17 червня 1672 р., на Генеральній раді в Козацькій Діброві під Конотопом правителем лівобережної частини Українського гетьманства було обрано генерального суддю Івана Самойловича. Разом зі старшиною він склав присягу на вірність московському цареві Олексію Михайловичу, підтвердив положення Глухівських статей 1669 р. та підписав нові — т. зв. Конотопські статті, які визначили характер відносин між гетьманатом та Російською короною. Згідно з четвертою статтею українсько-російського договору 1672 р., український гетьман та його оточення брали зобов’язання «...без указу Великого Государя Й. Ц. В. (його царської величності. — Т. Ч.) і без ради старшини до сторонніх монархів ні про що не писати і з усними своїми присилками зноситись не намагатися». Хоча певні обмеження у веденні зовнішньої політики й не давали змоги Самойловичу активно впливати на співвідношення сил у східноєвропейському регіоні, це компенсувалося за рахунок постійної участі української дипломатії в підготовці проведення московсько-польських чи московсько-турецьких переговорів, про що йтиме мова далі. Зважаючи на глибоку обізнаність верхівки Українського гетьманства про стан справ у Центрально-Східній та Південно-Східній Європі, російський монарх постійно звертався до уряду Лівобережної України за порадою та консультацією щодо різних проблем зовнішньої політики Московської держави. Зі свого боку, І. Самойлович намагався спрямовувати міжнародну діяльність свого протектора в необхідному для України напрямку.
Наприкінці січня 1674 р. лівобережні козацькі полки під проводом самого Самойловича та московські війська на чолі з боярином Г. Ромодановським переправилися через Дніпро та почали відвойовувати «тогобічні» міста й селища. 17 березня в Переяславі відбулася об’єднана Генеральна рада, на якій полковники семи правобережних (Білоцерківського, Брацлавського, Канівського, Корсунського, Паволоцького, Тарговицького та Уманського) та представники всіх лівобережних полків висловили бажання «вчинити гетьмана Івана Самойловича на обох боках Дніпра єдиним гетьманом над усім Військом Запорозьким» та щоб московський цар прийняв їх у підданство «на таких самих статтях», як і Лівобережну Україну. Тут також було укладено Переяславські статті, які в основному повторювали положення Глухівського й Конотопського договорів України з Росією. У першій статті «Переяслава — 3» відразу ж уточнювалося, що «окрім царя і його дітей, у турецького султана й у кримського хана, і ні в жодного з сусідніх монархів у підданстві не бути». Ромодановський від імені свого монарха запевнив правобережців, що вони будуть «у підданстві у Великого Государя на колишніх правах і вольностях, і нічим їх права і вольності порушені не будуть». Але фактично Самойлович і не встиг цілковито оволодіти Правобережжям, а його населення — «задовольнитися» царською протекцією, оскільки за допомогою багатотисячних військ Османської імперії ця частина гетьманства знову опинилася під владою П. Дорошенка. Крім того, на правобережні землі вступила армія Речі Посполитої, що активно протистояла не лише заходам султана та царя, але й діям обох українських гетьманів.
Повернення собі «втраченої» частини гетьманату стало одним з головних завдань зовнішньої політики уряду І. Самойловича. «Нам, Війську Запорозькому, та сторона Дніпра належить», — неодноразово заявляв він протягом свого гетьманування іноземним володарям, усвідомлюючи своє правонаступництво на володіння правобережними землями, що стали ареною військової боротьби між Варшавою, Москвою та Стамбулом. У листі від 18 вересня 1676 р. до охотницького полковника І. Новицького він писав: «...Богу від усіх нехай буде благодаріння, понєваж отчизну нашу розторгнену Україну привів під єдиного монарха і регімент (управління гетьмана. — Т. Ч.) у з’єднання». Ці слова були визначальними для всього періоду правління І. Самойловича.
