Надзвичайна краса, містична привабливість, акторський талант і працьовитість зробили її знаменитою, трагічна смерть у віці всього двадцяти шести років зробила її легендою.
Віра Василівна Левченко народилася 5 серпня 1893 р. у Полтаві у родині вчителів. Коли їй було два роки, родина переїхала до Москви.
Вона росла дивною дитиною — тихою, вразливою, мрійливою, з шести років зачитувалась пригодницькими книжками, влаштовувала спектаклі для своїх ляльок. В одинадцять років почала навчання у балетній школі Великого театру, була талановитою, дуже перспективною ученицею, однак через бабусю, яка вважала, що професія балерини не гоже дівчині з хорошої родини, провчилася там лише рік. Віра тяжко переживала вимушену розлуку з балетом, поки не потрапила на доленосний для неї спектакль «Франческа да Ріміні», де головну роль грала Віра Комісаржевська. Від потрясіння, яким для п’ятнадцятирічної дівчини став побачений спектакль, вона навіть захворіла, — тижневу гарячку родинний лікар пояснив надзвичайною вразливістю та схильністю до меланхолії. Вилікувавшись, Віра стала ще замкненішою, ще відстороненішою від цього світу, плекаючи в собі нову, всепоглинаючу пристрасть до акторства.
Далі був 1910 рік. Віра закінчила гімназію. На випускному балу вона познайомилась з молодим юристом Володимиром Холодним. Юнак знайшов єдино правильний ключ до серця замкненої красуні не від світу цього: протанцювавши з нею майже весь вечір, під кінець почав читати їй вірші Гумільова. Віра швидко захопилася хлопцем, який видався їй таким само чутливим, як і вона сама, так само вищим за буденний світ. Молоді люди одружились того самого року. Це було скромне весілля, адже обидві родини не хотіли такого поспішного і раннього шлюбу, який, однак, став дійсно щасливим.
Володимир захоплювався дуже новаторською на той час справою — автоперегонами, і молода дружина радо розділила це незвичайне захоплення, аж поки, через два роки, у них не з’явилася дочка Євгенія. Лікарі заявили, що здоров’я Віри дуже підірване, їй треба берегтись і не можна більше мати дітей. Наступного року вони вдочерили ще одну дівчинку, Нонну.
Чоловік сподівався, що виховання дітей хоч трохи поверне Віру на землю, відволіче від мрій та фантазій, однак марно. Вона старанно піклувалася про родину, проте серцем та душею була не з нею, іноді годинами мовчки просиджуючи перед дзеркалом і вдивляючись у власне відображення. До молодої родини переїжджає мати Віри, яка перебирає на себе хатні клопоти.
В той час почав набувати популярності «театр тіней» — кінематограф, ще одна пристрасть Холодної. З самого початку подружнього життя вона влаштовувала з чоловіком постійні походи в кіно, прагнучи побачити якомога більше фільмів. Особливо — за участі скандинавської акторки Асти Нільсен, яка стала її кумиром. До речі, критики відзначають подібність манери гри обох акторок, їх надзвичайно пристрасну та промовисту міміку.
Незабаром (йде 1914 рік) Володимира мобілізують. Годувальник родини на фронті, становище вкрай скрутне, і потреба в грошах приводить Віру на кінофабрику. Завдяки своїй зовнішності вона отримала епізодичну роль у фільмі «Анна Кареніна» Володимира Гардіна. Режисер не оцінив дебютантку, не побачивши у ній особливого таланту, однак, можливо, зачарований її містичною, незвичайною красою, дав їй рекомендаційного листа до конкурентів — на кінофабрику «Ханжонков і Ко». Режисер Євген Бауер знімав тоді фільм за твором I. Тургенева «Пісня переможного кохання». Холодна настільки вразила його, що одразу після закінчення зйомок він пропонує їй ще одну головну роль у фільмі «Полум’я небес».
Це було початком нового життя. Глибоко-сірі, аж до чорноти, надзвичайно промовисті очі Віри Холодної — справжнє благословення для акторки німого кіно, — зачарували глядачів. Її слава була феноменальною: для того щоб побачити її на екрані, люди вистоювали довжелезні черги, штурмували кінотеатри, вибиваючи вікна і двері. Одного разу в Харкові для заспокоєння натовпу довелося викликати загін драгунів. Ажіотаж був просто небаченим.
Рік прознімавшись у Ханжонкова, Віра перейшла на кінофабрику Харитонова. Вона багато працювала, в основному у «салонному кіно». Її героїнями, як правило, були сумні, зраджені красуні, яких несподівано знаходило рокове кохання, а потім — поневіряння і часто трагічна, красива смерть. Омріяна втеча від буденності стала реальністю, даруючи натхнення мільйонам глядачів. Фільм за фільмом — «Діти століття», «Примари», «Тернистий шлях слави», «Шахи життя», «Людина-звір», «Життя за життя», «Жінка, яка винайшла кохання», «Останнє танго»... Вона ніколи не відмовлялася від інтерв’ю, від спілкування з шанувальниками її таланту. Сама Віра відчувала, що вже не належить собі — вона стала загальним надбанням, іконою стилю.
