Ідея створення Українського («руського», «козацького») князівства була започаткована ще наприкінці XVI ст. у теоретичних розробках козацького ватажка Северина Наливайка та польського священика Йосифа Верещинського. З перших днів революційного вибуху в 1648 р. серед українського населення ходили чутки про започаткування Б. Хмельницьким окремого Руського князівства. Досить близько до втілення цього задуму підійшов у 1658-1659 рр. гетьман І. Виговський, який уклав із представниками польського короля угоду про утворення в межах козацької України Великого Руського князівства, яке було б автономним державним організмом у структурі тепер вже Речі Посполитої «трьох народів«. Однак практичного завершення гадяцькі домовленості так і не набули. Лише молодшому сину Б. Хмельницькому Юрію протягом короткого періоду часу — від початку 1676 р. й до половини 1681 р. — на руїнах колись єдиного Українського гетьманства за допомогою турецького Султана вдалося практично започаткувати князівську форму управління.
У середині жовтні 1668 р. Ю. Хмельницький був захоплений у полон підрозділом турецького чауша, що допомагав Дорошенку у битві з військами Ханенка під Стеблевим. Деякий час він перебував у Кальницькій в’язниці під охороною татар, після чого його, очевидно, відвезли спочатку до Криму, а потім до Туреччини. Саме до цього часу, очевидно, стосується бувальщина, а можливо й легенда про спробу сміливої втечі Хмельничанка із турецького замку-фортеці, який знаходився у Стамбулі і мав назву «Сім Веж«. Цю, незнану до цього часу серед української громадськості історію, записав у першій половині XIX ст. відомий польський дослідник Л. Рогальський. Отже, цитуємо оригінальний запис: «Побачивши в порту декілька французьких кораблів, Юрій Хмельницький хотів вплав добратися до них і з цією метою виліз через вікно фортеці. Мотузка обірвалася, він упав, але встав і переліз через високий мур, після чого знову впав. Залитий кров’ю й виснажений, він був схоплений, караний киями, прикутий до стіни в’язниці й кілька років перебував у такому стані...». Отже, якщо вірити цьому свідченню, то не таким вже безвільним і слабохарактерним був молодший син гетьмана Богдана. Адже не кожен міг зважитися на таку сміливу втечу з полону.
На початку 1676 р., відразу ж після отримання звістки про бажання П. Дорошенка прийняти московську протекцію, султан Мегмед IV присвоїв Ю. Хмельницькому титул «князя малоруської України і вождя Війська Запорозького» (в інших документах він також виступав як «князь Сарматський і гетьман Війська Запорозького», «князь Сарматії, Малої Росії і України, вождь Війська Запорозького», «князь Малоруської України і вождь Війська Запорозького», «князь України», «князь Руський», «князь Малоросійський», «князь Малої Русі», «князь»). Як засвідчує турецька хроніка Рашид-Ефенді, Хмельницький «був запрошений до великого візиру вбраний оксамитовим ковпаком і шубою, підшитою соболями». Крім того, йому були вручені булава, бунчук, корогви, бубон, печатка і письмовий привілей від султана на право володіння правобережною частиною України. Слід відзначити, що печатка Ю. Хмельницького значно відрізнялася від клейнодів попередніх гетьманів. На ній зображувалася постать кінного вершника з булавою у піднесеній руці; над кінською головою, оздобленою пір’ям, знаходилось яблуко з мечем, а біля вершника стояв козак з мушкетом і надпис навколо — «Печать князівства Малоруського». Згідно з повідомленнями польського резидента у Стамбулі С. Процького, там був трохи інший напис: «Юрій Хмельницький Князь удільний Руський».
13 лютого 1676 р. Ю. Хмельницький, перебуваючи в Адріанополі, видав універсал, в якому закликав усі стани українського суспільства підкоритися його владі. Цей документ на Правобережну Україну мав відвезти призначений Хмельницьким колишній соратник Б. Хмельницького наказний гетьман Є. Астаматій. Прибувши на Правобережжя Астаматій розпочинає організаційну підготовку до приїзду князя у свої володіння. Він також видає універсали від свого імені, де «по Горинь і Димер Україну описав обидва Костантинова у ті лінії вложив, по Острог закроїв і велику частину Волині притягнув».
На початку квітня того ж року Ю. Хмельницький, пояснюючи свій перехід на бік турецького султана, пише до кошового отамана Івана Сірка та запорозького товариства: «...Благодатію и человеколюбієм того ж Спаса нашого Ісуса Христа, Ему ж возможна, нищего посадити со князя, смиренного ж вознести, а силнего низложити. ...И коль Многие монархи склоняясь искали дружбы; равно и аз тем путем шествуя и радея крепко о святом покое, о целости милой отчизны нашей, дабы цвела в Божыих церквах и вере святой... Удоволил (Мегмед IV) меня своею милостию и княжеством нашим Малоросійским укрепил, в чем, как склонитеся, узнаете».
