100 Великих діячів культури України - Письменники Тютюнник Григір (Григорій) Михайлович (1931-1980 рр.)

100 Великих діячів культури України - Письменники Тютюнник Григір (Григорій) Михайлович (1931-1980 рр.)

Він дуже гостро відчував проблеми часу і, незважаючи на цькування владою, зумів лишитися самим собою — прямим, безкомпромісним, справжньою совістю української літератури. Новели Григора Тютюнника за рівнем художньої насиченості та напруги посідають гідне місце поряд із шедеврами світової літератури. «Його новели і повісті, — писав Павло Загребельний, — витримані у вищих вимогах правди життєвої і художньої, автор не заграє з світом, з героями й з істиною, письмо його точне, вивірене, ощадливе, часто новели нагадують гравюри на сталі...»

Григір (Григорій) Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. у с. Шилівці на Полтавщині у селянській родині. Мати, Ганна Михайлівна, працювала у колгоспі, а батько, Михайло Васильович, роботу поєднував з підготовкою до вступних іспитів в інститут — хотів бути вчителем. Родина важко пережила голод 1932—1933 р., дід Григора — Василь Феодулович — помер, хоча був ще не старим. 1937 р. батька заарештували нібито з політичних мотивів і пустили за етапом, а родина переїхала на Донеччину. Лише 1957 р. Михайла Тютюнника реабілітували посмертно. Мати у 24-річному віці лишилася вдовою з шестирічним сином на руках. Незабаром знову вийшла заміж, і маленького Григора взяв до себе батьків брат — Филимон Васильович Тютюнник, що разом із дружиною Наталією Іванівною стали для хлопчика справжніми батьками. І дядько, і тітка працювали у школі — до того ж, Наталя Іванівна викладала українську мову і літературу, тож хлопчик добре знав світову й українську класику. Втім з найвизначнішими творами Шевченка, Грінченка, Нечуя-Левицького Григір познайомився ще в дитинстві, живучи з рідними батьками. 1938 р. хлопчик пішов до школи в український перший клас, що налічував сім учнів, але незабаром клас було ліквідовано і Григір опинився в російському класі. З того часу і до 1962 р. (окрім років перебування у матері), за власним зізнанням, Тютюнник розмовляв, листувався, писав художні твори російською мовою.

У воєнний і повоєнний часи (1942-1949 рр.) Григір Тютюнник мешкав у матері, на Полтавщині — дядько був на фронті, а тітка не могла прогодувати таку велику родину. Часи були важкі, голодні, хлопцеві, який дістався до материного села пішки, навіть доводилося дорогою старцювати... Після війни юнак закінчив Зінківське ремісниче училище №7, отримав професію слюсаря, згодом працював у Харкові на заводі ім. В. Малишева. Але умови праці були дуже важкі, і юнак вирішив повернутися до рідного села, де працював у колгоспі. Минуло трохи часу і його засудили на чотири місяці колонії за те, що покинув роботу на заводі до закінчення трирічного строку... Повернувшись з ув’язнення, Григір продовжив роботу в колгоспі, де мусив дуже тяжко працювати. А після того як мати прийняла до себе приймака, юнак вирішив повернутися на Донбас, де сам заробляв собі на життя, зокрема брав участь у побудові Миронгесу неподалік Дебальцевого. У листопаді 1951 р. Григір Тютюник потрапив на флот у Владивосток, чотири роки пропрацював радистом.

Саме тоді юнак спробував писати, в основному під впливом брата по батькові — Григорія. Взагалі з братом юнака пов’язували дуже теплі почуття. Насправді Тютюнники носили однакове ім’я: старшого брата батько помилково записав Григорієм, і з’ясувалося це, лише коли на світ у новій родині вже з’явився Григорій-молодший, якого для зручності стали звати Григором.

Він серйозно взявся за самоосвіту і незабаром зумів вступити на філологічний факультет Харківського університету, на російське відділення, після закінчення якого 1962 р. подався у вчителювання — викладав російську мову та літературу у вечірній школі. Ще 1961 р. у журналі «Крестьянка» було видано перше оповідання «В сутінки», написане російською мовою і підписане прізвищем Тютюнник-Ташанський (остання частина прізвища від назви річки Грунь-Ташань, що протікала в рідному селі письменника). В 1963-1964 рр. Тютюнник працював у редакції газети «Літературна Україна», де побачили світ перші його українські твори — нариси та оповідання «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито». Новели Тютюнника друкували і у виданнях «Дніпро» та «Зміна». Молодий письменник зацікавився кінематографом, працював у сценарній майстерні Олександра Довженка і навіть створив літературний сценарій за романом брата, Григорія Тютюнника, «Вир», рецензував твори кінодраматургів та фільми.

