100 Великих діячів культури України - Скульптори Мартос Іван Петрович (1754-1835 рр.)

100 Великих діячів культури України - Скульптори Мартос Іван Петрович (1754-1835 рр.)

Скульптор, працював у бронзі та мармурі, представник напряму «класицизм». За виняткову професійну майстерність, розуміння пластичної форми, захоплення античним мистецтвом сучасники називали Мартоса «Фідієм дев’ятнадцятого століття».

Він народився в родині корнета в м. Ічні на Чернігівщині. За порадою дядька, який захоплювався скульптурою і рано розгледів творчі здібності у племінника, батьки віддали 10-літнього Івана до ПАМ, де у 1764-1773 рр. хлопець навчався у Л. Роллана та Н.-Ф. Жілле1. Згодом Мартос став викладачем у класі скульптури, потім — професором (з 1794 р.) і ректором (з 1814 р.) цього навчального закладу. Завершивши навчання в Академії з великою золотою медаллю, І. Мартоса — одного з кращих студентів — було направлено на стажування до Римської академії мистецтв і у 1774-1779 рр. він вивчав і копіював твори античного мистецтва. Його наставниками стали кращі тогочасні скульптори — італієць А. Канова2 та датчанин Б. Торвальдсен3, живописці — німець Р. Менгс4 і П. Батоні5. За створені 1776 р. скульптури «Нарцисс» і «Сонний Ендиміон» (не збереглися) Мартос одержав титул академіка. До Росії він повернувся вже як майстер, талант якого швидко оцінили сучасники.

1 Людвіг Роллан (1711-1791 рр.) та Ніколя-Франсуа Жілле (1709-1791 рр.) — французькі скульптори, що працювали у Росії, представники класицизму.

2 Антоніо Канова (1757-1822 рр.) — один з найяскравіших представників класицизму; його роботи представлено в найбільших музеях світу, зокрема в Дуврі та Ермітажі.

3 Бертель Торвальдсен (1770-1844 рр.) — ісландець, кращий зі скульпторів пізнього класицизму. 1848 р. у Копенгагені відкрито його меморіальний музей.

4 Антон-Рафаель Менгс (1728-1779 рр.) — представник класицизму.

5 Помпео Батоні Джироламо (1708-1787 рр.) — італійський живописець класичного напрямку.

За понад 50-річну творчість І. Мартос виготовив чимало мармурових та бронзових скульптур. У Російському музеї в Санкт-Петербурзі йому присвячено окремий зал. Причинами цього були й працьовитість, і потреба утримувати велику сім’ю — чотирьох дочок та трьох синів. Проте ніколи мистецтво скульптури для Мартоса не перетворювалося на заробітчанство і жоден з його творів не

тиражувався — був унікальним. Як серед сучасників, так і серед нащадків Мартос мав репутацію сумлінного і талановитого скульптора, якому не бракувало замовлень. Його вважають засновником у Російській імперії традиції спорудження пишних надгробків, поширеної в Європі з часів античності. І. Мартос є автором кращих пам'ятників, що зберігаються у церквах, на цвинтарях, в музейних зібраннях Москви, Санкт-Петербурга, Києва, Батурина та інших міст. Видатний російський композитор М. Глінка (з яким І. Мартос зустрічався у відомого мецената Г. Тарновського в маєтку Качанівка на Чернігівщині) казав, що мармур статуй, створених скульптором, наче плаче за померлими, пам’яті яких він присвячений. Справді, кожен пам’ятник Мартоса сповнений високого суму і скорботи, проте без дешевого сентименталізму. Одним із найвідоміших є мармуровий надгробок О. Куракіної (1792 р.)1 — красуні, що померла молодою: над медальйоном з портретом покійної схиляється скорботна жіноча постать — алегорія Благочестя, виконана за канонами античного мистецтва. Підніжжя монумента обіймають постаті дітей небіжчиці. Інша бронзова статуя — на могилі княгині Є.Гагаріної (1803 р.)2 — прекрасна жінка у давньогрецькому одязі, з діадемою у волоссі, що спокійно стоїть на круглому постаменті.

