100 Великих постатей і подій козацької України - Пластуни: міф чи реальність?

100 Великих постатей і подій козацької України - Пластуни: міф чи реальність?

У пересічного громадянина нашої країни поняття про Пласт нерідко асоціюються з діяльністю на кшталт бойскаутської організації. В цьому зв’язку мало кому відомо, що витоки Пласту губляться в сивій давнині. Зокрема, є відомості про пластунів часів гетьмана реєстрових козаків Петра Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного, бл. 1577-1622). Відомо, що саме тоді один з чотирьох десятків куренів на Запорозькій Січі складався з «пластунів» — розвідників, а коли застосовувати сучасну термінологію — «спецназу». Козаки такого куреня були призначені для виконання особливих завдань (насамперед розвідувального і диверсійного характеру). Деяких осіб (наприклад, сиріт) готували для такої служби з дитинства. Вони виховувалися при козацьких монастирях. Юнаки здобували загальну освіту, а крім того щоденно тренувались фізично.

За переказами, пластів можна визначити як етнопрофесійну спільноту, що зберегла знання та традиції власної військово-господарської системи від періоду Київської Русі. Легенда про них «пройшла» сторінками таких історичних документів, як «Літопис» гадяцького полковника Григорія Граб’янки, «Конституція» Пилипа-Орлика, «Історія Русів» тощо. «Пластунські товариства» оберігали та продовжували традиції «баткольських козаків», окремої паланки в Запорозькій Січі, навіть по тому, як 1792 р. отаман Антон Головатий став збирати для переселення на Кубань козаків з усієї України, але насамперед колишніх запорожців.


Портрет козака-Мамая

В культурно-історичному аспекті Пласт за деякими ознаками мав схожі риси зі східними «боксерськими» братствами, західними тамплієрами, італійськими карбонаріями та розенкрейцерами. Як довели деякі етно-лінгвістичні дослідження, слово «пласт» може означати також «релаксація» та «медитація». Знання пластунів «веда» (порівняй: Vedh — індуське, Veda — чеське, Wiedza — польське) являли собою систему символів прикладної філософії та практичні методи, що включали системи: психотехнічну «Характер», самозахисту «Спас», прийняття й перевірки рішень «Коло», спосіб виживання в середовищі ворогів — «Табір», принципи і методи визначення та досягнення мети «Шлях», форми навігації «Рух» (з допомогою та без «верцадла») тощо.

Етично-правові норми пластунів, як згуртованої групи серед козацької маси, також мали свої особливі риси. Вони мали спільне з іншими етнокультурними чи етнопрофесійними товариствами до певної міри замкненого типу. Принциповим є поняття «пластун» — повноправного члена пластунської громади і «авальдерів» — всіх інших, які розглядалися як «профани». Головні питання вирішували тільки за умов голосування «у колі». А членом громади міг стати будь-хто за умови складання іспиту — проходження ініціації та одностайного схвалення кандидатури відкритим голосуванням всіх членів спілки.

Видача таємниць «характеру» чи «веди» тягло за собою суворе покарання. Пластун завжди вважався «батколом», тобто такою людиною, яка не може перебувати в полоні, а потрапивши до нього завжди мусила з нього втекти не лише сама, а й врятувати в полону всіх інших «батколів» (тобто отримати або надати їм «лебу» — свободу). За набуття «леби» слід було відплатити рятівникові. Знання ї вміння, особливо психотехніки «Характер», не дозволялось використовувати у власних корисливих цілях.

Загалом такі норми свідчили про наявність розвинутого напівкочового «суспільства» (спілки громадян) з високим рівнем елітарної культури. Значний інтерес вони представляють в умовах сучасного постіндустріального суспільства, бо набувають ще більшої ефективності, яскравих проявів.

Мова пластунів мала певну своєрідність порівняно з функціонуючими іншими слов’янськими мовами. Насамперед в ній не вживали середнього роду, деяких відмінків тощо. Існує думка, що їх спілкування відображало найдавніші форми слов’янської мови, які існували задовго до православних просвітителів і проповідників, творців азбуки Кирила та Мефодія і має походження з напівлегендарної Тмутаракані.

Пластуни користувалися таємним письмом — різновидом глаголиці й так званого квадратного хозарського письма, яким користувалися навіть на початку XX ст. Зафіксовано й різновид особливого службового письма, коли окремі слова та фрази передані (позначені) рисками. Такі написи збереглися на Дерев’яних і кам’яних стовпах, стовбурах дерев. Вважалося, що письмо пластунів необізнана людина ніколи не зможе прочитати, зрозуміти про що йдеться в тексті зробленому десь на лісовій або гірський стежці. У цьому способі передачі інформації деякі дослідники побачили схожість із відомим у Європі кельтським письмом «огам», яке, власне, є певним штрихкодом і застосовувалося у військових чи господарських цілях. Знакам його нібито відповідала символіка передачі свисту або вовчого вию. Також існує припущення, що це є двома формами найдавнішої слов’янської писемності згадувані вище «черги і ризи», про які писав Чорноризець Храбр.

