Першу документальну звістку про козацького полковника Гришка (Григорія Івановича) зустрічаємо в «Щоденнику» коронного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Яблоновського, який відображав події походу польських та українських підрозділів до Буковини, Молдавії й Волощини у 1685 р. Під час виправи Гришко очолював піхотний козацький полк, який у складі об’єднаних польсько-українських сил пройшов з боями територією, захопленою турками й татарами. 29 вересня, переправившись через р. Прут, союзницькі війська підійшли до с. Боян. Тут ними був організований оборонний табір, який складався з 13-тисячного польського війська, 3-х тисяч українців і 2-х тисяч литовців. Вранці, 1 жовтня, близько 30 тисяч татар і дванадцятитисячний корпус Солімана-Баші атакували правий фланг армії С. Яблоновського. Саме там розміщувалися козаки під керівництвом гетьмана Правобережної України Андрія Могили та полковників Гришка, Апостола й Семена Палія. Певний час, витримуючи натиск переважаючих сил противника, козацькі полки після трьохгодинного бою почали відступати до центру. Їм на допомогу надійшло близько десятка литовських хоругв, після чого фронт знову вирівнявся. Мало того, відбивши ворожу атаку, українці перейшли у контрнаступ. Як свідчив очевидець тих подій, «Гришко полковник погнався за вал Боянський далеко пішо з кільканадцятьма козаками за татарами». Захопившись погонею, вони в запалі не помітили, як опинилися на території супротивника, а тому п’ятеро козаків потрапили до полону, усі ж інші під керівництвом Гришка відступили, скориставшись густими чагарниками, які знаходилися неподалік від місця сутички.
На честь цього походу С. Яблоновським була складена поема під назвою «Пам’ятна пісня», яка у друкованому варіанті вперше побачила світ у 1745 р. в Замості. Чимало її рядків присвячувалося подвигам хоробрих та мужніх українських козаків:
Запам'ятати і вас годиться просто
Яким свобода в Україні мила
Не затримувалися як скоро покликали
Вас на виправу Рицарську. Могила
Має Палія, Гришка, Апостола
Своїх полковників з ними досить сила
За відважними до бою Вождями
Чинять вже як Рицарі й Молодці
У другій половині 1686 р. підрозділ Гришка (400 осіб) разом з іншими козацькими полками (2 500 осіб) взяв активну участь у черговому поході армії Речі Посполитої до Молдавії, який очолював визнаний у Європі переможець турків під Віднем Ян III Собеський. Частини українського козацтва входили до складу тридцятитисячного польського війська. Ця армія не здобула у цьому поході переконливих перемог над турками і татарами, тим не менш і тут козацькі полки Правобережної України відзначилися своїм воєнним мистецтвом під час локальних сутичок з ворогом. У Молдавському поході 1686 р. загинуло близько трьохсот козаків.
Після смерті на початку 1689 р. гетьмана А. Могили польський король, який особисто опікувався козацтвом Правобережної України, виступив з пропозицією на варшавському сеймі: «... що з козаками робити, і якщо їм дати Гетьмана». У результаті згоди польських законодавців і консультацій з представниками козацької старшини король універсалом від 4 травня проголошує наказним гетьманом правобережного Війська Запорозького полковника Гришка. «... Знаючи добре належну Вірності Твоєї до Речі Посполитої вірність і зичливість... виявлену його у справі рицарській охоту і до служби нашої зичливість, його наказним Війська нашого Запорозького настановляємо і проголошуємо», — засвідчує цей документ. Король також запевняв Гришка, що незабаром йому будуть надані всі атрибути гетьманської влади — козацькі клейноди.
Призначення нового гетьмана Правобережної України було вигідним Польщі з огляду на її геополітичні плани, які вона висувала під час переговорів з Османською імперією протягом 1688-1692 рр. Від імені країн «Священної ліги» польські дипломати вимагали у турків виселити з Північного Причорномор’я в Азію татарські орди (Буджацьку, Білгородську, Очаківську та Ногайську), а всі українські землі між Дніпром і Дунаєм разом з Молдавією і Валахією віддати татарам. Вочевидь, гетьманування Гришка давало змогу Яну III Собеському заявляти про те, що якщо південно-східне Правобережжя належить Війську Запорозькому, а воно, в свою чергу, підкоряється королю, то згідно з принципом «uti possidetis» («як володієте, так і володійте») територія між Дніпром і Дунаєм мала належати Речі Посполитій.
Влітку 1689 р. козацьке військо на чолі з гетьманом Грицьком Івановичем, згідно з укладеним під м. Касперівці реєстру («компуту»), нараховувало п’ять полків загальною кількістю 1449 чоловік. Гришко, керуючи правобережними полками, продовжував політику свого попередника Могили, що полягала у військовій співпраці з польською владою задля укріплення козацького устрою Правобережної України. У липні 1689 р. він разом з підрозділами «козацького» комісара С. Дружкевича намагався відвоювати у турок стратегічно важливу фортецю Сороки, яка знаходилася на молдавському березі Дністра. Цей намір закінчився невдачею, що однак не завадило одному з італійських «летючих листків» вмістити інформацію про битву польсько-українських військ з турками і татарами в Молдавії.