1 Олена Куракіна (1735-1769 рр.) — княгиня, похована на Лазаревському цвинтарі при Олександро-Невській лаврі у Санкт-Петербурзі. Нині цей надгробок перенесено до Благовіщенської церкви (Державний музей міської скульптури у Санкт-Петербурзі).

2 Єлизавета Гагаріна (1773-1803 рр.), княгиня.

Ще одним твором І. Мартоса цього жанру є символічний надгробок (кенотаф) Павла I1 (1809 р.) у його мавзолеї в м. Павлівську у вигляді античного храму (1808 р., архітектор Ж. Тома де Томон). Кенотаф імператора представляв собою рельєфний античний саркофаг, на кришці якого над траурною урною схилилася постать скорботної жінки. Угорі в круглому мармуровому медальйоні розміщувався профільний портрет Павла І.

Кілька надгробків роботи І. Мартоса перебувають в Україні. Пам’ятник К. Розумовського2 було споруджено з білого карарського мармуру на замовлення його синів Андрія та Олексія у родинній усипальниці — Воскресенській церкві (1803 р.) і розбито 1927 р. під час розкриття гетьманського поховання шукачами скарбів. Пам’ятник являв собою піраміду з барельєфним портретом померлого і поховальною урною під траурним покривалом. Під барельєфом було викарбувано епітафію, а обабіч зображено фамільний девіз К. Розумовського — «Славу примножувати справами», та його рельєфний герб — два козаки, що підтримують геральдичний щит, накритий графською короною.

У 1797-1805 рр. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври було встановлено мармуровий надгробок П.Рум’янцеву\ створений І. Мартосом разом з архітектором Ж. Тома де Томоном. Пам’ятник мав вигляд доричного портика з фронтоном, між двома колонами якого розміщувалося білосніжне овальне рельєфне погруддя Рум’янцева у вигляді античного воїна, увінчаного лаврами, з мечем і сувоєм у руках. Цей горельєф вирізнявся на червоно-чорному тлі обрамлення. У невеликій ніші в нижній частині надгробка було встановлено траурну урну, обвиту змією. За цей твір І. Мартоса удостоїли Золотої медалі Всеросійської виставки монументальних творів. Надгробок зруйновано під час вибуху в Успенському соборі 1941 р.

1 Павло І (1754-1801 рр.) — російський імператор (з 1796 р.), резиденцією якого був Павлівськ. Похований у Петропавлівському соборі Санкт-Петербурга.

2 Кирило Розумовський (1728-1803 рр.) - останній гетьман України. Народився у козацькій родині на хут. Лемеші під Козельцем, помер у м. Батурині на Чернігівщині. Російський генерал-фельдмаршал, граф.

3 Петро Рум’янцев-Задунайський (1725-1796 рр.) — російський граф, генерал-фельдмаршал, з 1764 р. — генерал-губернатор Малоросії, ініціатор проведення «рум’янцевського» перепису населення України. Під час Російсько-турецької війни 1768-1774 рр. здобув перемоги під Ларгою та Кагулом, а після бойових дій у Болгарії змусив Туреччину укласти Кучук-Кайнаджирський мир, за що одержав прізвисько «Задунайський».

Ще один надгробок роботи І. Мартоса — І. Висоцького, було встановлено в 1820-ті роки у Видубицькому монастирі в Києві.

І. Мартос творив не лише надгробки. Йому належить декоративне ліплення в імператорських палацах Царського Села (нині м. Пушкін) і Павлівська; він виконав з позолоченої бронзи статую Актеона (1801 р.) для Великого каскаду в Петергофському парку.

Протягом трьох років І. Мартос разом з іншими митцями працював над оформленням Казанського собору у Петербурзі, для якого створив монументальну бронзову статую Іоанна Хрестителя та мармуровий барельєф «Мойсей добуває воду зі скелі» (1804-1807 рр.). Чудове розуміння автором співвідношення скульптури та архітектури робить цей рельєф невід’ємною частиною споруди собору. Масштаб композиції вимагав від її автора великої майстерності у групуванні постатей персонажів, що, знесилені від спраги, тягнуться до води. Але це не безлика маса: кожна постать має своє конкретне положення і власний «характер».