Одержавши звістку про можливий наступ турків на Правобережжя, гетьман І. Самойлович ще з осені 1676 р. розпочинає активну підготовку до відбиття ворожого нападу, в результаті чого були укріплені найбільші південні міста, а також дві тогочасні столиці України — Київ та Чигирин. Внаслідок таких дій гетьмана в Чигирині був сформований досить великий гарнізон із 7 тисяч козаків та 5 тисяч московських солдат. Це допомогло невдовзі, у серпні 1677 р., витримати багатоденну облогу турецької армії Ібрагім-паші. Керуючи 20-тисячним козацьким військом, гетьман Самойлович разом із підрозділами Г. Ромодановського 28-29 серпня розгромив частину турецької армії біля Бужина, що спричинило відхід турків з-під Чигирина, залога якого трималася з останніх сил.
У листопаді 1677 р. стольник Карандєєв запропонував І. Самойловичу «порадитись зі старшиною про військові й інші справи свої, які будуть до укладення польських договорів, а вперед... прислати статті». Незважаючи на те, що на старшинській раді такі пропозиції-«статті» були вироблені, генеральному писарю В. Кочубею, який віз їх до Москви, Самойлович доручив донести царю Федору Олексійовичу свою рішучу позицію. Вона полягала в тому, що росіяни не повинні вести розмову з польськими послами про віддачу Речі Посполитій якої-небудь частини Правобережної України, а особливо Києва й Чигирина. Гетьман Самойлович писав до дяка І. Іванова в листі від 19 грудня 1677 р. про те, що українським народом на переговорах із поляками розмінювалися «як скотиною якою мали б торгувати», але «народ малоросійський за гноблення і особливо гоніння на віру відторгнувся від Речі Посполитої і вільно піддався государю московському». Регіментар навіть хотів виїхати до Москви, щоб особисто взяти участь у переговорах, але росіяни, передбачаючи реакцію польських дипломатів, всіляко відмовляли його від цього. Разом з тим, серед московських дипломатів існувала й інша точка зору щодо вирішення «українського питання» — у другій половині 1677 р. Ордин-Нащокін запропонував Федору Олексійовичу скликати в Києві з’їзд представників усіх країн, які були зацікавлені у проблемі визначення міжнародного статусу України: «І тепер потрібно з султаном турським царству Московському шукати міцного миру, а королівство Польське від ради спільної не відштовхувати». Крім того, Ордин-Нащокін передбачав закликати на цей міжнародний з’їзд представників України, Молдавії, Болгарії та Сербії.
17 серпня 1678 р. у Москві був укладений черговий польсько-російський договір, який підтверджував положення 1667 р. А 31 січня 1679 р. у Гродно знову відбулося спільне засідання польських та російських дипломатів, на якому мала вирішитися проблема «вічного миру». Польща в черговий раз вимагала від Москви повернення Києва. Посли відповідали, що поляки самі віддали Київ і всю Правобережну Україну в руки турків, внаслідок чого виникла нова війна і «бунт козацький, які за вітчизну свій Київ мають». Таким чином, як підсумовували російські посли, Польща не мала ніякого права вимагати повернення Києва та українських земель. Поки московські та польські дипломати звинувачували один одного в невиконанні андрусівських домовленостей, лівобережний гетьман І. Самойлович проводив власну політику щодо Правобережної України, яка на той час полягала у т. зв. «великих згонах» місцевого населення на Лівобережжя.
Московський цар у своїй грамоті до лівобережного гетьмана від 10 січня 1678 р. стверджував, що всі правобережні міста, відвойовані в турків, ніколи не будуть віддані Польщі. Він обіцяв, що прислані українцями статті впишуть до інструкцій для московських дипломатів. Крім того, в Україну постійно присилатимуться «списки з їхніх розмов з поляками». Занепокоєність долею правобережних земель відображалась у зверненні І. Самойловича до стольника В. Тяпкіна: «Між тим, як у нас в козацькому народі постійно одна думка і один намір й справа, хто володіє Києвом та Чигирином, тому повинний бути покірний весь малоросійський народ».