Прекрасна тендітна жінка з величезними очима «біблійної мучениці», трагічним зламом брів, яку хотілося захищати й оберігати, вона фактично тримала на собі всю родину, адже кінофабрики щедро віддячували їй за прибутки, які приносили її фільми. 1915 р. Віра, вже відома акторка і кумир публіки, отримала звістку про те, що її чоловіка тяжко поранено під Варшавою. Покинувши свій нереальний світ декорацій та камер, вона негайно вирушає до нього і цілий місяць майже не відходить від його ліжка. І все одно говорить практично лише про зйомки, сценарії, репетиції...
Навколо неї постійно були чоловіки, вони палко, з першого ж погляду закохувались у цю надзвичайну жінку. Режисери, колеги, прихильники... Їй приписували роман з відомим злочинцем Япончиком, казали, що її кохав сам Станіславський — навіть пропонував роль Катерини у «Грозі» в своєму театрі, однак вона вирішила не залишати кіно. Віра відверто насолоджувалась такою увагою, однак фізично ніколи не зраджувала чоловікові. Для неї нереалізована можливість кохання, його тінь, невисловлена, примарна, була значно важливішою та потрібнішою за земні почуття.
Окремою сторінкою в житті Віри став платонічний роман з Олександром Вертинським. Худий, непомітний солдат одного дня привіз їй листа з фронту, від чоловіка, і відтоді майже постійно був поруч. Він присвячував їй вірші, романси, а вона, користуючись своєю феноменальною популярністю, влаштовувала його виступи та їх спільні концерти... Найвідоміша присвята Вертинського Вірі — «Ваши пальцы пахнут ладаном» — своєрідний реквієм нереалізованому коханню, передчуття трагічної долі. За її проханням він прибрав рядок присвяти, повернувши його лише після її смерті.
Революційний сімнадцятий рік не вплинув на її популярність — кінотеатри все одно були переповнені. Салонні мелодрами про красиве життя та ім’я Віри Холодної наче магнітом приваблювали людей, чиєю реальністю та буденністю були голод, бруд, паніка, бунти. Один з найвідоміших і найпопулярніших фільмів того часу «Мовчи, сум, мовчи», різко розкритикував Московський кінокомітет, звинувативши у міщанстві і порекомендувавши режисерам звернути більше уваги на класику. Наступною роллю Холодної стала циганка Маша з «Живого трупа» за п’єсою Толстого — класика російського кіно, після якого її запрошували на зйомки у Берлін, Голлівуд, однак вона відмовилась.
Рання смерть королеви екрана оповита таємницями. За офіційною версією, наприкінці 1918 р. вона виступала в Одесі на балу журналістів, де, протанцювавши весь вечір у легкій сукні, застудилася, вийшовши на холодну терасу. Ангіна у лютому 1919 р. перейшла у вірусний грип, який тоді називали «іспанкою» і від якого не було порятунку, — Віра Холодна буквально згоріла за тиждень.
Однак існує й неофіційна версія: начебто її, прихильницю червоного руху, отруїла денікінська контррозвідка за великий вплив на «французького одесита», начштабу союзних військ Півдня Анрі Фрейденберга, який фактично керував французькими, грецькими та білими військами. Одразу ж після її смерті, 17 лютого 1919 р., контррозвідка заарештувала та розстріляла червоного розвідника-чекіста Жоржа де Лафара — Миколу Ласточкіна, майже всю «Французьку іноземну колегію»... Недивно, що тривалий час ходили плітки, більше подібні до сюжету одного з її фільмів, ніж на реальні події. Зокрема, начебто ревнивий, закоханий у неї французький консул убив акторку, надіславши букет отруєних лілій...
Пам'ятник Вірі Холодній в Одесі
Як би там не було, лікарі та близькі, які були поруч з нею, розповідали, що, навіть помираючи, Віра наче грала одну зі своїх розкішних трагічних сцен — з абсолютно спокійним обличчям, померла так само красиво, як і жила.
Її тіло забальзамували і зберігали у каплиці на Християнському кладовищі в Одесі, яке 1931 р. перетворили на парк. Величезний натовп людей, ридаючи, проводжав в останню путь свою королеву.
Володимир Холодний помер від тифу через два місяці. Мати Віри — ще місяць по тому. Малолітніх дітей забрала з собою в Болгарію двоюрідна сестра Віри.
Від її величезного творчого доробку лишилося всього п’ять кінострічок, яких, однак, досить для того, аби стверджувати: слід Віри Холодної в історії світового німого кіно незнищенний.