Повернувшись до Немирова, який традиційно став резиденцією правобережного гетьмана, Гришко спішно починає укріплювати фортифікаційні споруди міста. Адже, згідно з повідомленнями розвідників, його невдовзі мали атакувати татарські війська. Турбуючись за долю Немирова, Ян III Собеський 13 серпня відправляє до С. Дружкевича і С. Яблоновського листи, в яких наказує допомагати козакам Гришка в обороні міста: «... якщо на Немирів йдуть татари, то його швидше боронити потрібно». Одночасно король переймався боєздатністю козацьких полків, яка очевидно бажала кращого, зважаючи на стан дисципліни серед козацької старшини. Окремі полковники, зважаючи на звичаєве право, не бажали підкорятися нелегітимному (у зв’язку з тим, що Гришко не був обраний козацькою радою) гетьману. Тим не менш, Гришко впорався з обороною Немирова, розгромивши багаточисельну татарську орду під мурами міста, а невдовзі й поблизу Іванкова. На доказ перемоги він відсилає до королівської резиденції декількох полонених татар.
Наприкінці року Гришко очолив посольство правобережного гетьманату й разом з козацькими делегатами від Запоріжжя вирушив до королівської резиденції. Однією з головних вимог української старшини було прохання надати їм додаткову територію для розташування своїх полків на лівому побережжі Бугу. Сам король схилявся до позитивного вирішення цієї проблеми. За його поданням була скликана спеціальна комісія сенату. Вона обговорила дане питання і запропонувала козакам лише невелику прикордонну територію поблизу Ягорлика. Звичайно, що українське посольство не погодилося на цю пропозицію. На наступних засіданнях якогось компромісного рішення вироблено не було.
У жовтні 1690 р. відділи Гришка прислали королеві «язика татарського, під Очаковим взятого». Сеймові рахунки коронного скарбу свідчили про те, що протягом осені-зими цього ж року Гришко ще кілька разів присилав «язиків» до Варшави, а також особисто приїжджав до короля у різних справах функціонування козацької організації Правобережної України. Ян III Собеський неодноразово відзначав вміле керівництво наказного гетьмана: «...відвагу рицарську в землі Білгородській показали, даємо добро на подальші акції».
На основі рішень козацької ради, що відбулася в 1690 р. «козаки Гришкові... з великою експресією скарги свої донесли» королеві і обурювалися тим, що після повернення з походів на татарські улуси не можуть «навіть коней випасти» через перешкоди місцевої шляхти. Реагуючи на ці скарги, Ян III Собеський відписував белзькому воєводі: «...їх (правобережних козаків) треба більше ласкати, бо знову війна з турками гору бере».
Наступний рік відзначився участю козаків Правобережної України у черговому поході армії Речі Посполитої до Молдавського князівства. На військовій раді 15 серпня польські воєначальники на чолі з королем та його сином Якубом узгодили план-максимум — зайняти всю Молдавію і Волощину та план-мінімум — оволодіти потужними турецькими фортецями Сороки і Сучава. Польська історіографія негативно оцінювала цей похід Яна III Собеського, стверджуючи, що від часу поразок під Жовтими Водами і Корсунем армія Речі Посполитої не зазнавала таких важких невдач. Єдиною успішною операцією в рамках цього походу стало завоювання козацькими полками Гришка фортеці Сороки.
Оцінюючи дії наказного гетьмана як воєначальника, відзначимо, що він мав наступати на турецькі Володіння у Молдавії зі сходу, від Немирова. Після завоювання сороцької фортеці Гришко разом з хоругвами С. Друшкевича (всього близько 6 тис. чол.) повинен був просуватися далі вздовж Дністра до буджацьких степів. Ці дії мали відвернути увагу від наступу головних польських сил на чолі з Яном III Собеським, які рухались вглиб Молдавського князівства з заходу. 22 вересня 1691 р. в польський табір біля м. Хирлеу прибув посланець від С. Друшкевича, який сповістив, що Сороки захоплені й укріплені польсько-козацьким гарнізоном й артилерією. Інші козацькі полки, керуючись попереднім планом, пішли на Буджак. Відвоювання у турків міцно укріпленої фортеці Сороки було чи не єдиним успіхом цього походу. Головні польські сили, отримавши ряд поразок, спромоглися лише на зворотньому шляху до Польщі захопити фортецю Нямц (14 жовтня).
Гарнізон, який був залишений у Сороці, складався з двох регіментів польської піхоти й 500 козаків під загальним керівництвом коменданта Е. Раппе. Після відходу основних сил він успішно відбивав майже щоденні ворожі напади, Разом з польською піхотою п’ять сотень козаків протягом тривалого часу обороняли фортецю. Це забезпечило можливість польському урядові збудувати на «турецькому» березі Дністра важливу фортецю під назвою Окопи Святої Трійці, яка поряд з іншими відвойованими фортецями унеможливлювала ефективний доступ турків до Кам’янця. Влітку 1692 р. підрозділи Гришка знову вирушили до Сорок, але ця операція Внаслідок спротиву «опозиційного» полковника С. Палія була провалена. Останній загітував гришкових козаків перейти під своє командування. Як свідчив Друшкевич, «козаків по приходу в Сороки жодного не залишилось». У своєму листі до короля від 30 серпня 1692 р. королівський комісар назвав гетьмана Гришка «небіжчиком». Отже, можна стверджувати, що правобережний гетьман вмер (можливо, загинув під час сутички з козаками С. Палія) у липні-серпні 1692 р.
Саме завдяки військовій діяльності наказного гетьмана Правобережної України Гришка турки так і не змогли утвердитися на Київщині та Східному Поділлі, у них були відвойовані окремі фортеці на території Молдавського князівства. Козацьке військо на чолі з Гришком (Григорієм Івановичем) виступало важливим чинником у планах європейської «Священної ліги», направлених на боротьбу з турецькою загрозою в Центральній та Східній Європі. Отже, цей невідомий широкому загалу український гетьман по праву має зайняти достойне місце в когорті володарів булави.
