Одним з основоположників українського театру поряд з представниками родини Тобілевичів став Марко Кропивницький, чий внесок у формування оригінального репертуару та створення національної театральної школи неоціненний.
Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня 1840 р. у с. Бежбайраки (нині с. Кропивницька) на Херсонщині в родині управителя маєтку поміщика Фундуклея. Величезний вплив на світогляд хлопця здійснили батьки: батько, Лука Іванович, незважаючи на те, що виріс сиротою, зумів досягти в житті успіху і стати управителем, а мати, Капітоліна Іванівна, була музично обдарованою, співала, грала на різних інструментах. Втім після розлучення з дружиною, що зійшлася з ротмістром гусарського полку Руткевичем, Лука Іванович мусив віддати сина на вихованні до попа. І хоча за кілька років мати повернулася в родину, атмосфера в сім’ї була не найкраща — батько сильно пив, тяжко переживаючи зради дружини.
Марко не зміг здобути ґрунтовної, системної освіти — вчився то в школі Рудковського, то в Єлисаветградському училищі, то в трикласному Бобринецькому повітовому училищі, яке закінчив з похвальною грамотою. Все життя Кропивницький мусив займатися самоосвітою, знав кілька мов (польську, французьку, німецьку). Юнак працював канцеляристом в установах Бобринця та Єлисаветграда (1861-1871 рр.) і водночас відвідував лекції юридичного факультету Київського університету як вільний слухач. Ще під час навчання він зацікавився театром — брав участь в аматорських виставах, почав писати п’єси.
У 1865-1868 рр., перебравшись до Єлисаветграда (нині Кіровоград), Кропивницький разом з Іваном Карпенком-Карим, представником легендарної театральної родини Тобілевичів, влаштували низку вистав на користь ремісничої школи. Його професійна кар’єра майже не просувалася, тому що весь час Марко приділяв театру, ознайомленню з творами всесвітньо відомих письменників та драматургів (Шекспіра, Гете, Байрона, Дюма, Теккерея тощо).
В Єлисаветграді він не лише познайомився з Карпенком-Карим, що став його соратником і другом, а й знайшов особисте щастя — 1868 р. одружився з Олександрою Вукотич, яка, на жаль, померла дуже молодою, у віці 29 років. Згодом драматург одружився ще раз, з Надією Гладушенко, з якою і доживав віку.
1871 р. Кропивницький вступив до трупи Маркова в Одесі і першим же виступом у ролі Отецька в п’єсі Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» здобув повагу як глядачів, так і критиків. 1873 р. він грав на сцені харківського театру Александрова-Колюпанова, на літній театральний сезон 1874 р. отримав запрошення до Петербурга, де виступав з великим успіхом. У лютому 1875 р. Марко Кропивницький опинився на Галичині, де продовжив свою сценічну діяльність. На сцені львівського театру «Руська бесіда» він зіграв багато визначних ролей, співав у перервах народні пісні, але в основному працював тут режисером і керівником театру, запровадивши у ньому низку важливих новацій. Втім митець не міг довго терпіти матеріальні труднощі і повернувся до Наддніпрянщини. Щоправда, як драматург він співпрацював з галицькою сценою набагато довше, — твори Кропивницького йшли у «Бесіді» протягом багатьох десятиліть.
Створювати власні п’єси Кропивницький почав ще в 1860-х роках, це були твори переважно гумористичного характеру. 1863 р. він створив першу п’єсу «Микита Старостенко, або Не зчуєшся, як лихо спобіжить», яку сам оцінив доволі критично і неодноразово переписував. Остаточного вигляду п’єса набула 1873 р. і стала відома як «Дай серцю волю, заведе в неволю». 1869 р. написано комедію «Помирились», 1871 р. — «За сиротою і Бог з калитою, або Несподіване сватання», опубліковану 1873 р. в одеській газеті «Новороссийский телеграф». Драматург, окрім створення власних сюжетів, займався й обробкою творів інших авторів — зокрема Шевченка («Невільник»), Гоголя («Вій», «Пропала грамота»), Ленського («Актор Синиця»), Стороженка («Вуса»), Вергілія («Енеїда») тощо. Займався Кропивницький і перекладами — вперше здійснив переклад українською «Ревізора» Миколи Гоголя, «Отелло» Вільяма Шекспіра. В 1900-х роках драматург називав свої п’єси малюнками — «малюнки сільського руху» («Конон Блискавиченко», 1902 р., «Скрутна доба», 1906 р.), «малюнки сільського життя» («Старі сучки й молоді парості», 1908 р.), «малюнки сільського каламуту» («Зерно і полова», 1910 р.), наголошуючи на їхній хиткій структурі.
Початок 1880-х років став ковтком свіжого повітря для української культури: після заборон і утисків з’явився указ Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора М. Черткова, який дозволяв ставити українські вистави. Актори трупи Григорія Ашкаренка скористалися такою можливістю й організували театральну трупу, режисером якої став Марко Кропивницький. Серед найвидатніших акторів цієї трупи був Микола Садовський. Взимку 1880-1881 рр. театр грав на сценах Кременчука, Харкова, Києва, але особливого успіху не мав.