Одним з найвідоміших пам’ятників роботи І. Мартоса є монумент К. Мініну і Д. Пожарському1 в Москві (1804-1818 рр.), на постаменті якого автор зробив напис «Сочинил и изваял Іоанн Петрович Мартос родом из Ични». Проект І. Мартоса 1808 р. переміг у конкурсі, проте зібраних коштів було недостатньо для створення монументу. Суспільний інтерес до спорудження пам’ятника значно зріс після 1812 р., коли російська армія перемогла війська Наполеона. Мартос своїм коштом у ливарній майстерні ПАМ 1816 р. виготовив бронзовий монумент2, який 1817 р. водою було доправлено до Москви й урочисто відкрито 1818 р.

У композиції пам’ятника І. Мартос відобразив момент, коли представник російського народу Мінін звертається до пораненого Пожарського з закликом очолити російське військо й вигнати окупантів із Москви. При цьому увагу глядача прикуто до постаті простолюдина

1 Купець К. Мінін (?—1616 р.) та князь Д. Пожарський (1577-1642 рр.) — очільники народного ополчення під час польської інтервенції 1611-1612 рр.

2 У присутності великої кількості глядачів лиття пам’ятника виконав кращий майстер-ливарник ПАМ В. Якимов (1758-1837 рр.), який також відливав скульптуру Петра І («Мідного вершника»), фонтан «Самсон з левом» у Петергофі, статуї М. Кутузова та Б. де Толлі перед Казанським собором, Янгола на верхівці Олександрійської колони та багато інших бронзових творів мистецтва, зокрема пам’ятник Рішельє в Одесі.

Мініна, а не до князя. Це викликало незадоволення імператора Олександра І, який розглядав конкурсні проекти. Утім Мартос відповів, що Пожарський сидить (а не стоїть) перед Мініним тому, що ще слабкий після поранення. Однією рукою купець вручає князеві меч, а іншою вказує на Кремль, неподалік якого на Красній площі встановлено пам’ятник. Пожарський, беручи меч, лівою рукою спирається на щит, своєю позою виказуючи готовність прийняти пропозицію Мініна. У першому варіанті пам’ятника Мінін і Пожарський мали вигляд античних героїв, хоча Мартос намагався передати їх етнічну належність. Так, Мінін, вбраний в античну туніку та штани, мав підстрижене «під макітру» волосся, Пожарський — у хітоні й плащі, римському шоломі, а на його щиті зображено образ Нерукотворного Спаса. Цей варіант Мартос кілька разів переробляв («одягнув» Мініна у вишиту сорочку, надав постаті Пожарського більшої статичності), поки не знайшов остаточного вирішення: енергійна постать Мініна з жестом, що закликає піднятися на боротьбу, Пожарський в античному хітоні, що, сидячи, бере меч з рук Мініна. Чудове композиційне вирішення надає пам’ятникові виразності з усіх точок огляду.

На одному з барельєфів на постаменті пам’ятника (який зображує мешканців Нижнього Новгорода, звідки походив Мінін і де зародилася ідея створення народного ополчення) серед інших персонажів зображено батька, який відправляє двох синів до ополчення. Учень І. Мартоса — скульптор С. Гальберг, що виготовив модель для відливання цього барельєфу, надав фігурі батька портретних рис свого вчителя, а в образі синів зобразив синів Мартоса — Олексія (що брав участь у війні 1812 р.) та Микиту (що загинув під час війни у Франції, де він стажувався в Академії мистецтв).

І. Мартос також є автором пам'ятників російським імператорам: Катерині II в Катеринославі (сучасний Дніпропетровськ) та Олександру І в Таганрозі (1829-1831 рр.).

Бронзовий пам’ятник М. Ломоносову1 у стилі пізнього класицизму в Архангельську (1826-1829 рр.) було споруджено за проектом І. Мартоса на кошти (46 тисяч рублів), зібрані громадськістю. Постать великого вченого встановлено на циліндричному постаменті з написами. Ломоносова скульптор зобразив у римській тозі, без традиційної перуки (яку, за модою XVIII ст., учений носив за життя), з коротким волоссям, що підкреслює античний образ моделі. Його права рука піднята, у лівій він тримає ліру, яку йому підносить крилатий Геній.