1966 р. вийшла його перша книжка «Зав’язь», дуже лірична за настроєм. Щасливо складалося й особисте життя — він одружився (дружина також була вчителькою української мови і літератури), мав синів Михайла та Василя.

Поволі твори письменника набували дедалі більшої популярності серед критиків та читачів. Журнал «Дружба народів» твори Григора Тютюнника визнав найкращими публікаціями часопису за 1967 р. 1968 р. «Літературна газета» оголосила всесоюзний конкурс на найкраще оповідання, і «Деревій» Григора Тютюнника отримав першу премію. Цей твір дав назву другій книзі письменника, що побачила світ 1969 р. і, окрім згаданого вище оповідання, містила кілька зразків малої прози і повість «Облога», присвячену повоєнному буттю простих людей.

1970-ті роки були дуже плідними для письменника: оповідання й новели друкували у пресі (журнали «Вітчизна», «Дніпро», «Ранок», «Дружба народів», «Сільська молодь», «Студентський меридіан»); у Таллінні вийшли переклади його творів естонською (1974 р.), побачили світ збірки «Батьківські пороги» (1972 р., 1975 р.), «Крайнебо» (1975 р.), «Коріння» (1978 р.). 1979 р. письменник отримав премію «Золоте перо» за багаторічне співробітницто з часописом «Сільська молодь». Успішною була перекладацька діяльність: Григір Михайлович перекладав українською твори Василя Шукшина — 1978 р. у видавництві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіноповістей «Калина червона», твори М. Горького, І. Соколова-Микитова та інших. Григір Тютюнник писав і для дітей — протягом багатьох років працював у видавництві «Веселка», був автором книг для дітей — «Ласочка» (1970 р.), «Степова казка» (1973 р.), які по-новому розкрили талант письменника.

Чи не найглибшим з усіх творів Тютюнника була новела «Три зозулі з поклоном», що віддзеркалювала світоглядні позиції письменника, відкривала його внутрішній світ. Твір створено 1976 р. під впливом відвідин Іртиського будинку літератора, де тоді якраз перебував письменник, сліпим кобзарем-бандуристом, що серед інших заспівав пісню «Летіла зозуля через мою хату» — про нещасне кохання і непереборне страждання. Пісня настільки вразила Григора Михайловича, що він створив новелу, сповнену автобіографічних ноток. В ній ідеться про нещасливе кохання Марфи Яркової до одруженого Михайла, в образі якого Тютюнник, вочевидь, зобразив свого батька. Головного героя невдовзі засилають до Сибіру, звідки він уже не повертається. А його дружини, Софія і Марфа, несуть страждання через усе життя. Новела-притча про любов як невідворотне і не підвладне обставинам і обов’язку почуття є чи не найяскравішим твором у доробку письменника. Втім його твори (зокрема, новела «Оддавали Катрю») висвітлювали і приземленіші проблеми, актуальні для тогочасного українського суспільства, — наприклад, «зросійщення» молоді й масову міграцію до міста, занепад українського села, відмирання віковічних традицій. Така тональність творчості наражала письменника на критику і насмішки від офіціозних критиків, що докоряли Тютюннику, — мовляв, пише не так і не про те, як того хочеться владі.

За книжки «Климко» і «Вогник далеко в степу» 1980 р. Тютюнник отримав літературну премію імені Лесі Українки. В березні 1989 р. письменника посмертно нагороджено Шевченківською премією за двотомне зібрання творів, що побачило світ 1984 р. і містило найголовніші твори Тютюнника.

Вдала, з першого погляду, кар’єра Григора Михайловича насправді була дуже важкою — письменник важко переносив залежність від чиновницької сваволі. 6 березня 1980 р. він покінчив життя самогубством, залишивши передсмертну записку зі словами «Домучуйте когось другого, а все моє, що в мене є, спаліть». Втім рідні письменника не виконали його прохання...