Пласт передбачав передавання традиційних знань та норм правового звичаю від батька до сина з наступним посвяченням у члени братства. Замкненості субкультури пластунів значною мірою сприяли наявність особливого письма, мови та системи умовних знаків. Очевидно, саме тому в народі поширювалася думка про них, як чарівників та чаклунів. На Сході ж виник образ «страшного баткола» Мамая, якого краще було не зустрічати на своєму шляху і, не дай Боже, образити, поранити або полонити. Пластунський отаман Безкровний, який понад сто разів ходив у розвідку в розташування ворога, часто звільняв козаків із полону і сам чотири рази тікав з нього. Це яскравий приклад нездоланності бойового духу і наснаги пластунів.

Їх підрозділи поповнювалися новими членами лише за одностайною згодою всього особового складу. В першу чергу це обумовлювалося складністю доручених їм козацьким керівництвом завдань: розвідувально-дозорна система стаціонарного та мобільного типу; безпосереднє розвідувальне забезпечення бойових дій на тактичному та стратегічному рівнях; агентурна робота на терені ворожих територій, збір інформації військово-дипломатичного характеру тощо.

Тогочасні умови, за яких відбувалися бойові дії козаків, як правило, проти чисельно більшого турецько-татарського війська або однієї із кращих на той час у Європі польської армії, вимагали від пластунів широкого застосування всіляких хитрощів. При цьому велике значення надавалося дезінформації ворога про стан і наміри козацького війська. Наприклад, невеликі загони вершників нерідко імітували відхід головних сил, а посаджені на коня опудала створювали враження багаточисельності кінноти. Розкладені вночі додаткові ватри імітували райони зосередження збройних сил, які насправді знаходилися за багато миль від тих місць.

Ними також широко використовувалися розвідка боєм, захоплення «язиків», робота польових спостерігачів неподалік дислокації ворога тощо. Таємно подолавши перешкоди (зокрема, укріплення, охорону) і проникнувши до табору супротивника або влаштувавши засідку на шляху його пересування, козаки спритно схоплювали «язика» або «чужого» гінця. Про важливе значення здійснення такого роду акцій свідчить хоча б той факт, що в XVII ст. запорозьке керівництво розробило для козаків спеціальну форму допитів полонених, яка мала понад 15 пунктів, що охоплювала найповнішу інформацію про дислокацію, склад, озброєння, постачання ворожої армії тощо.

Науковий аналіз війн і походів за участю українських козаків, як зазначила в книзі «Збройні сили України першої половини XVIII ст.» О. Апанович, переконливо свідчить, що останні були одними із кращих розвідників не тільки в Європі, а й у світі. Мабуть тому володарі багатьох держав намагалися залучити їх до служби своїх армій найманцями.

Братство пластунів постійно вдосконалювало власну тактику діяльності на суші та на морі, поліпшувало військово-фізичну підготовку членів колективу. Зрозуміло, що вояки цього першого європейського «спецназу» повинні були мати і відповідну міцну психіку. Бо обставини тогочасних реалій часто вимагали від нього відкрито боронитися від «чорної хмари» татарської кінноти або ж панцерної лави «крилатих гусарів», котрі галопом неслись на супротивника зі страшними галасом і викриками.

Козаки вміло застосовували різні форми маскування, могли встановлювати своє місцезнаходження по зорях, напрямку та силі вітру, широко використовували систему умовних сигналів, нерідко імітуючи крики звірів і птахів. Наприклад, для диверсійної роботи на мілководді застосовували спеціально перекинутий човен, щоб непомітно пересуватися під водою («екіпаж» дихав за рахунок «повітряного дзвону» — запасу всередині). Широкі ріки форсувалися ними на волоках або надутих бюрбюках. Вони вміли відмикати замки без ключів, годинами перебувати під водою, дихаючи через очеретину. Розробленість м’язів і суглобів дозволяла запорожцям позбавлятися кайданів, вилазити з туго зав’язаних мішків тощо.

Одяг розвідника складався з м’якого взуття, традиційних шароварів, короткої полотняної або шкіряної сорочки або куртки. Для захисту від комах одяг просочувався жиром риби і «в’ялився» на сонці. Все вбрання козака було пошито з урахуванням якнайкращого ведення рукопашного бою. Широкі шаровари дещо приховували спрямованість рухів ніг. Пояс, декілька разів обмотаний навколо тіла, деякою мірою захищав від пошкоджень внутрішні органи. Висока бараняча шапка захищала не тільки від спеки, а й могла пом’якшити удар у голову.

Українські вояки були досить добре обізнані й опанували практично всі типи зброї поляків, турків, татар, росіян, представників балканських народів. Розвідники ж надавали перевагу тихим пострілам з луку, «захалявним» ножам і трофейним ятаганам, клепам (бойовим молотам), комбінованій зброї — наприклад, перначам або кийкам із вгвинченим кинджалом тощо. Для залякування і відвернення уваги ворога застосовувалися саморобні пристрої або ракети, які могли послідовно вибухати. Щоб перешкодити переслідуванню, розкидалися так звані якірці або ж рогульки — гострі металеві шипи у вигляді лапи птаха. З цією ж метою влаштовувались і пожежі в степу.

Безперечно, що розташування Січі на перехресті Сходу і Заходу, Півночі і Півдня, багатоетнічний склад козацтва акумулювали при їх підготовці кращі надбання як власної фізичної культури, так і елементів різних систем, зокрема двобою тюркських народів, представників народів Кавказу, давньоруської елітарної системи двобою «Собор» тощо.