Постать Петра І (1672-1725) дуже складна і неоднозначна для оцінки в історії Російської держави. З одного боку, Петро І — це визначний реформатор у галузях економіки, органів управління, суду, війська, соціальних відносин, побуту, освіти й культури; з іншого боку — відвертий деспот і кріпосник, прибічник абсолютистської влади та диктатури дворянства. Саме тому у вітчизняній історіографії існує широка палітра характеристик діянь першого «божою милістю» російського імператора (з 1721 р.): від крайньо негативних до цілком позитивних. Зокрема, радянські дослідники, як правило, писали лише про «значний позитивний вплив» реформ Петра І на подальший розвиток промисловості, сільського господарства, торгівлі, духовного життя в Україні, хоча при цьому об’єктивно зазначали: цар проводив феодально-кріпосницьку, централізаторську політику, спрямовану головним чином на обмеження автономії краю й самобутності українців.
Ми ж основну увагу спробуємо сконцентрувати на іншому аспекті — негативних наслідках діяльності імператора для життя українського суспільства.
По-перше, слід наголосити на тому, що за роки свого правління Петро І розгорнув особливо активну (то приховану, то явну) боротьбу за підпорядкування гетьманської влади російському урядові. З самого початку царювання він насторожено стежив за всіма міжнародними контактами Запорожжя, представників старшинської адміністрації Лівобережної та Слобідської України, суворо забороняв їм вести будь-які самостійні переговори з послами іноземних країн. Законодавчо це ще раз затверджували так звані Коломацькі статті — договірні умови між старшинами і урядом Росії, прийняті на козацькій раді в Коломаку 25 липня 1687 р. під час скинення з гетьманства І. Самойловича й обрання на цей ранг (посаду) І. Мазепи. Ці статті порівняно з попередніми містили кілька принципово нових пунктів, згідно з якими значно посилювалась влада царату на українських землях, що входили до складу єдиної Російської держави. Наприклад, гетьманові Лівобережної України заборонялось позбавляти старшину керівних посад без прямої згоди на це царя, а старшинам не дозволялось обирати гетьмана. З 1708 р., практично призначений царем (хоча формально й обраний на старшинській раді в Глухові) новий гетьман І. Скоропадський відразу підпав під особливий нагляд довіреної особи Петра І — боярина Андрія Ізмайлова, котрому таємно наказувалось при будь-якому «народному возмущении» або «чьей-либо измене» застосовувати «великороссийские полки». В 1722 р. сюзерен видав спеціальний указ про створення в Україні так званої Першої малоросійської колегії. Її безпосередні функції (нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних старшин, дозвіл на видачу ними розпоряджень по управлінню краєм тощо), як вищої апеляційної інстанції на території регіону, ще більше зміцнили позиції російських сановників. ТакОго політичного удару не зміг пережити гетьман І. Скоропадський і незабаром після виходу царського указу в|д хвилювання помер. Проте й ця смерть не стала на заваді Петру І в здійсненні його великодержавних планів. Навпаки — він взагалі заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним (в сучасному розумінні слова: виконуючим обов’язки) гетьманом призначили П. Полуботка (1722-1723), котрий дуже швидко за свої порівняно незалежні погляди, потрапив до Петропавловської фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер.
По-друге, треба зазначити, що для Петра І взагалі були характерними репресивні заходи, нехтування людським життям. Так, коли І. Мазепа «зрадив» Петра І й перейшов на бік шведського короля Карла XII (1708), цар наказав покарати багато людей, причому постраждали не тільки прихильники гетьмана, а й зовсім не причетні до тих подій особи. Значну кількість представників старшинської адміністрації він позбавив маєтків і урядових посад. Їх місця позаймали «вірні» чиновники з росіян, а також іноземці.
Неймовірно тяжким випробуванням для корінних жителів стали примусові канальні роботи, спорудження фортифікаційних будівель, військові «низові» походи тощо. Козаків і посполитих нерідко «гоняли» до Петербурга, Астрахані, на Кавказ. До них, як правило, залучались найбільш фізично здорові й економічно забезпечені рядові козаки, селяни та міщани. З них додому поверталось всього від 30 до 60%, а інші вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв і т. д. Така внутрішня політика Петра І прямо вела до поступового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей). В одному з документів того часу — описі полковником І. Черняком праці козаків на Ладозькому каналі в 1722 р., так йдеться про це: «...Велике число козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше множаться тяжкі хвороби — найбільше вкорінилася гарячка і опух ніг, і мруть з того, однак приставні офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва... б’ють їх при роботі палками, — хоч і так вони її не тільки в день і в ночі, а навіть і в дні недільні і святкові відправляють — без спочинку...». Далі полковник зазначив: «Боюся я отже, щоб козаків тут не погубити як торік — що їх хіба третя частина в минулім році додому повернулася...».
Прикладом нетерпимості царя до самобутності українського народу й, зокрема, його своєрідних збройних сил, може стати ліквідація в травні 1709 р. Запорозької (Старої) Січі. Але й перед цим запорожці неодноразово скаржилися, що при Петрі І вони «терплять шкоды в вольностях, здобычах и промыслах».
В кінці XVII — першій чверті XVIII ст. помітними стали деякі обмеження царського уряду в сфері економіки України. Зокрема, все частіше місцевим купцям і торговим людям заборонялось займатися закордонною торгівлею. Вводилась державна монополія на багато товарів. Широко застосовувалась необхідність перекуповувати різноманітні товари лише у російських купців, з чого останні мали неабиякий зиск. Нерідко центральною владою наперед визначались торги, ярмарки, а особливо порти в Росії, де саме могли торгувати українці. В зв’язку з цим, особливої гостроти на той час набуло питання про торгівлю із Запорожжям. Спеціальні розпорядження царату взагалі забороняли її. Хто ж порушував такого роду укази, міг зазнати «жестокого наказания» і бути засланим до Сибіру. Так, 9 червня 1721 р. гетьману І. Скоропадському царський уряд надіслав «грамоту» про покарання «кнутом» і засланням до Сибіру «полтавців» С. Кирильченка та А. Пархоменка за недозволену торгівлю на Запорожжі. Крім того, незважаючи на те, що імператор, як правило, позитивно ставився до будь-якої промислової діяльності, він значно обмежив українців, які їздили на південь країни за сіллю, рибою та звіром.
Отже, наведені факти незаперечно свідчать: Петро І фактично скасував вільну українську торгівлю.
Як одну з негативних економічних санкцій слід розглядати прагнення російського уряду збувати на території українських земель «лихі» мідні гроші, щоб срібні й золоті залишались здебільшого в обігу населення Росії, якомога більше зосереджувались у державній казні.
Сильно підривали місцеву економіку постійне перебування в Україні великого числа російських військ (часом понад 10 тис. чол.), які утримувались головним чином за рахунок простого люду, а також швидке зростання податків. Так, тільки з Лівобережжя в царську скарбницю в 1722 р. надійшло 45,5 тис. крб., в 1723 р. — 85,9 тис. крб., а вже в 1724 р. — 241,3 тис. крб.
За Петра І в Україні помітно звузилось вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), скоротився друк українських книг, здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої й неприязної державної цензури, українська церква підпала під значний вплив московської патріархії. В 1721 р. навіть «Святе письмо» заборонялося передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні, а лише з «московських».
Такі всі заходи, зрозуміло, викликали невдоволення серед місцевого населення; негативно впливали на суспільно-політичне та економічне життя українського етносу.