Незабаром, 29 червня 1677 р., Ю. Хмельницький з невеликим загоном прибічників у складі багатотисячної турецької армії Ібрагім-паші вступив на українську землю. Турецьке керівництво, бажаючи скористатися відомим прізвищем, розсилає від імені Хмельницького універсали, де відзначалося, що населення повинно підкорятися султану і його наміснику, а також «жити спокійно не побоюючись татарських набігів». На початку серпня турецьке військо підійшло і стало табором під стінами Чигирина. Після багатоденної облоги та штурму міста турки відступили. Чи приймали козаки Хмельницького участь в облозі невідомо — знаємо лише, що український князь у цей час звертався до польської влади з вимогами вивести гарнізони з міст Правобережної України, які надавалися йому султаном. Військовий похід закінчився невдало для турків і, особливо, Ю. Хмельницького. «Три дірки має в грудях, з яких іде кров... Мовив до своїх з плачем, повернувшись від сераскера, хіба я винен, що козаки не дотримують слова», — так описували відступ Хмельницького та його малочисельних прибічників з України очевидці тих подій.
Більш вдалим для Османської імперії був другий чигиринський похід (червень — серпень, 1678), під час якого і розгорнулася основна діяльність правителя Українського князівства. У червні Ю. Хмельницький в листі до Яна III Собеського з табору турецької армії поблизу Бендер писав: «Вітаю з багаторічним пануванням на королівстві польськім... Притому з волі і наказу н.і.н. (найвищого і найяснішого. — Т. Ч.) Цезаря Турецького присилаємо... наші прохання до Вашого маєстату, бо з волі Бога Всемогутнього і Трійці Святої були постановлені пакти під Журавном між поляками і турками, тому і посилаю, щоб виконували... Щоб з Кальника і Немирова і інших міст війська вивели. Полк Кальницький нам належить... крім Паволочі і Білої Церкви. Ще раз прошу дотримуватись пактів». До Варшави з посольством був відправлений козацький полковник Губар-Бершадський, який перед тим отримав призначення у Брацлавський полк. Представником Хмельницького у Туреччині тимчасово став Є. Астаматій. Султан підтримував ці заходи українського князя і гетьмана, але був дуже незадоволений, отримавши відомості про те, що замість двох тисяч обіцяних для турецького війська козаків, Хмельницький мав тільки «старого Астаматія, Івана Хмельницького, Коваленка, Яненка, Апостола» з декількома сотнями людей.
1 липня полковник Коваленко був відправлений здобувати Немирів і Кальник. У кінці липня загін Ю. Хмельницького перейшов через Дністер, а вже 7 вересня сотні Є. Астаматія й І. Яненка-Хмельницького «вогняними кулями місто (Чигирин. — Т. Ч.) і замок запалили». Перед головним штурмом Чигирина турецьке командування на чолі з візиром Кара-Мустафою заявило, що не хоче воювати з козаками лівобережного гетьмана І. Самойловича, а має намір лише вигнати із столиці гетьманської України московські війська. Спаливши після багатоденного штурму Чигирин, Кара-Мустафа відправив Ю. Хмельницького завойовувати інші райони Правобережжя. 23 серпня в універсалі до жителів Канева «руський» князь наказував підкоритися новопризначеному наказному гетьману І. Яненку-Хмельницькому, а також звинувачував у спустошенні правобережних земель московські війська. Такий же універсал був відправлений 12 вересня з Ладижина до жителів Черкас і всього населення «задніпровської» України. «...Освідчуєм, як сьогобічним так і тогобічним обивателям задніпровським і хто тільки зволить під міць князівства Руського і владу... пана гетьмана нашого наказного думку свою призичити, удаватися із зичливістю своєю, таким всяка наша на кожному місці доброчинність», — звертався Ю. Хмельницький до своїх потенційних підданих. Реальність своєї влади правобережний гетьман продемонстрував у Каневі, знищивши за допомогою турків непокірне місто. Саме тому владі наказного гетьмана І. Яненка невдовзі піддалися Черкаси, Корсунь, Мошни і Жаботин.
Перебуваючи у Немирові, Хмельницький весь час нагадував польському уряду про його зобов’язання перед Туреччиною звільнити південно-східні землі Київщини та всієї Брацлавщини. Його вимогливі листи до Варшави викликали обурення королівської влади, яка затягувала повернення правобережних земель під управління князя-гетьмана. Головним аргументом такої затримки з точки зору короля, було титулування Ю. Хмельницького. Зважаючи на протест Яна III Собеського, турецький султан невдовзі заборонив своєму підданому «писати неучтиві листи до польського короля» а також, щоб він не претендував на зайняття Білої Церкви і Паволочі до того часу, поки не відбудеться турецько-польська комісія по розподілу території.
