100 Великих постатей і подій козацької України - Як гетьман Дорошенко хотів Гадяцьку угоду відновити

100 Великих постатей і подій козацької України - Як гетьман Дорошенко хотів Гадяцьку угоду відновити

У червні 1668 р. коронна армія Речі Посполитої розпочала наступ на Правобережну Україну. Це спричинило відтягнення основних сил гетьмана Петра Дорошенка з Лівобережжя — наприкінці липня він уже був у Чигирині. «Поляки, забувши боязнь Бога й одклавши на бік Пакти (Галицьку угоду 1658 р., Чуднівський 1660 р. і Підгаєцький 1667 р. трактати. — Авт.), починають наступати з військовою потугою на Україну», — описував складне міжнародне положення своєї держави сам гетьман у листі до господаря Молдавського Князівства. Незважаючи на взаємні образи та декларування (таємно від Речі Посполитої) визнання турецької протекції, П. Дорошенко й надал| продовжував іменувати себе «гетьманом його Королівської Милості Війська Запорозького». Хоча за свідченнями польських урядовців: «...козацькі обмани нам відомі, ось і тепер, писав Дорошенко до гетьмана Собеського, щоб король не висилав коронного війська а він,. Дорошенко, зробить так, що обидва береги Дніпра будуть під королем. Але це справжній обман: він нібито сприяє Королівській Величності, а сам уже давно турчинові піддався». Виправдовуючись перед Варшавою за те, що він все ж таки прийняв турецькі санджаки Дорошенко свідчив, що він це зробив лише заради збереження України «в цілості» та для захисту її від наїздів татар, «які то з Польщею, то з Москвою всіх дурять».

Тут треба зазначити, що вже у січні 1668 р., через три місяці після того як він присягнув королеві у Підгайцях, П. Дорошенко заявив про свою вірність султану Османської імперії Мегмеду IV. На нашу думку, мотивацією такого вчинку гетьмана були: по-перше, «закулісні» переговори між королем і царем та укладення Андрусівського перемир’я; по-друге, порушення польською стороною взятих на себе зобов’язань у Підгайцях, а також, на переконання гетьмана, Положень Гадяцької 1658 р. та Чуднівської 1660 р. угод. Мотивація гетьмана відносно зриву сюзеренних відносин з Річчю Посполитою та порушення Варшавою положень Гадяцької угоди найбільш повно була викладена у листі П. Дорошенка до Я. Собеського від 28 квітня 1668 р. У відповідь на аналогічні звинувачення польської сторони у постійних порушеннях українцями Гадяцьких і Чуднівських домовленостей Дорошенко писав, що «...Як вони (поляки. — Т. Ч.) Гадяцької Комісії Трактаті, [що] в Гадячі постановили, написали, і там зараз Гетьманом тогочасного Війська Запорозького (І. Виговським. — Т. Ч.), і собою заприсягнену Комісію у Варшаві на сеймі скасувавши, і звідти змінену аж до Чигирина посилали... Релігії святої Греко-Руської і народу всього нашого Руського, ошукання отримавши, Помазанця Божого і старші стани величного сенату Корони Польської і В[еликого] К[нязівства] Лит[овського], не на Гадяцькій правдивій Комісії (тобто 16 вересня 1658 р. — Т. Ч.), але на Варшавському концепті (тобто затверджені на сеймі 1659 р. — Т. Ч.) з неприятелем Церкви Божої уклавши його [Трактат], в juramenta втягнули, Пану Богу, Й[ого] К[оролівській] М[илос]ці, і [станам] Р[е]ч[і]п[оспо]л[и]тої правлять». Тобто Дорошенко закидав полякам невиконання обопільної Гадяцької угоди від 16 вересня 1658 р., яка була порушена тими під час Варшавського сейму 1659 р., коли під час затвердження були зміненій її найбільш важливі положення.

На початку 1669 р. Дорошенко надіслав лист польському королеві, в якому запевнював останнього, що не піддавався султанові. Міхал Корибут відповів йому, що не вірив і не вірить ніяким вимислам про гетьмана. Додатковим доказом прихильності українців стала висилка «Інструкції на сейм коронаційний до Найяснішого Короля Його Мл. і всіх станів Речі Посполитої від мене, Петра Дорошенка, гетьмана, і од усього Війська Запорозького» на елекційний сейм у Варшаві, що відбувався протягом травня-липня 1669 р. Нагадаємо, що це відбулося після березневої заяви гетьмана про підданство султанові! У чергових вимогах знову, в основному, повторювалися пункти, які були направлені ще на сейм 1666 р.

