Початок Національно-визвольної війни українського народу у січні 1648 р. стимулював не лише революційні зміни в політичному, економічному й суспільному житті українців, але й значною мірою вплинув на процес військового будівництва повстанських військ. За досить короткий проміжок часу гетьману України Богдану Хмельницькому разом зі своїми соратниками вдалося створити боєздатну армію, яка згідно з дослідженнями вітчизняних та зарубіжних істориків, не поступалася тогочасним європейським аналогам.
Добре організоване, навчене й дисципліноване козацьке військо було здатним не лише протистояти Одним з найкращих у Центральній і Східній Європі підрозділам Речі Посполитої, а й перемагати їх. У своїй діяльності національна армія керувалася «Статтями про устрій Війська Запорозького», які регламентували військову сферу українського державотворення. Поєднання традиційних для запорозького козацтва методів ведення війни і нових форм, характерних для воєнного мистецтва не лише європейського, а й азіатського регіонів у середині XVII ст., дало можливість Б. Хмельницькому провести низку битв й операцій, які істотно збагатили скарбницю світового військового мистецтва.
Відповідно до завдань війни, побудова збройних сил відбувалася за полково-сотенним територіальним принципом, згідно з яким Україна поділялася на окремі військово-адміністративні округи (полки), які, в, свою чергу, складалися з менших одиниць (сотень). Це забезпечувало реалізацію стратегічних військових задумів Хмельницького, зокрема, масове залучення українського населення до боротьби проти ворога, а також утримання війська за його кошти. Створена організаційна структура козацької армії стала потужною базою для формування військових підрозділів для ведення воєнних дій.
Вирішальне значення під час бойових операцій мали регулярні частини Війська Запорозького. Вони, головним чином, складалися з реєстрового козацтва, що було внесене до військових списків — реєстрів, і було зобов’язане до постійної служби. На початковому етапі війни (січень — червень 1648 р.) армія Б. Хмельницького збільшилася вдвічі: з 6 до 12 тисяч. У листопаді того ж року у таборі під Замостям було 20 тисяч реєстровців, а при укладанні Зборівського миру з поляками (серпень 1649 р.) український гетьман погодився на 40 тисяч записаних до реєстру воїнів. У 1654 р. Хмельницький задекларував наявність 60 тисяч реєстровців. Зважаючи на те, що під час Тридцятилітньої війни західноєвропейські військові формування не перевищували 40-50 тисяч чоловік, це була досить велика і потужна армія. Разом з тим, усвідомлюючи слабкі сторони формування своєї армії на основі принципу ополчення, Б. Хмельницький в останні роки життя виношував плани створення 50-тисячного регулярного війська, яке б утримувалося за рахунок державної скарбниці.
Окрім реєстровців, під час битв з ворогом козацьке командування користувалося послугами так званих «охотників» (добровольців), які хоч і не були внесені до військових списків, однак були «добрими молодцями з доброю зброєю». В українській армії служили також окремі іноземні частини, що перебували у статусі найманців та отримували за свою «військову роботу» певну грошову винагороду. Це були загони німецьких піхотинців, що шукали собі заробітку після закінчення Тридцятилітньої війни в Європі, а також невеликі підрозділи молдаван, волохів, сербів. Вони привносили до мистецтва українських вояків нові риси, притаманні їхнім національним методам ведення бойових дій. Під час військових походів в обозі повстанської армії можна було побачити велику кількість невійськових людей, які використовувалися при фортифікаційних і саперних роботах, обслуговували реєстрову кінноту, були ремісниками й погоничами. Так, наприклад, з 150 тисяч чоловік, присутніх у вересні 1648 р. під Пилявцями, лише 70 тисяч становили боєздатні підрозділи.