На початку 1679 р. Хмельницький знову видає універсали до жителів українських міст і містечок. 1 лютого він звернувся до міщан і козаків Лукомлі: «...не зичивши руїни місту вашому... нагадуєм, щоб взявши любов до нас, як пана свого дідичного, з поклоном і вірним підданством одізвалися до нас, поглядаючи на інші міста, які за рішенням своїм, в протекції нашій і ласці батьківській залишаються...». Це звернення до жителів Лукомлі було підтримане універсалом кримського калги-солтана — «...і нашим словом направляю до прихилення ясновельможному князю його милості Малої Росії Георгію Гедеону Венжикові Хмельницькому яко дідичові й батькові цієї держави...». У жовтні правобережний гетьман знову вимагав у Речі Посполитої звільнення від польських військ Паволочі і Білої Церкви про що свідчить його лист до білоцерківського коменданта. «Грозиться, що ті сторони огнем і мечем знесе», — вже в котрий раз скаржився Ян III Собеський до Стамбула. Разом з тим. восени 1678 р. Ю. Хмельницький прийняв у себе львівського єпископа Й. Шумлянського, який за дорученням польського короля обіцяв йому збереження князівського титулу й забезпечення автономних прав для України у випадку коли б Юрась прийняв протекцію Речі Посполитої. Але гетьман ще довго пам’ятав участь поляків у його «самовідреченні» від гетьманської посади в 1663 р. та часи ув’язнення з наказу короля у Марієнбурзі. «Краще пити каву турецьку, ніж пиво німецьке», — говорив він з цього приводу. І залишався вірним султанові.
Отримавши значну військову допомогу від татар, Ю. Хмельницький вирішив заселити спустошені правобережні землі людьми, які втекли, або були «зігнані» І. Самойловичем на Лівобережну Україну. Ще на початку січня наказний гетьман І. Яненко, перейшовши на лівий берег Дніпра, перегнав частину населення з-під чернігівських Козельцю і Носівки до Корсуня. 26 січня війська Ю. Хмельницького разом із загонами Білгородської орди захопили лівобережні містечка Жовнин, Городище, Горошино, після чого Хмельницький наказав перегнати їхніх жителів у Чигирин та Жаботин. Відділи І. Яненка оволоділи Пісками, Яблуневим, Золотоношею. Але на початку лютого вони були розбиті під Лубнами.
У квітні 1680 р. він знову вимагав від коменданта Білої Церкви здачі фортеці, а також погрожував польському королеві війною. Польський дослідник К. Малішевський віднайшов в архівосховищі міста Торуня три листи князя Хмельницького до Яна III Собеського, один з яких датується 20 лютого 1680 р. і був відправлений з Немирова. В ньому, зокрема, відзначалося: «...як з Королем Й. М. Паном Милостивим Приятелем і сусідом стараюся і буду за Божою поміччю, аби між нами мир і згода продовжувалася, так на майбутнє раду добру подаю, аби король не тільки в Білій Церкві християн не страчував, але щоб сам з усім народом польським за Віслу відійшов, як кукіль і полова від пшениці з вітром і димом і порохом з Русі вивіявся...». Отже, як бачимо, Хмельницький все ж таки не прислухався ні до численних протестів польського уряду, ні до заборон турецького султана не посилати до короля «неучтиві» листи й продовжував домагатися виведення військ Речі Посполитої аж «за Віслу».
У червні 1680 р. на службу до Речі Посполитої перейшли дві волоські хоругви, що перед тим знаходилися у підпорядкуванні українського князя. Однак на допомогу йому поспішали Кримська та Білгородська орди, що йшли «на злуку з Хмельницьким до Чигирина». Очевидно, що протягом року (літо 1680 — літо 1681) Хмельниченко перебував у зруйнованому Чигирині. 9 червня 1681 р. місцеві жителі повідомляли, що у Немирові управляв «намісник» Хмельницького Таращенко (Тарасенко), який у цей час затримав якогось польського капітана.
На початку червня наступного року в результаті не луже вдалого князювання Хмельницького відкликали до Туреччини. Можливо, що по дорозі до Стамбулу він помер чи був страчений, хоча існує декілька версій його смерті. Свідчення С. Величка про повернення Хмельницького на Правобережну Україну у 1685 р. не підтверджуються документальними джерелами. Після Ю. Хмельницького з політичної арени зникають й інститути залежного від Османської імперії Українського князівства. Хоча, по суті, вони були уособлені лише в титулуванні його правителя. Майже всі державні установи цього «напівкнязівства» дублювали вже усталені перед тим інституції Українського гетьманства.
