Встановлення кордонів, визнання їх за міжнародним правом, є Альфою й Омегою існування будь-якої держави, однією з її основних ознак. Тому для «козацької вольниці» визначення демаркаційної лінії з сусідніми країнами вже означало велику перемогу в ході Національної революції і визвольних змагань.
1648-1649 рр. стали поворотними у долі не лише України, а й більшості країн Східної Європи. Саме на той час припадає виникнення і становлення автономної, порівняно самостійної в політичному аспекті області українців, яка в певному розумінні стала ядром Майбутньої національної держави. Тут ми не можемо не висловити свою незгоду з твердженням М. П. Василенка, що про територію країни, в державному розумінні, можна говорити тільки починаючи з 1654 р. — тобто з часу об’єднання її з Росією. Підстави для цього, на думку вченого, такі: невизначеність кордонів у 1648-1654 рр. (зокрема, невідокремленість «місцевості» від Речі Посполитої), залишення без змін попереднього адміністративного устрою (поділ на воєводства), обмеженість дії власне українського права, неусвідомлення корінним населенням визволеної області як юридично самостійної.
Проте джерела переконують нас в іншому. Вже після Корсунської битви, в травні 1648 р., гетьман із козацькою старшиною і військом прагнули, по-перше, «по Білу Церкву» мати відокремлену державу; по-друге, щоб їм повернули «давні вольності»; «щоб до міст, замків і держав (володінь. — О. Г.) ні старости, ні воєводи (польські. — О. Г) не мали ніякого права». Це, так би мовити, щодо «усвідомлення» і політичних намірів перших на самому початку Визвольної війни. Законодавчий же бік справи на той час укладався так. Відповідно до Зборівського договору 8 (18) серпня 1649 р. між Богданом Хмельницьким і польським королем Яном II Казимиром «козацька автономія» охоплювала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Тут, очевидно, варто порівняти тексти «Вимог Війська Запорозького до його королівської милості», подані Б. Хмельницьким 7 (17) серпня Яну II Казимиру, і Зборівського трактату, бо вони певною мірою уточнюють і доповнюють один одного. Конкретно в пункті 2 першого з цих документів зазначається: «Почавши від Дністра, Берлинців, Бар, по Старий Костянтинів, по Случ і за Случ, що впадає в Прип’ять, по Дніпро, а від Дніпра, почавши від Любеча до Стародуба і аж до московської границі з Трубецьким, в усіх цих названих містах ми самі зробимо перепис, призначивши на службу його кор. вел. і всій Речі Посполитій тільки гідних, здатних до цього молодців. По цих містах серед нашого війська, щоб корогви, як іноземні, так і польські, не мали ніяких прав і не наважувалися брати жодних стацій».
У Зборівській угоді ж додатково називається ще кілька міст і районів, які вже законодавчо відокремили «козацьку територію» від Речі Посполитої: «А то таковым мест описанем: од Днепру почавши с тоей-ту сторони в Дымеру, в Горностайполю, в Коростешове, в Павлочи, в Погребищах, (в Прилуке), в Винници, в Браславлю, оттам-толь од Браславля до Ямполя ку Днестрови, так же до Днестра розуметися мает, в реєстр козаки мають быти приймованыи; а з другое зась сторони Днепра, в Остру; в Чернигове, в Нежине, (в Ромне) и всюды аж до границе московскои и Днепра. А що ся дотыче мест иншых его кор. милости и шляхецких над меру в тых пунктах описаних, в тых юж не мают быти козаки; волно еднак з них тому, который хочет быти в козацтве, без гамовання панского выйти зо всею маетностю на Украйну, который буде до реєстру принятый». Дещо пізніше цей простір приблизно дорівнював площі трьох губерній: Київської, Чернігівської й Полтавської з деякими сусідніми повітами і становив близько 180 тис. кв. км. Отже, він межував у кордонах з Польщею, «Московщиною» і Туреччиною, причому Дніпро — найголовніша комунікаційна артерія — опинився повністю в полі діяльності українців. Зберегти цю територію і в майбутньому значно розширити її стало першочерговим завданням у політиці гетьмана. В пункті «Вимог Війська Запорозького» Б. Хмельницький наполягав на тому, щоб «всякі посади в зрізних воєводствах — земські, гродські і міські в королівських, світських і духовних містах, починаючи від Києва по Білу Церкву і до татарського кордону, а в Задніпров’ї — в воєводстві Чернігівському, його королівська милість повинен віддавати особам не римської, а грецької релігії...», тобто — православної. Крім того, Зборівська угода давала низку прав на: утримання своєрідного українського війська — загонів збройних козаків до 40 тис. чоловік на чолі з гетьманом; призначення м. Чигирин гетьманською резиденцією; привілейований статус козаків (насамперед, зрозуміло, старшин), православних шляхтичів і духовенства (з власними самоуправлінням і судочинством). Також заборонялося в автономній області перебування польських збройних сил і функціонування єзуїтських шкіл (коли вже існували національні місцеві). Проте Україна й надалі мала залишатися у політичному зв’язку з Польщею. Але головне те, що неабияк зріс авторитет самого керманича на українських землях, сформувалось усвідомлення у нього особистої відповідальності за подальшу долю власного народу.