Одночасно з дипломатичними заходами І. Самойлович дав наказ своїм полковникам розпочати підготовку до війни з турками. За рік до цього польський резидент Свідерський скаржився московському уряду на те, що Самойлович іменує себе «гетьманом обох сторін Дніпра» й займає «Дорошенкові міста», на які претендувала Річ Посполита. Розуміючи, що міжнародна ситуація складається не на його користь (крім того, гетьман враховував прагнення «князя Малої Русі-України» Ю. Хмельницького взяти під свій контроль правобережний регіон), І. Самойлович вирішив знищити всі фортеці на правобережному Подніпров’ї, а їхнє населення розселити на Лівобережжі й Слобожанщині. Восени 1678 р. розпочався перший етап «великого згону». 4 вересня гетьман наказував канівському полковнику Д. Пушкаренку, щоб «хто б з вами йти не захотів, то і того для спільної одностайності, силоміць із собою звідти (з-під Канева. — Т. Ч.) впровадьте... сюди до Переяславця». Щоб не залишати султану та Хмельницькому бази для матеріального забезпечення й поповнення людськими ресурсами своїх військ, на Правобережну Україну в жовтні був висланий спеціальний загін на чолі з полковником Лисенком для переселення всіх її жителів і спалення міст та селищ. З наступного року розпочався новий етап цієї операції. Син гетьмана Семен Самойлович разом з окремими сотнями Київського, Переяславського, Прилуцього, Ніжинського та двох компанійських полків і загоном російського воєводи Л. Неплюєва наприкінці лютого 1679 р. зайняли Ржищів, а згодом Канів і Корсунь. Жителі цих міст разом із населенням Черкас, Жаботина, Мошнів, Драбовки «на сю сторону (Лівобережну Україну. — Т. Ч.) зігнані і від неприятеля відлучені, а села і містечка в тій стороні всі без останку спалені».
У червні 1679 р., відповідаючи на запит царя про вибір міжнародного партнера, Самойлович писав до Москви про неприйняття лівобережним урядом ідеї московсько-польського союзу. Гетьман настійливо радив укласти мирний договір з Османською імперією. У розмові з дяком Є. Українцевим він говорив, «щоб цар із султаном і ханом захотів мирний договір становити». Він також відмовляв російських урядовців від запропонованого Варшавою спільного походу з польськими військами в район Дунаю: «...хоч би ми разом із поляками над неприятелем і перемогу отримали, то поляки стануть цю перемогу й славу приписувати собі».
І. Самойлович все-таки зумів переконати не тільки свою старшину, але й московський уряд у доцільності союзу з турками. Для укладення мирного договору з Портою й Кримським ханатом у листопаді 1680 р. до Бахчисарая у складі російського посольства вирушив представник гетьманського уряду С. Ракович. Раніше стольник В. Тяпкін, який на шляху до Криму зупинявся в Батурині, вислухав пропозиції гетьмана Самойловича щодо конкретного змісту майбутнього договору. Укладення Бахчисарайського мирного договору 1681 р. можна вважати зовнішньополітичним успіхом саме гетьманської адміністрації, адже лівобережний гетьман І. Самойлович, по суті, був його творцем.
Однак після отриманого «списку» Бахчисарайського договору в серпні 1682 р. лівобережний гетьман України висловив незадоволення цими постановами. Він відверто писав до Москви: «зі списку із затвердженої султанової грамоти... чиниться нам дуже досадливо і шкідливо..., що салтан турський дозволяє між ріками Дніпром і Бугом для своєї користі поселення чинити людські і володарів своїх в тому боці мати хоче, а посли Ваші мали наказ, щоб між тими ріками людей не селити». Невдовзі посол Тяпкін звітувався перед царями: «Гетьман Самойлович просив нас, щоб донесли Й. Ц. В. (його царській величності. — Т. Ч.)... замість задніпровських пустих сторін, які нині за перемирними договорами учинилися за Султаном Турським пожалував би В. Г. (великий государ) його Гетьмана за чисельні його вірні і безперестанні служби і за відняття честі його обох сторін Дніпра, яка честь від нього тепер відійшла в сторону Султана Турського, указав бути тим всім народом бути єдиним під його Гетьманською владою і булавою».
