Приблизно XVII — перша половина XIX ст. стала саме тим періодом, коли зароджувалось і набуло найвищого розвитку в Україні мануфактурне виробництво.
Сама поява мануфактур свідчить про значні зрушення, що відбулися в економіці краю, — поступовий перехід від індивідуального виробництва (наприклад, праця окремих ремісників) до простої кооперації1, а від неї до суспільного виробництва, яке вже ґрунтувалось на поділі праці із застосуванням ручної ремісничої техніки. Поділ праці певною мірою сприяв підвищенню продуктивності мануфактурного виробництва. Водночас його результативність дуже обмежувала застосування на підприємстві ручної праці. Саме в цьому і полягала одна з головних відмінностей мануфактури від фабрики, де використовувалась ціла система машин.
1 Під простою кооперацією розуміють таку форму виробництва, коли власник підприємства — торговець, скупник, збагатілий козак, ремісник, селянин експлуатує більшу чи меншу групу найманих працівників, які одночасно виконують однорідну роботу.
Зароджувалась мануфактура здебільшого в таких галузях, де розвиток технічних знарядь або ступінь поділу праці створювали умови для переходу до великого виробництва: текстильного, залізоробного, суднобудівного, винокурного, селітрового тощо. Великі мануфактури прогресивно впливали на процес руйнування старих відносин, що віджили свій вік, і їх зміну на буржуазні. Але цей процес був досить тривалим. Так, до 20-х років XVIII ст. в Україні діяли тільки поодинокі розвинуті мануфактури. Упродовж століття їх кількість помітно зросла, і вже наприкінці століття налічувалось близько 40 мануфактур.
Крім мануфактур розвинутого типу, було багато підприємств, що являли собою початкову форму мануфактур. Мануфактура в початковій (зародковій) формі мала багато спільних рис із простою кооперацією. З’явилися перші мануфактури, зокрема в текстильному виробництві, власниками яких стали купці. Так, у 1719 р. на Слобідській Україні1 купець Іван Дубровський заснував Глушківську (Путивльську) суконну мануфактуру2. Через кілька років, приблизно в 1722, подібне підприємство в селі Ряшках Прилуцького полку побудував місцевий полковник, старшина Дмитро Горленко. У 20-х роках виникли також три великі підприємства по виробленню полотна — Почепське, Шептаківське і Топальське. Дещо пізніше почали виготовляти продукцію суконні мануфактури в Батурині, Салтові та деяких інших містах. Протягом XVIII ст. текстильне виробництво в Україні перетворилося в найбільш поширену і розвинуту галузь промисловості.
1 Слобідська Україна — історична область, яка в XVII—XVIII ст. входила до складу Російської держави (територія сучасних Харківської і частин Сумської, Донецької, Ворошиловградської, Курської і Воронезької областей).
2 Тривалий період це підприємство перебувало в складі Путивльського повіту, а тому в офіційних документах називалось Путивльською мануфактурою. З утворенням Харківського намісництва в 1780 р. село Глушкове, де знаходилась мануфактура, відійшло до Білопільського повіту. Тому Путивльське підприємство стало називатись Глушківським. Нині село Глушкове — райцентр Курської області РФ.
Найповніші документальні свідчення збереглися про Глушківську мануфактуру.
І. Дубровський протягом трьох років будував своє підприємство. У 1722 р. до нього приєднався російський поміщик, генерал В. Корчмін. Їхню діяльність активно підтримувала цариця Катерина І, за що в казну надходила певна частина прибутків від підприємства. З метою розширення виробництва новоутворена компанія досить швидко захопила 18 навколишніх сіл і примусила їх доросле населення працювати на себе. За відомістю 1726 р. про робітних людей на Глушківській мануфактурі вже значилось: 6 іноземних майстрів, 2 російські майстри, 65 ткачів сукна і 35 ткачів шерстяної тканини, 150 прядильників, 43 гребінники, скребельники, ворсувальники та інші. Усього понад 300 чоловіків. Крім чоловічої праці, використовувалась праця жінок і дівчат, яких на підприємстві налічувалось більш як 200. Зрозуміло, що найбільшу платню отримували майстри, найменшу — робітні люди. Ткачам за витканий аршин сукна платили тільки три копійки. А жінкам і дівчатам за їхню працю давали готові вироби (жупани, селянські сірячини, каптани, сорочки, спідниці, чоботи тощо) і на свята по шість-десять копійок.
