Існує гіпотеза, що широко відомий у світі танець «гопак» є стилізованою формою комплексу прийомів козацького двобою без застосування зброї. Причому національна система рукопашного бою, як і східні, спиралася на певне філософське підґрунтя. Наприклад, базові рухи та основні удари двобою, який вели запорожці, зосереджені у трьох площинах: нижній (підніжки, підсічки, блоки руками в партері тощо), середній (робота руками на рівні пліч тощо) і верхній (удари ногами у стрибку), що можна співвіднести в уяві із трьома рівнями світобудови, відображеними у знаних малюнках «дерева життя», фольклорі, філософії Г. Сковороди тощо. Широка амплітуда рухів «гопака» начебто символізує волелюбність і розкріпачення душі людини.
Арсенал техніки цього мистецтва включав своєрідні стійки, пересування, прийоми захисту. Навіть назви їх підкреслювали тактичну спрямованість. Кроки під назвою «чесанка» специфічними рухами ніг приковували до себе зір ворога, а «дубони» (від дієслова «дубоніти» — зчиняти шум, тупцюватися) відволікали увагу звуком. Удари руками мали такі назви: «ляпас» — відкритою долонею, «тумак», «стусан» — кулаком, «секач» — ребром долоні, «штрик» — штовхан стиснутими пальцями, «гупан» — ліктем зверху униз. При цьому максимально використовувалися довжина рук і розміри долонь, що надавало можливість не підпускати до себе супротивника надто близько.
Однак найбільш різноманітною частиною бойового гопака були способи ведення поєдинку ногами. Били стопою, гомілкою, коліном, стегнами. Причому як з місця, так і у стрибку. Дещо схоже можна спостерігати в тайському боксі. Проте, елемент української пляски — хрестоматійний «коник» — «разножка», коли танцюрист спочатку присідає, а потім підхоплюється й у повітрі розводячи ноги робить шпагат і одночасно удар — не зустрічається ніде у світі. Нерідко так уражали двох ворогів одразу, Або «павучок», який запорожці застосовували, коли лежали на землі. Дійсно, важко влучити в людину, що швидко крутиться «вовчком». Для враження нижньої частини тіла супротивника діяли ногами прийомом під назвою «повзунці». Удари ніг у стрибку «копняки» і «тинки» наносили в торс. У деяких регіонах України прийоми під своїми назвами продовжують існувати і понині, наприклад, «копнути», тобто «пхнути носком ноги». Крім зазначених вище, характерні ще такі удари у стрибку, як «щупак» — двома ногами уперед, «пістоль» — одною ногою у бік, «коза» — з розвороту, «чорт» — з розворотом тіла на 360 градусів тощо.
Невід’ємною складовою техніки бойового гопака, безперечно, були і засоби захисту. Вони передбачали ухилення від ударів методами відходів, відскоків, присідань, відбивання або блокування. Філігранним «па» воєнного танцю вчили так, як і акробатів: за допомогою різноманітних шкіряних ременів, які при неправильному виконанні прийому обмежували рухи руки або ноги. Поступово засвоєні та майстерно опановані (майже до автоматизму) рухи дозволяли козакам дивувати своїх колег віртуозністю виконання вправ та поз, навіть на столі, що був заставлений їжею та напоями, при цьому не зачіпаючи жодної чарки, тарілки або штофу.
До речі, українці володіли кількома видами єдиноборств, знаними тільки ними. До наших днів дійшли згадки про них: «спас», «хрест», «сварга», «гойдок», але суть їх практично втрачена. Відомо лише, що, зокрема, «гойдок» був поширеним у застосуванні серед розвідників-пластунів. Відповідно до його системі козак ніби «приклеювався» до ворога, повторюючи всі його рухи, а у випадку помилки супротивника, нападав на нього, брав у полон або ліквідовував. Мало відомий нині й «спас», який мав переважно не наступальний, а оборонний характер. Його основу становило характерне блокування дій нападника, що не допускало нанесення тим больових ударів чи застосування прийомів. Подібний принцип є і в японській боротьбі айкідо, яку останнім часом опановують бійці українського «Беркута» і «Титана» замість більш агресивного самбо.
Таким чином, добре підготований тактично, оволодівши різноманітною зброєю і засобами двобою, козак-розвідник спроможний був ефективно виконував широке коло завдань на території ворогів, вміло боротися за своє життя.
