 р. і двічі видано в Україні — в 1928 та 1929 рр. Одразу його перекладено російською і 1930 р. видано в серії «Творчество народов СССР». «Місто» було дуже популярним серед читачів, а от критики послідовно викривали і паплюжили роман у пресі — його визнали реакційним, наголошували, що автор цікавиться не суспільством, а людиною. Наступний роман* «Невеличка драма», закінчено 1929 р., але в друці він з’явився лише у журнальному варіанті (в часописі «Життя і революція» №3-6 за 1930 р.). Отже, боротьба з Підмогильним набирала дуже серйозних обертів.
Письменник був змушений залишити роботу в «Житті і революції» та переїхати до Харкова, проте там за три роки йому вдалося видати лише один твір, — 1933 р. у «Літературній газеті» вийшло оповідання «З життя будинку». Всі свої творчі сили Підмогильний спрямував у перекладацьку діяльність — брав участь у роботі над перекладами Дідро, Гельвеція, Бальзака, Франса тощо. Період початку 1930-х років з тотальною колективізацією, голодом, репресіями, політичними процесами був дуже важким для українського народу загалом і для митців зокрема. Не всім вистачило мужності йти своїм шляхом, не поступатись творчими й життєвими принципами. Валер’ян Підмогильний добре розумів абсурдність існування людини в епоху тоталітаризму, присвятив цій болючій темі свій останній твір, що до нас дійшов, — «Повість без назви» (1934 р.). Його герой, журналіст Городовський, проголошує творче кредо Підмогильного: «Ні, ви пірніть, будь ласка, в саму гущу життя і розберіться в ньому. Тоді ви не спатимете ночей. Ваші думки витимуть, як голодні собаки, і кожен рядок ви писатимете власною кров’ю, а це єдина фарба, що ніколи не втрачає блиску...»
8 грудня 1934 р. Валер’яна Підмогильного заарештували у будинку творчості «Слово» під Харковом як учасника вигаданої у зв’язку з убивством Кірова групи терористів-контрреволюціонерів. У січні 1935 р. він визнав, що належав до групи письменників-націоналістів з терористичними намірами щодо вождів партії. Разом з ним до цієї групи зараховували Миколу Куліша, Євгена Плужника, Валер’яна Поліщука, Григорія Косинку та інших літераторів — загалом 18 осіб. Підмогильного засудили до десяти років у Соловецькому таборі особливого призначення, де після повторного перегляду справи особливою трійкою УНКВС Ленінградської області 3 листопада 1937 р. йому винесено вирок і страчено. Разом з ним до двадцятилітнього ювілею Жовтневої революції в урочищі Сандармох у Карелії розстріляли Зерова, Поліщука, Куліша, Курбаса... Втім навіть ця інформація стала доступною лише нещодавно — до того писали, що Підмогильний помер 19 грудня 1941 р. від раку печінки.
У таборі Валер’ян Петрович написав ще кілька оповідань, невеличку повість, почав писати кілька романів — «Наталка і Маша», роман про колективізацію «Осінь. 1929», але самі твори не збереглися — про них відомо лише з понад 20 листів до дружини та матері.
В одному з автобіографічних нарисів Підмогильний написав: «Очевидно, є люди, що своє життя можуть згадувати як суцільну смугу радості. Є люди, життя яких насичене і радостями, і печалями. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може відчути той, хто зазнав горя. Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя перейдене, мов шлях заболочений. Шлях, що ним не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроці, знеможений у подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху і не знаходжу...». Нині ми можемо з впевненістю стверджувати, що такою світлою плямою стали непересічний талант і творче обдарування, завдяки якому Валер’ян Підмогильний став одним з найпомітніших письменників в українській літературі XX ст.