Власне сама послідовність викладення скарг і вимог до влади Речі Посполитої в «Інструкції» 1669 р. відповідала структурі Гадяцької угоди 1658 р. — спочатку йшлося про потреби православної церкви та проблему скасування унії, потім питання освіти, «прав і. вольностей» Війська Запорозького, виокремлення території на яку поширювалася влада українського гетьмана тощо. Вже в 1-му пункті зазначалося, що «згідно з Гадяцькими пактами» уніати в Україні мали бути «послушними» римському костьолові, а православні мали підлягати Константинопольському патріархові. У 2-му пункті йшлося про створення «особливого трибуналу» для Київського, Руського, Волинського, Брацлавського, Чернігівського, Подольського, Белзького, Підляшського воєводств, що також було започатковано ще Гадяцькою угодою 1658 р. У 5-му пункті містилася вимога про «фундацію Академії в Києві», що прямо повторювало відповідні статті текстів угоди 1658 та 1659 рр. Цікаво, що у 6-му пункті говорилося, щоб з «Гадяцьких пактів вимазаний був пункт той, лютри (лютерани. — Т. Ч.) і кальвіни (кальвіністи. — Т. Ч.) й магістри іншої віри в академіях і школах руських не вчили, бо вони хочуть з усіма жити в згоді». Таке прохання козацької старшини опріч конфесійної толерантності засвідчувало, на нашу думку, ще один досить промовистий факт — в Українському гетьманстві не зважаючи на погіршення стосунків із Польщею та укладення з нею Чуднівської 1660 р. і Підгаєцької 1667 р. (а також існування Андрусівського перемир’я 1667 р. між Варшавою та Москвою) все ж таки хотіли вважати положення Гадяцької угоди діючими! Про це свідчив і 10-й пункт, де українці просили «про апробацію усіх своїх прав згідно з Гадяцькою комісією і про апробацію амністії, яка не досить діє...».

На весняний сейм Речі Посполитої 1670 р. П. Дорошенко вислав своїх представників козацьких старшин С. Білоцерківського і П. Смардовського. У травні того ж року Дорошенко делегував на спільну польсько-українську комісію (місцем її проведення був визначений Остріг) козацьких представників на чолі з М. Вуяхевичем. Запропонований проект програми примирення переконливо засвідчив спробу П. Дорошенка чітко окреслити свої повноваження як правителя козацької держави.

Готуючись до мирної комісії в Острозі, П. Дорошенко на основі положень Гадяча 1658 р. підготував спеціальну інструкцію козацьким комісарам від 10 травня 1670 р., яка складалася з 24 пунктів. У цьому документі, як і дванадцять років перед тим, Українське гетьманство вимагало від Корони Польської забезпечити їхні права щодо: вільного віросповідання православ’я на землях «поки язик народу Руського засягає», державних урядів, освіти, мови, визначення території для Війська Запорозького в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, привілеїв для козацького війська тощо.