Відносна поразка на дипломатичному фронті змусила гетьмана застосовувати інші засоби для того, щоб не дати Туреччині й Польщі оволодіти Правобережжям. На заклики супротивної сторони до населення Лівобережної України переходити на правобережні землі І. Самойлович відповів укріпленням кордонів та виданням універсалів, де під загрозою «нещадного карання на горло» заборонялося переходити через Дніпро. Реагуючи на звернення Яна III Собеського з пропозицією до українців «з обох сторін» Дніпра переходити на його сторону для боротьби з турками, лівобережний гетьман у травні 1682 р. видає універсал до всього козацтва, в якому говорилося: «...поляки... переваблюють і заохочують наших людей... на життя в тогобічну порожню Україну, а особливо на військові звитяги, оманливо обіцяючи (бо ніколи того не вчинять) велику свою уважливість і давні вольності, щоб.... не слухали нестатечних звідців і розкольників миру». Але не тільки Польща переманювала на свій бік лівобережних козаків — у березні 1683 р. Самойлович з обуренням повідомляв до Москви, що до нього приїхав посол від кримського хана Мурат-Гірея з проханням надати 10-тисячне військо. Одночасно ханські закличні листи розповсюджувалися в усіх лівобережних полках. Щоб убезпечити свої володіння від досить частих переходів, І. Самойлович виставляє прикордонні застави «від Запорогів по Київ і по Батурин міцні». Протягом лише 1684 р. за гетьманським наказом було страчено двадцять козаків, а до Москви було відправлено в кайданах переяславського полковника Войца-Сербина, який хотів перейти на службу до польського короля. Самойлович заарештував навіть жінку правобережного гетьмана А. Могили, що проживала на Лівобережжі.
Наприкінці 1683 р., знехтувавши міжнародними угодами, І. Самойлович зробив спробу відсунути західні кордони лівобережної частини Українського гетьманату поблизу Києва, а влітку 1684 р. намагався оволодіти Богуславом. Лише завдяки тому, що комендант польського гарнізону спалив місто і знищив міст через Дніпро, гетьман був змушений відвести свої війська.
Водночас гетьманський уряд продовжує надавати необхідні консультації московському цареві щодо різних питань міжнародного розвитку східноєвропейського регіону, в т.ч. і щодо російсько-турецьких переговорів, які після укладення Бахчисарайського миру між державами тривали з метою уточнення окремих його положень у Стамбулі. Звичайно, найбільше І. Самойловича турбувало питання статусу українських земель. Він подав на розгляд російського монарха чотири статті, які б, на його думку, «виправили» низку бахчисарайських домовленостей щодо України. По-перше, відзначалося що не «обережено» Запорожжя; по-друге — «...затверджено, щоб як на тій стороні Дніпра, яка туркам залишається, так і на цій стороні, яка у високій В. М державі залишається, міст знову не будувати... [Це] до тих договорів не належало»; по-третє — гетьман писав, що турецький султан захотів робити свої поселення між Бугом і Дніпром, а «посли Ваші мали указ, щоб між тими ріками людей не селити і татарам не ночувати»; по-четверте — Самойлович звертав особливу увагу свого сюзерена на те, що султан «хитрістю бусурманською постановив», аби населення Лівобережжя без перешкод могло переходити на Правобережжя, а тому гетьман вимагав, щоб російський посол П. Возніцин «міцно наполіг» на тому, щоб це положення не було вписано до ратифікаційної султанської грамоти.
У цей час лівобережний гетьман говорив, що можна укладати «вічний мир», але за умови відмови Варшави від Києва, Правобережної України та Запорожжя, а також ведення спільних військових дій проти Криму. Очевидно, що такі пропозиції Самойловича були нездійсненними й, мабуть, саме тому він їх запропонував російській стороні.