З технічного погляду Глушківська мануфактура мала добре для того часу устаткування: близько 70 верстатів, 220 самопрядок, 140 залізних веретен, 138 прядильних коліс тощо. Проте приміщення, в яких розмістилася мануфактура, нагадували собою звичайні дерев’яні хати з маленькими вікнами, низькою стелею, земляною підлогою, де було брудно і тісно, а восени і взимку вогко і холодно. Та незважаючи на це, робітні люди виготовляли на підприємстві продукцію, що була широко відома не лише в Україні, а й користувалася попитом далеко за її межами. Значну частину продукції закуповувала казна. Її відвозили до Москви, Петербурга, на державні склади в Києві та Крюкові. Досить часто тканини із села Глушкове постачалися в армію для пошиття обмундирування. Велика кількість товарів потрапляла на місцевий і зовнішній ринок.
Власники жорстоко експлуатували своїх підлеглих, знущалися з них. Наприклад, І. Дубровський власних селян «бил дубъем» і тримав «под караулом», примушував їх присягатись, «чтоб его слушать». Жителів села Кобилки він самочинно заковував надовго в кайдани. Карали господарі підприємства та їхні прикажчики робітних людей і за ходіння по вулиці в неналежний час. Низький життєвий рівень, знущання зумовлювали високу смертність робітних людей і приписних селян. Примушували працювати на мануфактурі козаків, а також їхніх дітей. Протягом десятиріч змінювались власники закладу, збільшувались кількість та асортимент виготовленої продукції, та не ставало при цьому кращим життя тих людей, що на ньому працювали. Нерідко робочий день тривав 15-17 годин. Платня за працю залишалася низькою. Подібну картину можна було спостерігати і на інших суконних мануфактурах.
У першій половині XIX ст. відбувалась певна спеціалізація окремих районів по виготовленню текстилю. Високого розвитку текстильне виробництво досягло на Чернігівщині, Поділлі, Волині, Київщині та Харківщині.
Основним осередком мануфактурного виробництва заліза, залізних і мідних виробів стала рудня — так званий металургійний млин. Здебільшого рудні будували біля гребель на річках, поблизу запасів залізної руди і палива. У XVII—XVIII ст. багато рудень функціонувало на Київщині, Волині, Чернігівщині. Невеликі домниці були також на Запорозькій Січі.
Власниками рудень головним чином були представники верхівки тогочасного суспільства: козацька старшина, шляхтичі, вище духовенство. Тільки Києво-Печерській лаврі в 1682 р. належало 7 рудень.
У XVIII ст. на базі рудень в окремих місцях виникло велике залізоробне виробництво. Так, у середині століття в межах Острозького полку (Слобожанщина) по річці Кам’янці біля слобід Осинової і Закатної працював завод по переробці залізної руди. Заснував його опішнянський житель, власник селітроварень на Лівобережній та Слобідській Україні Я. Корюков. У Східній Галичині, під Самбором, було побудовано королівське залізоробне підприємство. До роботи на ньому залучались жителі 30 навколишніх сіл. У 70-х роках почали діяти Високопічанський, Кропивнянський і Городоцький доменні заводи (Правобережжя).
Значною подією в історії промислового розвитку України була поява першого доменного заводу із застосуванням на ньому під час виплавки заліза мінерального палива — кам’яного вугілля. У 1799 р. в домнах Луганського державного заводу почали плавити місцеві (городищенські) руди на місцевому (лисичанському) кам’яному вугіллі. Луганський завод відігравав чималу роль у поліпшенні нової технології виплавляння чавуну, підготовці спеціалістів ливарного виробництва.
Вироби залізоробних підприємств в основному йшли на ринок, задовольняли потреби сільського господарства (виготовлення лемешів, сошників, ступ, молотків тощо). На залізоробних мануфактурах вироблялись також дзвони, гармати, боєприпаси.