Про те, як склалася територія визволеної частини України наприкінці 1649 р., про її адміністративний устрій та межі з Польщею і Литвою, свідчать дані «Реєстра всього Війська Запорозького», зробленого внаслідок подій під Зборовим. Прикордонними на той час стали такі полки: Білоцерківський, Брацлавський, Кальницький (пізніше — Вінницький), Київський і Чернігівський. Перший з названих, створений влітку 1648 р. після перемоги козацько-селянських загонів під Корсунем, займав південно-західну частину сучасної Київської й північну частину теперішньої Черкаської областей. Він межував на півночі — з Київським, на сході — Канівським, на півдні — Корсунським і на заході — Брацлавським і Уманським полками. Політико-адміністративним і військовим центром визначилася Біла Церква. Рубіжні міста на заході й півночі: Паволоч, Івниця й Коростишів. У своїх «Студіях над державою Богдана Хмельницького» І. П. Крип’якевич називав ще Каменобрід, але дещо згодом визнав це за помилку.
У Брацлавському полку (створений у 1648 р. після визволення Брацлавщини повстанськими загонами М. Кривоноса, займав територію сучасної Вінницької та більшу частину Хмельницької областей) крайні великі населені пункти на заході були: Ямпіль, Стіна, Черніївці, Садковець, Шаргород, Мурахва, Копистерин, Пенківці, Станіславчик, Браїлів, тобто тоді цей кордон збігався з межею Брацлавського воєводства. У Кальницькому (також виник у 1648 р.) — Вінниця, Прилуки, Погребище, Борщагівка, а також Беклівка. Обидва полки знаходилися головним чином на території Брацлавського воєводства, а їхні західні кордони розмежовували у більшості випадків Брацлавське та Подільське воєводства.
У Київському полку (утворився в 1648 р.) на заході й півночі межовими містечками були Овруч, Ворсівка, Макарів, Гостомель. Увесь же західний кордон території, зайнятої козацьким військом, на кінець 1649 р. проходив так: Яруга — Браїлів — Прилуки — Беклівка — Коростишів — Овруч. При цьому Бердичів, Чуднів, Житомир, Межиріч навіть не згадуються, а «козацькі» кордони не доходили тут до межі Київського та Волинських воєводств. Ця так звана лінія лише в деяких пунктах збігалася з кордоном, визначеним Зборівською угодою, а фактично ж ішла значно далі на захід.
На лівому березі Дніпра Чернігівський полк (заснований на самому початку Визвольної війни) на півночі обмежували Чернігів, Сосниця, Батурин, Конотоп.
Усі ці межі фактично без змін проіснували до Берестецької битви влітку 1651 р., а точніше — до укладання Білоцерківського договору 18 (28) вересня того ж року.