1882 р. Марко Лукич організував власну українську трупу, що пізніше дістала назву «Театр корифеїв». До неї увійшли Микола Садовський, Лідія Квітка, Марія Заньковецька та інші. Ця подія ознаменувала початок нової епохи в історії українського професійного театру. 27 жовтня 1882 р. відбулася перша вистава трупи — «Наталка Полтавка» за п’єсою Івана Котляревського — на сцені Єлисаветградського театру. Трупа Кропивницького швидко здобула популярність, об’їздила з гастролями чи не всі терени Російської імперії. У репертуарі були п’єси Кропивницького «Глитай», «Невільник», «Лихо не кожному лихо», інші твори. 1882 р. побачило світ й інше дітище Марка Лукича: книга, що містила п’єси, які стали класичними для українського театру, — «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Глитай, або Павук» та «Невольник».
1883 р. трупа злилася з трупою Михайла Старицького, де Кропивницький став провідним режисером, а Старицький обійняв посаду директора трупи. Марко Лукич отримав змогу більше уваги приділяти творчості — акторській, режисерській тощо. 1885 р. трупа розпалася на два театри, один з яких очолив Кропивницький. Гастролі в Москві і Санкт-Петербурзі в 1886-1887 рр. стали тріумфальними: імператор Олександр III був у захваті від Кропивницького, запропонував йому місце в Імператорському театрі. На це Марко Лукич відповів: «Не треба мені срібла, не треба мені золота, не треба мені слави, не треба мені пошани, бо я буду служити любій своїй Україні до останніх років свого життя, наскільки дасть мені сили Бог, а там хай вже оцінюють те, що я залишу...» Кропивницький відмовився від заманливої пропозиції, хоч вона обіцяла золоті гори і безбідне життя.
1900 р. виникла знаменита Малоросійська трупа Марка Кропивницького, до якої належали славетні тогочасні актори — брати Тобілевичі: Панас Саксаганський та Микола Садовський, дружина останнього, Марія Заньковецька тощо.
Творча діяльність Марка Кропивницького наочно доводила певним прошаркам міського населення, що український театр є справжнім театром, українська мова є літературною мовою. «Якщо Колумб відкрив Америку, то з таким же правом можна сказати, що Кропивницький відкрив світові скарб малоросійського театру», — писав рецензент однієї з петербурзьких газет. Втім вистави тогочасних театрів і театру Кропивницького зокрема мали і слабкі сторони — декорації, антураж тощо. Тогочасні театри здебільшого були мандрівними, тому використовували ті декорації, які могли дістати на гастрольному майданчику. Стійко переносячи складнощі мандрівного життя, Марко Лукич знаходив у собі сили творити — за своє життя він написав понад 40 п’єс!
Ускладнювали й без того непросте буття стосунки Марка Кропивницького з іншими театральними діячами, зокрема з братами Тобілевичами. Поволі їхні взаємини погіршувалися — драматург називав Карпенка-Карого, Садовського і Саксаганського «братами-розбійниками». Театральна конкуренція між трупами була значною: Тобілевичі не завжди погоджувались грати у виставах Кропивницького, частими були випадки винаймання рецензентів, які на замовлення критикували його творчий доробок, тощо.
В останні роки здоров’я драматурга дуже погіршилось — він мусив залишити театр і 1890 р. оселитися на хуторі Затишок під Харковом. Утім часто виїздив на вистави, продовжував писати. Кропивницький намагався допомогти місцевим людям — клопотався про відкриття школи для селянських дітей, писав дитячі п’єси за мотивами українських народних казок («Івасик Телесик», «По щучому велінню») і з задоволенням ставив їх на хуторі. До нього весь час приїздили гості — театральні діячі, письменники, музиканти, на хуторі навіть мешкали родичі Тараса Шевченка: все, що стосувалося Кобзаря, було для Кропивницького чи не священним.
Незважаючи на хвороби і немолодий вік, Марко Кропивницький весь час був у русі, постійно працював. Митця постійно супроводжували проблеми з фінансами, часто хутір віддавали під заставу — тож Марко Лукич не міг дозволити собі зупинитися. Він помер дорогою з Одеси, де був на гастролях, у вагоні залізничного потяга 21 квітня 1910 р. і був похований у Харкові. «Батько українського театру» поєднував талант драматурга й організатора з чудовими акторськими даними, художніми та музичними здібностями (мав бас широкого діапазону, сам створював музичне оформлення для вистав тощо). З його ім’ям пов’язано й перше публічне виконання пісні композитора Д. Крижанівського на слова Т. Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий», що мало не коштувало йому свободи за часів заборони українського слова. Втім заради розвитку українського театру він не шкодував нічого, всі сили віддаючи улюбленій справі.