Проте навіть у першій половині XIX ст. великих мануфактур із виробництва заліза в. Україні було мало. Позначались недостатність сировинної бази, низька якість добутої руди. А тому виробництво заліза здебільшого було дорогим і невигідним. У другій половині XVIII — першій половині XIX ст. частина мануфактур із виробництва заліза, залізних і мідних виробів, не витримуючи конкуренції, поступово зменшувала обсяг своєї продукції і переставала діяти.
У зв’язку з постійною загрозою вторгнення іноземних агресорів особлива увага в Україні приділялась такій галузі промисловості, як селітроваріння. Селітра була основним компонентом при виготовленні пороху, без якого не могла діяти жодна тогочасна вогнепальна зброя. Знаючи це, гетьман Богдан Хмельницький у ході Визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі сам здійснював контроль за її виробництвом, розподіляв селітру серед загонів свого багатотисячного війська. Пізніше нагляд за розвитком виробництва селітри здійснював російський уряд. За його указами селітра у великій кількості доставлялась на державні порохові заводи. У 1713 р. було видано царський указ, за яким дозволялось усім бажаючим «всяких чинов» людям виробляти селітру, щоб її було «многое число». Купців спеціально заохочували до скуповування селітри на варницях і відправки її в Москву. Одночасно продаж селітри за кордон суворо заборонявся. У 1714 р. Сенат наказав київському губернаторові, щоб той доручив комусь відшукувати на території краю місця «прежних запустелых селитренных» заводів чи будувати нові.
У 1736 р. було засновано Шосткінський (під Глуховом) пороховий завод. Один із перших великих заводів в Україні мав забезпечувати своєю продукцією українські козацькі полки та війська російської армії. За одну добу завод міг виготовити до 40 пудів пороху. Царський уряд кілька разів закривав завод, побоюючись, що його можуть використати проти нього. У 1771 р. після третього відкриття підприємство значно розширили, поновили і вдосконалили його оснащення. У 80-х роках тут працювало близько 500 солдатів і рекрутів, які виробляли від 12 до 20 тис. пудів пороху за рік.
Уже в другій чверті XVIII ст. селітряна промисловість досягла такого високого рівня, що з’явилась можливість створювати на її базі цілі компанії. Зокрема, у 1737 р. утворилась компанія з опішнянських селітрозаводчиків. Вона стала найбільшою в Україні. До її складу увійшли заможні козаки Яким та Семен Балясні, Федір Кир’яков, Іван Тимченко, Григорій Коновалов, сотник Іван Корицький та інші. Вони уклали кілька договорів із Канцелярією головної артилерії на десятки років про постачання селітри для державних потреб. У 1762 р. до компанії входило 26 чоловік, які мали власні заводи на території Лівобережної й Слобідської України, Бєлгородської та Воронезької губерній.
Поширеною галуззю промисловості було й гутництво — виготовлення скла. Зовні гута нагадувала дерев’яний сарай з різними допоміжними будівлями. Весь процес виробництва скла проходив у печі. У перші десятиріччя XVIII ст. з’явились заводи з виробництва скла на Лівобережжі та Слобожанщині.
Окремі мануфактури періодично припиняли свою роботу або взагалі закривались. Це зумовлювалось головним чином наявністю дешевого палива, робочої сили, ступенем конкуренції тощо. У гутництві широко застосовувалось орендування. Часто орендарями ставали грошовиті купці, міщани та селяни. Дозвіл на орендування представникам непривілейованих станів давав можливість заможним міщанам і селянам вкладати власні кошти в розвиток промисловості. Гути являли собою такий тип підприємства, де найпомітніше відбувався процес відриву виробництва від землеробства.
За доби нового часу були засновані великі підприємства також на базі виробництва поташу, спиртних напоїв, цукру, цегли тощо. Поява та зростання нових типів промислових підприємств, зокрема купецьких мануфактур, де широко застосовувалась наймана праця робітних людей, переконливо свідчили про розклад натуральної системи господарства й зародження буржуазних відносин. З дальшим поглибленням суспільного поділу праці в Україні з’являються центри промисловості, в яких проживає велика частина торгово-промислового населення. Зрушення, що відбулися в мануфактурному виробництві, позитивно впливали на зміцнення економічних зв’язків.