Називаючи згадані вище полки, ми не випадково звернули увагу на час їхнього заснування — 1648 р. Враховуючи цей факт, а також те, що вони не завжди вкладалися в межі старих кордонів воєводств, цілком логічно напрошується спростування думки М. П. Василенка про те, ніби на цій території залишився без змін попередній (польський) адміністративний устрій. До речі, слід зазначити, що подібного роду твердження існували і набагато раніше. Так, невідомий автор записки «Про територіальний поділ України і про її управління за поляків, гетьмані Б. Хмельницькому до возз’єднання її з Росією» (російська копія XVIII ст.) писав: «До Хмельницкаго в Малой Россіи были казацкие полки, учрежденные от польскаго кароля Стефана Баторія, а именно: на той стороне Днепра Чегиринскій, Корсунскій, Черкаскій, Уманскій, Ладыжинскій, Богуславскій и Кіевскій, а на сей стороне Дніпра Переяславскій, Полтавскій и Миргородскій... При гетмане Хмельницком в Малой Россіи земские учреждені таково еж было, каковы и во времена владенія польскаго».
Внаслідок трагедії, яка сталася під час подій поблизу м-ка Берестечка (зрада повстанців їхнім союзником — кримським ханом Іслам-Гіреєм III, захоплення гетьмана в полон і врешті-решт нищівна поразка селянсько-козацьких військ), Б. Хмельницький змушений був шукати вихід у новій угоді з польсько-шляхетським урядом. Спочатку він сподівався на те, що все залишиться на попередніх умовах Зборївського договору. Однак магнати і шляхтичі, використовуючи ту перевагу і реальні обставини, що польсько-литовські війська захопили значну частину «козацьких» земель, намагалися якомога більше звузити автономну територію, тобто практично обмежити її тільки одним Київським воєводством. Так, у Білоцерківському трактаті наголошувалось (пункт 1): «Дозволяємо і призначаємо організувати реєстрове військо в числі двадцяти тисяч чоловік. Це військо гетьман і старшина повинні набрати і записати в реєстр, і воно мусить перебувати тільки в маєтках його королівської милості, що містяться в воєводстві Київському, не маючи нічого до воєводства Брацлавського і Чернігівського. А маєтки шляхетські мусять лишатися вільними і в них реєстрові козаки ніде не повинні лишатись; а хто лишиться реєстровим козаком у числі двадцяти тисяч, той з маєтків шляхетських, які містяться в воєводствах Київському, Брацлавському і Чернігівському, також у маєтках його королівської милості, мусять переселитись у маєтки його королівської милості в воєводстві Київському...». Пунктом 3 обумовлювалося, що польська армія, поки не буде складено реєстр, не входитиме в межі Брацлавщини і Чернігівщини. Однак фактично ця окупація почалася майже одразу ж після виводу селянсько-козацького війська. Важливим виявився пункт 4 Білоцерківського трактату, оскільки він стосувався жителів та їх подальшої долі у Київському, Брацлавському й Чернігівському воєводствах. У них «обивателі..., а також і старости самі особисто і через своїх урядників, — зазначається в ньому, — можуть вступати у володіння своїми маєтками і одразу брати під свою владу всі доходи, корчми, млини і судочинство; проте саме збирання податків із селян необхідно відкласти до вищезгаданого строку, призначеного для закінчення реєстрів, щоб обрані в реєстр козаки тим часом переселилися, а лишились тільки ті, що належать до стану селян. Те саме мусить бути і в маєтках його королівської милості, поки не буде вже відомо, хто лишається на правах козацьких, а хто приписаний до замку і підлягає селянським повинностям».
Польський уряд, магнати і шляхтичі значно переоцінювали свою тимчасову перемогу під Берестечком й значення договору, підписаного в Білій Церкві. Зокрема, це розцінювалося ними як остаточна ліквідація кордону Війська Запорозького на Случі — зламання «шиї» козацької лінії, «яку так широко і гордо вимірював противник».
Білоцерківська угода справді могла б означати «упадок автономної України» (Омелян Терлецький), коли б не залишилася головним чином тільки на папері. Великій регіон ще продовжував перебувати під повним контролем Війська Запорозького, а тому серйозної думки про припинення війни за подальше визволення українських земель тоді у Б. Хмельницького навіть не виникало. Він зовсім не вважав справу програною і сподівався її дуже поліпшити за рахунок виваженої зовнішньої політики: конкретно малися на увазі нові переговори з Москвою і Туреччиною (остання мала допомогти вирішити молдавське питання).
