Майстер громадянської лірики, полум’яний патріот, відвертий лірик, він прожив 28 років, з яких лише останні сім творив. Утім його творчий доробок увійшов до золотого фонду української поезії.
Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 р. на Полтавщині у с. Біївці. Дитинство, що припало на передвоєнні роки, було голодним — хлопчик ріс без батька, з дідом та мамою, що працювала у колгоспі. Втім Василь зміг отримати початкову освіту — 1942 р. пішов до школи в рідному селі, згодом перейшов до школи у сусіднє село Єньківці, а 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях. Здібному юнакові вдалося вступити на факультет журналістики Київського університету. Ще з юних літ Василь Симоненко захоплювався літературою, сам писав вірші, а в студентські роки брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ).
Після закінчення університету 1957 р. працював за фахом — у газетах «Черкаська правда» (1957—1959 рр.), «Молодь Черкащини» (1960-1963 рр.), власним кореспондентом «Робітничої газети». Знаний він був у колах української інтелігенції як талановитий поет, особливо після поетичної збірки «Тиша і грім» 1962 р., що стала подією як у культурному, так і в суспільному житті України. Після виходу цієї книги молодого поета прийняли до лав Спілки письменників України.
Симоненко не міг мовчати, коли йшлося про вади і проблеми національної культури, освіти, політики — про життя у всіх його виявах. Ліричний пафос його поезій ішов рука об руку з сатирою; повоєнна психологічна травма цілого народу, закатовані жертви Биківні, мізерність існування людини-гвинтика промовляли в симоненкових рядках на повен голос і знаходили відгук у свідомості його сучасників.
Поет рано усвідомив і навіть передрік свою долю. Ще 1955 р. він створив сонет «Я», у якому писав: «Не знаю, ким — дияволом чи богом — / Дано мені покликання сумне: / Любити все прекрасне і земне, / І говорити правду всім бульдогам». Тоді ж, у студентські роки, З лютого 1956 р. він написав сонет «Поет», який було опубліковано лише 1988 р., де наголошував: «Не піддавшись зарібку легкому, / Я не прислужував ніколи і нікому».
Весною 1960 р. у Києві було засновано Клуб творчої молоді — ініціативну й динамічну громадську інституцію, що мала на меті об’єднання духовних і фізичних зусиль молодого покоління заради розбудови України. І хоча Симоненко на той час мешкав у Черкасах, він активно спілкувався з активістами клубу — Аллою Горською, Іваном Драчем, Ліною Костенко, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Василем Стусом, брав активну участь у літературних вечорах, творчих дискусіях, виступав перед молоддю. У клубі він працював у комісії, що займалася розслідуванням чуток про масові розстріли в енкаведистських катівнях і пошуком місць поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Горською вони виявили урочища, де, за свідченнями селян, поховано жертв розстрілів. За участі Симоненка було відкрито таємні поховання жертв режиму на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у Биківні тощо. За його участі написано і донесено до влади Меморандум з вимогою оприлюднити місця поховань і перетворити їх на національні меморіали.
Незважаючи на показову «відлигу», поет розумів, що за нею можуть настати ще тяжчі часи. Твори Симоненка настільки морально максималістичні, що проблематично було їх надрукувати навіть за часів хрущовської відлиги — в них вбачали наклепи на радянську дійсність, паплюження соціалістичних ідеалів. Першу (і єдину зажиттєву) його збірку благословив Степан Крижанівський, що наголошував на новаторських художніх ідеях молодого поета. Іронічнішою і саркастичнішою була друга збірка «Земне тяжіння», що вийшла вже після смерті Василя — 1964 р. 1965 р. цю збірку було подано на здобуття Державної премії УРСР ім Т.Г. Шевченка, але безрезультатно — того року її здобув Микола Бажан. Лише через 30 років — 1995 р. — Василь Симоненко став лауреатом Державної премії України (посмертно). 1981 р. було видано ще одну книгу поета — «Лебеді материнства» — з передмовою Олеся Гончара, де вміщено вибрані твори.