Досить грунтовну інструкцію, яка складалася з 31 пункту, мали й представники Корони Польської. Очевидно, що під час підготовки цього документу в королівській канцелярії теж орієнтувалися на текст Гадяцької угоди 1659 р. Так, наприклад, у польській дипломатичній інструкції на Острозьку комісію було таке положення: якби українські посли під час обговорення церковних проблем вимагали б звернення до відповідної статті Гадяцької угоди, то потрібно погодитися з цим, але робити це дуже обережно з огляду на велике незадоволення католицького духівництва Речі Посполитої відповідними положеннями Гадяча. Посилання на Гадяцьку угоду було й у тому пункті, який стосувався впровадження академії і шкіл в Україні: поляки мусили погодитися з українськими вимогами, але за умови заборони навчання і викладання у цих освітніх закладах представників протестантських течій. Нагадаємо, що у 1659 р. таке положення було ратифіковано на сеймі, однак в «Інструкції» 1669 р. гетьманський уряд вже звертався з проханням про дозвіл «аріянам, кальвінам і лютерам» бути присутніми в українських академіях та школах. Але найбільшу цікавість викликає наступний пункт інструкції дипломатам Польсько-Литовської держави від 1670 р., де відзначалося, що козаки постійно у своїх зверненнях до короля та сейму посилаються на положення Гадяцької угоди, а тому польським комісарам на Острозьку комісію наказувалося, щоб вони пояснили українцям таке: угоду 1658 р. було укладено між Варшавою і Чигирином в умовах польсько-шведської війни, з огляду на що. козакам було дозволено «багато чого» аби лише вони залишилися вірні Речі Посполитій. Однак потім, як свідчили укладачі інструкції з королівської канцелярії, козаки самі порушили Гадяцьку угоду, піддавшись знову Москві у 1659 р., а під час укладення українсько-польського договору під Чудновом у 1660 р. «зреклися галицьких трактатів» та й взагалі Гадяцька угода втратила своє значення у результаті повороту Лівобережної України до московського протекторату.

Саме різні підходи до Галицького трактату (українці вважали її чинною, а поляки — навпаки) й. затягування Варшавою укладення вигідної для П. Дорошенка угоди в Острозі, змусили гетьмана нарешті узаконити стосунки з Османською імперією — на старшинській раді у грудні 1670 р. було ухвалено рішення про остаточний перехід правобережного Українського гетьманства під сюзеренітет султана. За допомогою цього Дорошенко намагався забезпечити собі обсяг більших владних повноважень (які не погоджувався надати йому король Речі Посполитої) над козацькою Україною. Окрім того, Дорошенко розумів, що Корона Польська, всіляко підтримуючи гетьманування на Правобережжі свого ставленика М. Ханенка, не дозволить добитися улегітимнення «прав і вольностей» Українського гетьманства хоча б на умовах Гадяцької угоди.

Обурений відмовою укласти з цим Острозький договір, у листі до коронного гетьмана Я. Собеського від 7 грудня 1670 р. Дорошенко у доволі різкому тоні вказував на невиконання поляками Підгаєцького перемир’я. «Все це не дає нам тішитися з королівської ласки і нахилити Україну, зовсім прихильну до миру, до підданства Вашій королівській Милості», — писав Дорошенко, роблячи висновок, що польський король не хоче мати його за гетьмана, а тому він змушений шукати іншої протекції, яка б давала «одному війську одного гетьмана». У зв’язку з черговою акцією польських військ на Поліссі (під час якої, зокрема, полковник Я. Піво вщент вирізав населення села Ольшанка), український гетьман заявляв, що йому приходиться шукати зверхності кращого монарха, який би не дозволив плюндрувати, палити та грабувати Україну. Одночасно посли Дорошенка продовжували спроби змусити урядові кола Речі Посполитої до «переукладення» з ними Острозької угоди, але на запропонованих ними умовах. До Варшави з Чигирина виїхав український посол Петрановський, який мав з собою дипломатичну «Інструкцію» від гетьмана, яка в основному повторювала Острозький проект П. Дорошенка.

У лютому 1671 р. після завершення проведення Генеральної ради в Корсуні до короля Речі Посполитої звертається ряд козацьких полковників: «... Адже тоді (перед 1648 р. — Т. Ч.) не тільки гетьман чи полковник, але й найменший староста та ревізор був поляк, через що Військо терпіло всілякі утиски й мусило з такого ярма визволитись. Вже двадцять років, як не можна згасити тої пожежі. Звольте Ваша Королівська Милість виявити нам свою панську ласку і не стримуйся, благаємо; в задоволенні всіх наших потреб». У кінці березня того ж року Дорошенко знову вислав до Варшави пропозиції примирення й тим самим пропонував Короні прийняти їх перед загрозою оголошення війни. Українські вимоги складалися з 7 пунктів і базувалися на положеннях Гадяча 1658 р., Чуднова 1660 р. та незатверджених положеннях Острозького проекту 1670 р. Отримавши чергову відмову, гетьман у липні за сприяння татарсько-турецьких сил розпочав облогу Білої Церкви.