І дійсно, кардинальні зміни на краще вже досить скоро стали відчутними. Батозька битва у травні (червні) 1652 р., у якій загинуло майже все польське військо і його керівництво (коронний гетьман М. Калиновський із своїм сином — коронним обозним, командир німецьких найманців З. Пишемський, кілька старост і вищих урядовців), повернула українським повстанцям Брацлавське воєводство. Там знову почала діяти козацька управа. Після цієї перемоги, яка стала свого роду реваншем Б. Хмельницького за поразку під Берестечком, були остаточно визволені Подніпров’я та Київ. Позитивно вплинула вона й на українсько-молдавські взаємовідносини, які помітно зміцнив шлюб молдавської княжни Роксанди і Тимоша Хмельницького.
Аналізуючи дані 1653-1654 рр., І. П. Крип’якевич зробив спробу окреслити державні межі «козацької території» на той час. Так, з Польщею вони проходили через Яругу — Черніївці — Мурахву — Красне — Вінницю — Прилуки (на Поділлі) — Самбіль — Карпилівку; з Росією зберігався традиційний кордон, а з Туреччиною і Кримом проходило розмежування через так зване «Дике поле» — українські й південноросійські степи між Дністром і Доном. При цьому слід зазначити історичну роль у процесі державотворення середньої Наддніпрянщини (тоді охоплювала головним чином полки: Білоцерківський, Канівський, Кропивнянський, Переяславський, Черкаський і Чигиринський), котра, як і в попередні періоди, становила територіальне ядро українського етносу. Протягом багатьох століть простежувалася її відносна стабільність. Паралельно Запорозька Січ, «низове товариство», залишалася «центром свободи», стала для більшості населення прототипом ідеального загально-національного державного устрою.
Принагідно варто звернутися до подій того часу в межах Білорусі, бо вони стосувалися безпосередньо нашого питання. В 1654 p. об’єднані російсько-українські збройні сили, виступивши проти польсько-шляхетської армії, в ході розгортання військових дій опинилися на території цієї країни. Козацькими загонами керував тоді наказний гетьман і одночасно полковник Іван Золотаренко. В червні-вересні він зайняв значну частину білоруських земель і мав намір створити на них «нову Гетьманщину», що входила б до складу Української держави. Всюди почав поширюватися козацький устрій і поділ на полки, місцеві жителі почали вступати до загонів Золотаренка і навіть голити голови на козацький манір. Полковник направив до Б. Хмельницького представників від Білорусі в кількості 400 шляхтичів і міщан, щоб ті «зложили» через нього присягу цареві. Російський уряд занепокоївся і висловив з приводу всього цього своє невдоволення. З Москви вимагали, щоб присягу складали не гетьману, а царським представникам. Почалося протистояння обох сторін, яке згодом настільки загострилось, що вилилося у значні збройні сутички: в 1656 р. полковники Іван Нечай — наступник Золотаренка — і Яременко відверто вступили в боротьбу з московськими військами в регіоні. На думку І. П. Крип’якевича, «білоруси, яких з українцями єднала культура і спільна оборона православної віри, воліли бути в політичних зв’язках з Україною, ніж підлягати Москві».
Як свідчать архівні матеріали, в останній період діяльності Б. Хмельницького та його адміністрації, активність у стосунках з урядами іноземних держав, насамперед Туреччини, Польщі, Швеції та Кримського ханства, не спадала. І не в останню чергу при цьому розв’язувалися гострі питання державного будівництва та визначення кордонів території українців, війни і миру тощо. В 1655-1657 рр. державні кордони автономної України зазнали деякого коригування, що зумовлювалося відповідними політичними чинниками. Після рішучих наполягань і неодноразових персональних звертань Б. Хмельницького царський уряд нарешті розпочав військові дії проти Речі Посполитої. Незабаром численні війська обох держав одержали ряд важливих перемог і відвоювали Смоленськ, зайняли майже всю Білорусь і велику частину Литви (по Вільно і Ковно), визволили Стародубщину, ввійшли в межі Галичини. Після здобуття ними Любліна шляхетські збройні сили відступили аж за Віслу: майже всі українські землі були звільнені з-під влади шляхти і магнатерії.