І. Мартос є автором бронзового пам’ятника А.-Е. Рішельє2 в Одесі (1823-1828 рр.), що стоїть на напівкруглій площі на верхівці знаменитих Потьомкінських сходів. Одеського градоначальника початку XIX ст. зображено з римським мечем, в античному одязі, що вільно спадає з лівого плеча до ніг, надаючи йому величавої простоти й шляхетності. Правою рукою Рішельє вказує на розташований внизу порт. Скульптура стоїть на ступінчастому цоколі та прямокутному гранітному п’єдесталі, з трьох сторін оздобленому бронзовими алегоричними барельєфами — «Землеробство», «Торгівля» і «Правосуддя». Саме у цих галузях розвивалося місто за часів перебування Рішельє на посаді очільника міста. Монумент було споруджено після того, як одесити дізналися про смерть у Парижі свого колишнього «мера» і вирішили вшанувати його пам’ять. Пам’ятник дюку Рішельє став символом Одеси. Про нього навіть складали анекдоти. На запитання, чому дюк у лівій руці (з боку якої розташовувався будинок суду) тримає сувій, а правою вказує на море, в Одесі відповідали: «Як маєш там судитися, то краще в морі утопитися».

1 Михайло Ломоносов (1711-1765 рр.) — російський вчений-енциклопедист, працював у галузях хімії, фізики, історії, літератури. Його ім’я носить Московський державний університет. Народився у м. Холмогори на Півночі Росії.

2 Граф Арман-Емануїл дю Плессі герцог де Рішельє (1766-1822 рр.) — правнук кардинала Рішельє, градоначальник Одеси (1803-1815 рр.), генерал-губернатор Новоросійського краю, прем’єр-міністр Франції. Багато зробив для перетворення Одеси на велике портове місто.

Пам’ятник Г. Потьомкіну1 у Херсоні (1829-1836 рр., не зберігся) І. Мартос хотів спорудити у вигляді високої колони, на якій було б зображено античного героя (Г. Потьомкіна), що спирається на рушницю, а біля його ніг лежить кірасирський шолом. Ліворуч і праворуч колони мали сидіти постаті римських богів Нептуна та Марса — алегорії військової звитяги. Саме такий вигляд має меморіал Г. Потьомкіна на гравюрі XIX ст. Проте через брак коштів на постаменті (виконаному скульптором Ф. Боффо — автором постаменту пам’ятника Рішельє в Одесі) з’явилася лише велична постать генерал-фельдмаршала в античному панцирі й плащі. Цей пам’ятник, зруйнований 1921 р., відновлено 1989 р. на місці, де стояв «мартосівський», — у сквері біля Академічного музично-драматичного театру ім. П. Куліша.

Хоча більшу частину життя І. Мартос провів у Петербурзі, він часто відвідував батьківський маєток в Ічні. На портретах роботи різних художників скульптора зображено з карими очима, видовженим «грецьким» носом, повновидим обличчям. За вдачею він був веселою, привітною і товариською людиною, великим життєлюбом. І. Мартоса поховано на Лазарівському кладовищі у Санкт-Петербурзі. На його скромному надгробку лаконічна епітафія — «Ваятелю Ивану Мартосу на 9-м десятилетии жизни». У 1980 р. на центральній площі Ічні споруджено пам’ятник І. Мартосу — гранітне погруддя на кам’яному постаменті (скульптор І. Луцак, архітектор І. Сидоренко).

1 Григорій Потьомкін-Таврійський (1739-1791 рр.) — князь, Новоросійський генерал-губернатор, гетьман Чорноморського і Катеринославського козацького війська. Брав активну участь у російсько-турецькій війні 1787-1792 рр. За його сприяння на Півдні України засновано міста Миколаїв, Херсон, Катеринослав. За приєднання до Росії Криму отримав титул «Таврійський». Помер під час воєнного походу з молдавської фортеці Ясси до українського Миколаєва, похований в Катерининському соборі у Херсоні.

Loading...