У червні 1683 р. московський цар надіслав Самойловичу записи переговорів з австрійськими послами Я. Жировським і С. Блюмберком, які, протегуючи Речі Посполитій, домовлялися з російським урядом про укладення «вічного миру». Проаналізувавши попереднє бачення московської й віденської дипломатії, наприкінці року гетьман відмовився від пропозиції царського уряду прислати українських представників на засідання московсько-польської комісії в Андрусові та Каджині. «За милість монаршу премилостиву вам, великим государям, уклінно дякуємо. Але ж, одне для малого часу також і для труднощів наших, тих осіб послати не встигли», — дипломатично відписував Самойлович до Москви 27 грудня 1683 р. Вважаємо, що це було своєрідним протестом лівобережного правителя проти укладення сепаратного договору між Річчю Посполитою та Московською державою. Крім того, з досвіду попередніх переговорів в Україні було добре відомо, чим закінчуються такі «запрошення» — польська сторона відмовлялася з «хлопами» разом засідати. Однак свої пропозиції щодо вирішення долі Правобережної України Самойлович передає царським послам; 1) Київ обов’язково повинен залишатися під гетьманським регіментом; 2) кордон поблизу Києва потрібно відсунути західніше; 3) територію Засожжя необхідно передати Українському гетьманатові; 4) наступні переговори можуть відбутися лише за умови рівноправної участі в них українських представників; 5) про «комісійні з’їзди» треба повідомляти завчасно. Власне російсько-польські переговори 1683 р. і були зірвані з огляду на позицію Самойловича відносно «сожського» питання, адже царські та королівські дипломати так і не змогли дійти згоди щодо цієї проблеми.
У другій половині 1684 р. гетьман І. Самойлович переконував князя В. Голіцина й княгиню Софію, що вступати в союз із Річчю Посполитою не можна, а якщо і вступати, то лише на основі «вічного миру», який би передбачав відхід від Польщі Правобережжя й Запорожжя. Гетьманський уряд попереджав свого сюзерена щодо можливості укладення сепаратного миру Австрії й Польщі з Туреччиною, що оберне «всю вагу війни на російське царство». Також І. Самойлович повідомляв Москву про серйозну небезпеку з боку Франції, яка могла завадити планам розгортання в майбутньому війни проти Туреччини. У листопаді, під час розмови з дяком Є. Українцевим, гетьман нагадав росіянинові про ставлення поляків до чергової владної «смути» в Москві навесні-влітку 1682 р., коли польський король «цьому радів..., султана і хана умовляв на війну проти государів...». А тому це, на його думку, могло повторитися і в майбутньому. Окрім того, Самойлович говорив про неможливість довіряти полякам через їхню постійну зрадливість, надавав інформацію щодо малочисельності військ європейських союзників Речі Посполитої, згадував про труднощі оборони Чигирина від турків та відзначав неможливість швидкого завоювання Криму, загострював увагу на проблемі віросповідання православних у Польщі тощо. «На цесарі і королі польському яку присягу взяти, що вони великих государів у цій війні не видадуть і особливого миру не укладуть», — говорив гетьман російському представникові й пропонував вислати посольство до Франції, щоб узяти з короля Людовіка XIV «певну відомість» щодо його ставлення до Австрії й Польщі.
Та незважаючи на офіційне схвалення московським урядом намагань гетьмана повернути втрачені території під свою владу, проблема Правобережної України не вирішувалась належним чином. Саме тому І. Самойлович потай від царів змушений був підтримувати зовнішні відносини з Кримським ханатом і навіть своїм давнім ворогом — Річчю Посполитою. 8 квітня 1684 р. лівобережний гетьман наказував полковнику І. Новицькому: «...хочемо, щоб про виправу цих посланих (до кримського хана. — Т. Ч.) мало хто відав». Негативно на Лівобережній Україні сприйняли звістку про виїзд до Москви великого посольства К. Гжимультовського для підписання «вічного миру». Українська політична еліта розуміла, що такий мир міг бути досягнутий лише за рахунок поділу її держави. Отримавши звістку про польське посольство, Самойлович звернувся до царя зі спеціальним меморіалом, в якому пропонував московському уряду вимагати від короля не тільки подніпровські землі, але й Поділля, Волинь, Підляшшя, Червону Русь та Засожжя. На початку березня 1684 р., з огляду на те, що коронна армія на чолі з С. Яблоновським вирушила до молдавського кордону, гетьманич Семен Самойлович на чолі стародубського полку зайняв частину Засожжя включно з гомельською, чечерською, пропойською та кричевською волостями. Це був своєрідний демарш Українського гетьманства, застосований всупереч зовнішньополітичній позиції Москви, яка не хотіла розгортати жодного територіального військового конфлікту з Варшавою.