В зв’язку з цим повернення Західної України під «гетьманську булаву» стало цілком реальним. Зазнавши неабиякої поразки на фронті, політичне керівництво Польщі ладне було визнати законність утворення та існування незалежної Української держави, але за однієї принципової умови — фактичного розриву «козацької республіки» з «Московщиною». Б. Хмельницький, вірний своїм союзницьким зобов’язанням, рішенню Переяславської ради і «Березневим статтям», не пішов на цей крок і кілька разів підтверджував правильність такого вчинку. Так, у березні 1657 р. він писав цареві Олексію Михайловичу, що за спільну справу з усім Військом Запорозьким «будет головы складывать свои». А в листі гетьману великому литовському Павлу-Яну Сапезі від 24 квітня того ж року запевняв, що пристане до угоди з польським урядом тільки з відома і згоди російського царя.
Тут також маємо дещо конкретніше оповістити про Віденський з’їзд представників від російського й польського урядів, який проходив з 12 серпня по 24 жовтня 1656 р. Основною його метою був пошук «покоя и Тишины» для Росії й Польщі. Крім інших питань, на ньому мали розглядатися питання про встановлення державних кордонів і долю України. Представники російської сторони запропонували «королівській величності» більше ніколи («на вічні часи») не втручатися в справи Малоросії, Поділля і Волині, тобто там, де на той час вже панували «царского величества Войска Запорожского люди». Кордон мав проходити по р. Буг. Фактично це були ті ж самі вимоги, які висував і сам Б. Хмельницький протягом усієї Визвольної війни. Проте польські делегати категорично відмовилися погодитися з цим, доводячи, що визволені українські землі мають повернутися назад до складу Речі Посполитої. Делегати ж від України взагалі не були представлені на з’їзді. В результаті найголовніші проблеми так і залишилися не вирішеними, а уряди тільки домовились про припинення військових дій і зобов’язалися не вступати в переговори зі Швецією.
Проте, як би там не було, але на початок 1657 р., незадовго до смерті гетьмана, ще раз окреслився кордон між «Державою Богдана Хмельницького» та Річчю Посполитою. Тоді, як свідчить літопис Григорія Грабянки, він проходив «от устья Днестра до вершины Днестра, а от вершины Днестра до вершины Горини, от Горини до Припети и чрез Припет до Быхова, от Быхова чрез Днепр по над рекою Сожем до уезду Смоленского под Рославль: також от Черного моря, до устья Днестра на Очаков до Лиману, даби Днепром и Днестром свободній был путь купцам малороссійским в море». Щоправда, на той час в умовах постійних військових дій ця «демаркаційна лінія», як справедливо відзначив М. П. Василенко, не могла набути характеру постійно діючого та юридичного кордону.
В тому ж році (коли сталося проголошення жителями Пінського повіту про своє рішення перейти під «регімент» Війська Запорозького «в щасті й нещасті — на вічні часи») українська дипломатія в переговорах із шведським урядом домагалася відсунути кордон аж до Пруссії. Посли, котрі приїхали зі Швеції до гетьманської резиденції, привезли із собою підготований проект угоди між обома державами. Занепокоєний таким зближенням, Олексій Михайлович вимагав від Б. Хмельницького розірвати такого роду стосунки. Добре знаючи про двоїсту політику царя, гетьман з гнівом відповів бояринові В. Бутурліну: «Никогда не отстану я от шведского короля, с которым дружен более шести лет, прежде нежели поступил в подданство его царского величества. Шведы — люди правдивые: умеют сохранять и пріязнь, и обещаніе; а великій государь учинил было надо мною, гетманом, и над всем Войском Запорожским немилосердіе своє, примирясь и желая возвратить им нашу отчизну. Известно нам и то, что его царское величество изволил послать из Вильны, в помощь полякам, против нас, шведского короля и Рагоція двадцать тысяч ратных людей. Так ли я поступал против великого государя?! Не быв еще подданным его, служыл ему, и добра хотел, и крымскаго хана к тому уговаривал, девять лет не допуская воевать и разорять великороссійскіе украйные города. И ныне мы, верные царского величества подданные, неотступны от высокой руки его, готовы на войну против непріятелей великого государя, бусурманов, хотя бы в настоящей тяжкой болезни постигла меня, на дороге, смерть, для чего возьму и гроб с собою. Веры христіанской никогда не был я разорителем: за православіе и за церкви божиі не только бился и проливал кровь свою, но заставлял то же делать бусурманов — хана крымскаго и татар. Да будет во всем воля великаго государя: только мне, гетману, в диво, что бояре его царского величества ничего ему, великому государю, добраго не присоветуют. Еще не владеет он короною польскою, еще мирное постановленіе с Польщею не приведено к концу, а уже открыта новая война с Швецією! Не будь я в дружбе с шведами, с Рагоціем, с волохами, с молдаванами, с татарами крымскими, поляки, без сомненія, обратили бы вместе с ними оружіе своє на Малую Россію, предали бы все огню и мечу, до прибьітія вспомогательных войск царских. И сіє не радостно бы было царского величества государству Россійскому».