Основу козацького війська за Б. Хмельницького становили піхотні полки, які, за свідченням сучасників, відзначалися витривалістю та майстерністю ведення стрільби. Протягом перших років війни гетьман використовував у бойових операціях союзницьку татарську кінноту, а згодом сформував власні кіннотні полки. Він також зумів створити сильну артилерію, яка налічувала до 100 гармат і за ефективністю дій не поступалася польській. До української армії увійшли також підрозділи, що виконували розвідувальні, прикордонно-сторожові та фортифікаційні функції. Досить добре було організоване постачання зброї, боєприпасів, продовольства і фуражу. Все це свідчить про великі військово-організаторські здібності гетьмана Б. Хмельницького, який, використовуючи передовий досвід тогочасних армій багатьох країн, засвідчив високу культуру побудови українських збройних сил. Недарма його мистецтво ведення бою сучасники порівнювали з військовими операціями вождя гунів Аттіли, карфагенського полководця Ганнібала, керівника Англійської революції Кромвеля.
Б. Хмельницький запропонував свою концепцію ведення війни, він доповнив стратегію Тюррена використанням народних методів боротьби з ворогом (серед яких і т. зв. партизанські дії) шляхом широкого залучення до неї місцевих селян та міщан. Окрім того, стратегія українського війська під час Національно-визвольної війни середини XVII ст. була направлена на роз’єднання сил противника та його розгром по частинах. Гетьман Хмельницький вмів зосереджувати головні сили у вирішальному місці (Збараж, Зборів, Батіг). У цьому та інших компонентах військової стратегії він вирізнявся серед своїх західноєвропейських сучасників.
До основних стратегічних напрямів Б. Хмельницького згідно з дослідженнями І. Стороженка належали: 1) маневрове блокування головних комунікацій противника (фортець, населених пунктів, шляхів сполучення та переправ); 2) залучення місцевого населення до протидії ворогові та до виконання військово-допоміжних функцій; 3) ліквідація оперативно-стратегічної переваги ворожої армії у кавалерії; 4) проведення битви, як одного з етапів виснаження та деморалізації ворожих сил; 5) отримання військової допомоги від сусідніх держав.
Б. Хмельницьким була опрацьована і лінійна тактика, яка тільки запроваджувалася на теренах Європи. Поєднуючи досвідчену козацьку піхоту з висококваліфікованою татарською кіннотою, він домігся значних перемог над польською армією, основу якої складали кінні підрозділи. Оцінюючи цю ситуацію, польські військові історики говорили про «кризу польського воєнного мистецтва у 1648-1649 рр. »Козацька армія у даний період показала також високі зразки маневрування, як на всьому театрі війни, так і на полі бою. Саме такими діями українське командування компенсувало нестачу озброєння й недостатню бойову підготовку власних збройних сих на першому етапі Національно-визвольної війни. Під час війни особливо гостро постала проблема залежності фронта від тилу. Командування армії Речі Посполитої завжди боялося за свій тил і для його забезпечення розпорошувало свої сили. В той же час українське військо, маючи міцний тил, могло здійснювати різні тактичні маневри.
Розглянемо найважливіші битви української армії під час та після Національно-визвольної війни українського народу 1648-1676 рр., оцінюючи їхні особливості з точки зору воєнного мистецтва стратегічних і тактичних задумів керівництва Війська Запорозького.
Перша з таких битв між українським і польським військом відбувалася з 29 квітня по 16 травня 1648 р. поблизу Жовтих Вод (суч. Дніпропетровщина). Перемога козацької армії була здобута завдяки застосуванню оперативного й тактичного маневрування (з урахуванням просування військ) задля створення вигідних умов для розгрому ворога, зокрема, розгрому його по частинах. Надбанням українського воєнного мистецтва у Жовтоводській битві стало застосування передового загону, сформованого з кінноти, для зупинки противника і прикриття основних сил армії Б. Хмельницького при виході їх у район битви.
Реконструювавши похідно-бойовий порядок козацького війська перед Корсунською битвою (26 червня 1648 р.), історики зазначили, що він мав довжину 20 км і ширину 13 км. Окрім того, він був побудований за класичною схемою проведення зустрічної битви з ворогом, який від неї ухиляється. Польське військо М. Потоцького було розгромлене вщент за 4 години козаками-піхотинцями, які увірвались у розриви похідного оборотного табору, та татарськими кіннотниками, що напали на польських жовнірів з тилу.