На початку 1685 р. до московської столиці з Батурина відправляється український посол Л. Кочубей. Він мав прохати царя, щоб той домагався від поляків повернення території на лівому березі р. Сож, а також обговорити питання відносно майбутнього об’єднання лівобережної частини Українського гетьманату з Правобережжям та всією Західною Україною «...яких славні міста Галич, Львів, Перемишль, Ярослав, Люблін, Луцьк, Володимир, Острог, Заславль, Корець...».
Незабаром у листах до стольника С. Алмазова, окольничого Л. Неплюєва та думного дяка Є. Українцева лівобережний гетьман висловив протест проти укладення московсько-польського договору. У січні 1686 р. він вислав до Москви своїх представників Г. Самойловича та І. Мазепу з настійливим проханням до царського уряду відкласти справу про підпорядкування Правобережної України польському монарху. Поштовхом до цієї поїздки стала отримана в гетьманській канцелярії звістка щодо можливого виїзду польських комісарів з Варшави до Москви. «Проти того учинення союзу винародилося у нас поняття і роздуми...», — говорилося в інструкції українським послам. Однак, якби все ж таки «вічний мир» передбачалося укласти, то, на вимогу української сторони, справу «тогобічного Дніпра» потрібно було відкласти і не розглядати її на переговорах. У випадку ж її розгляду посли мали вимагати розширення кордонів на захід і південь від Києва та клопотатися про забезпечення прав православних на території Речі Посполитої. Пропонуючи такий варіант укладення «вічного миру», І. Самойлович свідомо розраховував на затягування часу, а вимоги українського гетьмана були одними з найважливіших під час переговорів у Москві.
Разом з тим, гетьманський уряд напрацював більш ґрунтовний проект, згідно з яким цар як протектор Лівобережної України не повинен був укладати мирний договір із польським королем. Документ, що отримав назву «Статті Івана Самойловича» з’явився 27 січня 1686 р. у результаті наказу московського уряду та переговорів І. Самойловича з представником царя севським воєводою Л. Неплюєвим. У «статтях» гетьманського уряду відзначалося, що українське керівництво ще задовго до тогорічного польського посольства К. Гримультовського виступало проти укладення договору між Москвою і Варшавою. Разом із тим, гетьман І. Самойлович наводив переконливі аргументи щодо переваг укладення «вічного миру» саме з Османською імперією: турецький султан, незважаючи на війни проти нього, залишається сильним у військовому плані; французький король, який є союзником австрійського цісаря та польського короля, а також венеціанського дожі не виступає разом із ними проти Османської імперії; незважаючи на існування християнської «Священної ліги» європейських держав (куди входить і Польща), вони не є єдиними і не бажають успіху Австрійській імперії у боротьбі з турками; Річ Посполита ослабла і вже не в змозі вести велику війну з турками.
У разі наполягання польської сторони відносно термінового укладення миру український правитель пропонував цареві все ж таки на деякий час затриматися з його підписанням і подивитися, як буде діяти польський король та австрійський цісар: чи будуть вони наполягати на продовженні війни з турками з огляду на позицію Франції? Але, як засвідчили наступні події, царський уряд не прислухався до цих пересторог, а також не прийняв до відома позицію І. Самойловича.