Відшуканий Д. М. Бантишем-Каменським серед рукописів Московського архіву Колегії іноземних справ і наведений тут документ має дуже важливе значення. Він свідчить про, по-перше, значне розчарування гетьмана ставленням російського уряду до України, нещирість царя у стосунках між ними, здатність того у великодержавницьких планах піти навіть на зраду свого союзника; по-друге, вмілу й продуману міжнародну політику Б. Хмельницького, який зумів в інтересах власного народу використовувати взаємостосунки з багатьма іноземними країнами, врешті-решт зберегти відносну незалежність значної частини українського етносу; по-третє, розуміння ним смертельної небезпеки для держави, яка йшла з боку шляхетської Речі Посполитої; по-четверте, поступовий відхід гетьмана від промосковської політики.
Одним із важливих напрямів зовнішньополітичної старшинської діяльності стали стосунки з Туреччиною, Кримським ханством, а в цьому контексті — освоєння так званого Дикого поля і боротьба за вихід до Чорного моря. Свої військові походи козаки нерідко ототожнювали з мандрами київських князів, коли ті плавали по морю і штурмували Константинополь. У планах Б. Хмельницького фактично ніколи не виключалась можливість мирного співіснування з султаном і ханом, але реалії тогочасного життя робили це практично неможливим. У переговорах з ними гетьман широко обговорював питання української чорноморської і середземноморської торгівлі (передбачалося навіть у гирлі Дніпра спорудити спеціальний порт для місцевих торгових людей). Але війна не дала змоги здійснити ці задуми. Періодично колонізація степових окраїн Російської держави зводилась нанівець кримськими татарами: орда часто-густо знищувала все живе навкруги. Головним чином у середині XVII ст. господарське життя тут зосереджувалось лише на окремих районах Слобожанщини.
Очевидно, саме такі складні обставини в процесі формування Української держави і, зокрема, постійна необхідність утримувати у готовності значні збройні сили дали привід деяким не тільки вітчизняним, а й зарубіжним історикам твердити про створення тоді своєрідної «автономної військової республіки... під російським протекторатом».
Таким чином, можемо констатувати: процес формування державної території в Україні був безпосередньо пов’язаний з подіями Визвольної війни, а географічні чинники при цьому відігравали другорядну роль. Проте великий простір регіону сприяв розгортанню і певною мірою успіхові повстання, робив неможливим його швидке придушення чи локалізацію польсько-шляхетськими військами. Ускладнювали становлення молодої Української держави відсутність значних природних кордонів і постійна загроза військового втручання трьох небезпечних сусідів. Укладання Б. Хмельницьким союзів з урядами Криму, Туреччини і Москви обумовлювалося політичною необхідністю. Саме тому статус українських земель часто залежав від стратегії гетьмана. Фактично один природний кордон — р. Дністер — розмежовував Україну як державу з іншою країною — Молдовою. Цікавим моментом в історії розвитку державної території стало прилучення до неї південних районів Білорусі і, зокрема, входження Пінщини. Держава Б. Хмельницького в територіальному відношенні охоплювала більше половини етнічних українських земель, причому понад 4/5 з них входили перед цим до Речі Посполитої. На час смерті Б. Хмельницького Україна перетворилася на одну з могутніх держав Європи і за розмірами вже дорівнювала своєму основному політичному конкурентові й противникові — Польщі. Помітно обмежувало державу гетьмана перебування західних районів (особливо Галичини, Холмщини) в залежності від іноземних урядів, що ускладнювало вихід на інші країни Європи. Політична ж нестабільність і періодичні зміни державних кордонів викликали масовий міграційний рух населення як у самій «козацькій республіці», так і за її межами.