Враховуючи бойові якості польської кінноти, перед Пилявецькою битвою (23 вересня 1648 р.) гетьман Б. Хмельницький розпочав пошук такого рельєфу місцевості, який би зводив їх нанівець. Щоб ускладнити просування противника, гетьман наказав перекопати пагорби й долини (на південний схід від Староконстянтинова на берегах р. Уква), частину сіножатей залити водою, а в хащах розмістити піхотинців. Зайнявши рівнину, українці залишили полякам незручну горбисту місцевість. Після цього декілька тисяч козаків на чолі з Д. Нечаєм були вислані назустріч ворожій армії. Забачивши поляків, вони відступили і змусили їх йти за ними у потрібному напрямку. Таким чином, українське командування реалізувало свій важливий тактичний задум. «Страх і жах перед козацьким військом гнав утікачів», — свідчив один з польських шляхтичів після оточення і розгрому його армії.
На відміну від попередніх, тактично програною була битва козацьких полків 31 липня 1649 р. на чолі з полковником М. Кричевським під Лоєвом (суч. Чернігівщина), де за наказом Хмельницького вони мали зупинити наступ армії Великого князівства Литовського на Київ. Кричевський, не провівши розвідку, після стрімкої атаки росту почав оточувати ворога з флангів. Однак саме у цей момент у тилу українців з’явилися підрозділи литовських шляхтичів С. Комаровського та А. Павловича. Козацьке військо було розірване і знищене після трьох навальних атак литовців, хоча певна частина козаків змогла вибратися з оточення табору. Разом з тим, Лоївська битва не була програна у стратегічному відношенні, адже виснажені війська великого князя Я. Радзивілла не змогли йти далі на Київ і повернули до Литви.
При створенні бойового порядку української армії під Берестечком (28-30 червня 1651 р.) Б. Хмельницьким було допущено ряд тактичних прорахунків. Вони полягали в тому, що оборонний табір козацької піхоти був дуже близько розташований від ворожого, а її маневрування на Правому фланзі обмежувалося заболоченими берегами р. Пляшівки. Внаслідок цього союзницька татарська кіннота не змогла отримати вчасної допомоги від козаків і змушена була разом з ханом Іслам-Гіреєм III відступити з поля бою, що відкрило шлях для оточення українців польськими Військами. Лише завдяки вчасним оперативним заходам полковників І. Богуна та Ф. Джалалія значна частина вояків Війська Запорозького змогла організовано вийти з оточення.
Вершиною військового мистецтва Б. Хмельницького та його соратників стала переможна Батожська битва, що відбулася 1-2 червня 1652 р. Перемогу українців поблизу невеличкого подільського містечка Батіг сучасники порівнювали з класичною перемогою античного полководця Ганнібала під Каннами. Саме тут проявилися нові елементи в тактиці оточення ворога. Вони полягали в тому, що: 1) дії українського війська до здійснення оточення були розраховані на деморалізацію противника (йому спочатку показали невелику кількість військ, а потім створили фальшиве враження про їхню значну перевагу); 2) маневр по оточенню здійснювався на далеких підступах до розташування ворога (т. зв. оперативне оточення), а потім перейшов у повне тактичне оточення; 3) маневрування козацьких підрозділів мало за мету примусити поляків розпорошити свої сили. На завершальному етапі цієї чудово спланованої операції потужний раптовий удар по ворожому табору одночасно з трьох боків призвів до того, що з 26-тисячного польського війська врятувалися одиниці.
Таким чином, аналіз найважливіших боїв української армії під керівництвом великого гетьмана Б. Хмельницького дозволяє зробити висновок, що основними їхніми аспектами були: організація розвідки усіх рівнів; оперативне й тактичне маневрування; використання для проведення вирішального бою особливостей і рельєфу місцевості; наявність високорухомої легкої кавалерії; висока вогнева озброєність та виучка піхоти; чітка взаємодія родів військ; раптовість атакуючих дій; використання прихованого резерву; недоцільність проведення довготривалої облоги сил ворога тощо.