Моторошно з огляду на реальні події звучить кінцівка вірша «Люди часто живуть після смерті»: «Їй-право, не страшно вмерти, / А страшно мертвому жить». Талановитий, перспективний поет прожив лише 28 років. Життя Василя Симоненка обірвала брежнєвська система. Факт його смерті вже кілька десятиліть тягне за собою шлейф чуток. Відомо, що влітку 1962 р. на залізничному вокзалі у Черкасах між буфетницею і поетом спалахнула суперечка — жінка відмовилася продати йому цигарки, хоч до обідньої перерви було ще кільканадцять хвилин. Чергові міліціонери, що нагодилися на шум, зажадали, щоб Симоненко показав документи, і той пред’явив редакційне посвідчення. Побачивши, що перед ними відомий поет, міліціонери скрутили йому руки і доправили до відділку, а вночі він опинився у камері лінійного відділення у містечку Сміла, за 30 кілометрів від Черкас. Чому так сталося і яка розмова відбулась у поета з правоохоронцями — невідомо. Наступного ранку в редакції газети, де працював Симоненко, стало відомо про ситуацію з Василем, і колеги вирушили до Сміли, щоб його забрати. Поета було сильно побито і з того часу аж до смерті його не полишали сильні болі в попереку, проти яких медицина виявилась безсилою. Помер він 13 грудня 1963 р., поховано його у Черкасах. За офіційним повідомленням, причиною смерті став рак, але багато хто піддавав це сумнівам. Передчасна смерть позбавила Василя Симоненка неминучості ув’язнення і репресій, як це випало багатьом із шістдесятників.
І після смерті його слово лишалося влучним і наводило страх: після низки епітафій «Мандрівка по цвинтарю», де було зібрано паноптикум антигероїв, поезії Симоненка довго не видавали, а щоденникові записи (так звані «Окрайці думок») опубліковано на батьківщині більше ніж через 20 років — у часописах «Дніпро» 1988 р. та «Записках наукового товариства ім. Т. Шевченка» 1992 р. Щоправда, за кордоном вони побачили світ майже одразу після смерті поета — у журналі «Сучасність» за 1965 р. Вибране поета, вже підготоване до друку, неодноразово розсипали і видали у Радянському Союзі лише 1981 р., а за кордоном вибрані твори Василя Симоненка, зокрема й самвидавські поезії, було опубліковано у збірці «Берег чекань» у 1965 та 1973 рр. Незважаючи на це, критики (зокрема академік М. Шамота) застерігали: «Чимало в його доробку було незрілого, ідейно нечіткого, не раз поет припускався перебільшеного чи спотвореного вияву національних почуттів... Підносити творчість Симоненка як взірець для літературної молоді, міряти Симоненком інших поетів, видавати його за приклад мужності — це треба рішуче відкинути».
Гостро емоційні поезії Симоненка поширювали серед представників інтелігенції у переписах, читали на лекціях та літературних вечорах. Чимало з них зазнали значних редакторських правок і пом’якшень автора. Так, із вірша «Задивляюсь у твої зіниці...» вилучено катрен зі словами: «Хай мовчать Америки й Росії, / Коли я з тобою говорю!». А поезію «О земле з переораним чолом...» винахідливо відредаговано: замість оригінальних рядків «Любове світла! Чорна моя муко! / І радосте безрадісна моя!» постали слова «Любове грізна! Світла моя муко! / Комуністична радосте моя!».
Не піддавшись спокусі формалізму, на відміну від багатьох тогочасних поетів, Симоненко писав «у стіл», без надії колись опублікуватись, і саме ці тексти були чи не найдовершенішими з його творчого доробку. Зокрема, сатирична «Казка про Дурила», що вперше опублікована у «Молодій гвардії» 12 грудня 1987 р. Як згадував сам поет, казку написано на одному диханні. В’їдлива гострота цього твору таврувала будь-які спроби побудувати царство гармонії на людській крові, автор задавався питанням: що це за дорога до «сяйних висот», заради якої треба зректися рідного краю? Втім дитячими варіаціями на ці теми стали віршовані казки «Цар Плаксій та Лоскотон» та «Подорож у країну Навпаки», які були пропущені до друку і побачили світ незабаром після написання.
Василь Симоненко пробував себе і в прозі. Вже після смерті, 1965 р. у Львові було видано збірку його новел «Вино з троянд», у якій автор показав уміння співпереживати, перевтілюватись. До книги увійшли твори, написані як за студентських часів, так і за невеликий проміжок 1962 р. А інші прозові твори — оповідання, повість, навіть начерки кіносценаріїв — опубліковано значно пізніше, у 1980-х роках, у часописах «Україна», «Молодь України», «Дзвін». Чимало творів було проникнуто автобіографічними нотками. Так, оповідання «Однорукий лісник» (під час публікації назву змінили на «Лісник») змальовувало післявоєнну дійсність; повість «Огуда», що народжувалася довго і в душевних муках, змальовувала образ анонімника і мала на увазі те, що Симоненко зазнав пильної уваги режиму. Цей твір відомий у кількох варіантах — частину його надруковано як оповідання.
Василя Симоненка називали «витязем молодої української поезії» — таким він був і таким залишився: сильним, безстрашним і назавжди молодим.