Сприятлива зовнішньополітична ситуація, яка склалася для Московської держави з початком боротьби країн Священної Ліги проти Османської імперії, дозволяла царському уряду мати певну надію на успішне вирішення свого головного геополітичного завдання в другій половині XVII ст. — питання про володіння Україною «з лівого берега Дніпра». З огляду на це, в лютому 1686 р. у Москві розпочалися довгоочікувані російсько-польські переговори. Вони проходили в надзвичайно напруженій атмосфері, оскільки обидві сторони одночасно відіслали своїх представників до Туреччини. Крім того, Ян III Собеський в цей час намагався вмовити І. Самойловича відректися від московської протекції. Вже на початку переговорів, 4 березня, Гжимультовський заявив росіянам, що для того, щоб він підписав мирний договір потрібно передусім повернути Польщі ті землі (йшлося про Засожжя), які «козаки, всупереч усім колишнім умовам польсько-московським, безправно забрали». І тільки після того, як польський король повідомив своїх дипломатів про невдачу в таємних переговорах з лівобережним Українським гетьманством, вони почали погоджуватися на компромісні рішення. 6 квітня був підписаний текст договору, що складався з 33-х статей. «Вічний мир» став актом остаточного міжнародно-правового розподілу України на дві частини.
Зі свого боку український гетьман також звертався до короля Речі Посполитої з проханням повернути Правобережну Україну. У листах до Яна III Собеського він стверджував, що Правобережжя дісталося московському царю від султана і було здобуте його сином Семеном у «турецького» гетьмана Ю. Хмельницького, внаслідок чого з’єдналося з рештою території У країни. В іншому документі під назвою «Пункти від Самойловича гетьмана» лівобережний правитель переконував польського короля: «А як на тій чигиринській (стороні. — Т. Ч.) Дніпра... землі від віку власність Війська Запорозького... всі і дальші края за перших гетьманів належали до Булави Війська Запорозького, які одвіку були в міць нашу, однак із сьогоднішнього мирного трактату, як дозволили нам пани господарі наші, їх в сторону Й. К. М. (його королівської милості. — Т. Ч.) уступивши, так ми без спору і учинили. Але ж вони нам прилеглі і належать».
Оскільки всі ці протести української сторони ігнорувалися польською владою, І. Самойлович розпочинає проводити військові операції, метою яких було зайняття всієї території Правобережної України. «Рубіж собі далі по Случ шукає і займає», — повідомляли сучасники. Коронний канцлер М. Огінський писав до Москви, що «ще перо на трактатах не висохло, а лівобережний гетьман перейшов на Правобережжя, займаючи королівські володіння, йменуючи себе удільним князем». Ян III Собеський скаржився царю, що лівобережний гетьман, перебуваючи під його зверхністю, не дотримується польсько-російських домовленостей і «якусь собі удільність як другий Хмельницький... вживає». При цьому король посилався на особисті звернення Самойловича до Варшави. Крім того, польські урядовці звинувачували українського гетьмана в зустрічах із кримським ханом, метою яких повинно було стати укладення військового союзу проти Речі Посполитої й Московської держави, Заходи І. Самойловича, спрямовані на повернення правобережних територій, так перелякали поляків, що змусили скликати навіть спеціальну сенатську комісію з цього питання. Там, зокрема, відзначалося, що гетьман «бажає забрати собі всю Україну», «не тільки не йде воювати татар, але є новини, що з Кримом підписував трактати».
Цілеспрямована зовнішня політика І. Самойловича, що розходилася з прагненням Москви зберегти мирні відносини з Польщею, стала, безперечно, однією з причин його зміщення з посади гетьмана Лівобережної України. Частина козацької старшини, використовуючи українсько-російські суперечності в справі повернення Правобережної України, зробила все можливе для того, щоб скомпрометувати Самойловича перед московською владою. Інкримінуючи йому зраду, у чолобитній до царя від 7 липня 1687 р. старшина відзначала, що І. Самойлович «про землі тієї сторони Дніпра говорив жорстоко: не так буде, як Москва з Поляками в мирних своїх договорах постановила. Учиним ми так, як нам потрібно». Більшість істориків переконані, що гетьман Самойлович дотримувався думки про необхідність об’єднання території по обидві сторони Дніпра до останніх днів перебування на посаді. Однак несприятлива міжнародна ситуація завадила прагненням Івана Самойловича возз’єднатися двом частинам Українського гетьманства в єдину державу — Лівобережжя так і залишалося під протекцією московського царя, а Правобережжя перебувало під владою турецького султана і польського короля.