У зв’язку з цим влітку 1671 р. Корона Польська розпочала військові дії проти Українського гетьманства. У цей час серед панівних кіл Речі Посполитої стосовно вирішення «козацької проблеми» сформувалися дві партії: по-перше, це «партія війни», яка, трактувала «великий політичний рух» в Україні як звичайний бунт в рамках заборонної Ординації 1638 р. й прагнула обернути козацтво, що тяжіло до самостійності, на «хлопів»; по-друге — «партія примирення», яка схилялася до політичного порозуміння й намагалася «сполучити почуття окремішності козацького суспільства з польською державністю». Перемогу отримали прихильники ідеї знищення козацької держави та цілковитого підкорення «свавільних» українських козаків.

Польська армія на чолі з Я. Собеським, підсилена полками «колаборантів» М. Ханенка й І. Сірка, до кінця року заволоділа Брацлавом, Могилевим, Баром, Меджибожем, Вінницею та іншими містами. Незважаючи на сутички між польським і українським військом, П. Дорошенко не полишав задумів укладення «ґрунтовного трактату» з Річчю Посполитою на умовах Гадяча 1658 р., про що, наприклад, свідчив його лист до короля Міхала Корибута від 24 серпня 1671 р. Разом з тим, посилення наступу коронних військ змушує гетьмана висловлюватися вже відвертіше: «непевність ласки Й[ого] Королівської] М[ило]сті ... викликає у мене і в Війська Запорозького бажання, що інших мушу шукати протекцій...». А у листі до польського урядовця Петрановського гетьман відзначав, що він не добивався турецьких санджаків, але коли султан прислав їх, то «Військо прийняло не на ознаку якогось підданства, але задля своєї слави, як і від інших монархів приймало». У вересні 1671 р. до ставки великого коронного гетьмана Речі Посполитої прибуло чергове українське посольство на чолі з литовським шляхтичем В. Хилькевичем. Той передав Собеському листа від Дорошенка, в якому останній висловлював бажання примиритися та укласти угоду з поляками. Під час розмови з коронним гетьманом Хилькевич заявив, що перед тим як укласти мирний договір, польське військо має відступити з України. Зрозуміло, що поляки не погодилися на таку умову

Не дивлячись на своє підпорядкування османам, П. Дорошенко на початку 1672 р. вислав своїх представників на зимовий вальний сейм у Варшаві. Однак на перешкоді українсько-польського порозуміння знову стало питання про «надмірні» вимоги гетьманського уряду. Так, наприклад, у документі під назвою «Вотум Ймсці Пана Собеського Маршалка і Гетьмана ВКор. На Сейм 1672 р.» зазначалося, що «завжди на Комісіях (тут, очевидно йшлося Про Галицьку, Чуднівську та Острозьку комісії. — Т. Ч.) з Козаками» серед найбільш принципових був пункт про «ограничення України, тобто поки Булава Гетьманів Запорозьких затягати мала». А тому навіть перед турецькою загрозою завоювання Польщі шляхта не хотіла йти на уступки Чигирину й віддавати під «Булаву Гетьманів» частину своєї колишньої території. Разом з тим, українським послам на сейм 1672 р. було заявлено, що лише за умови відходу П. Дорошенка від турецької протекції з ним будуть розпочинати вести мирні переговори. Але, це були дипломатичні відмовки — король Міхал Корибут вже давно зробив ставку на маріонеткове гетьманування Ханенка й не хотів укладати будь-яких домовленостей з «свавільним» Дорошенком. Змінилася й міжнародна ситуація, що вплинула на відносини між Короною Польською та Українським гетьманством — до Поділля ввійшла багатотисячна османська армія на чолі з султаном Мегмедом IV, яка оволоділа Кам’янцем-Подільським та навколишніми містами й містечками.

За Бучацькою угодою від 16 жовтня 1672 р. між РічЧю Посполитою та Османською імперією, до Високої Порти відходило Західне Поділля. Крім того, Корона Польська відмовлялася від Брацлавщини й південно-західної частини Київщини, територія яких передавалась під безпосереднє управління українського гетьмана П. Дорошенка: «Україна має належати козакам у старих кордонах», — зазначалося в 4-му пункті цього польсько-турецького договору. Таким чином, під владою Дорошенка залишалася Правобережна Київщина та Східне Поділля (Брацлавщина). Решта українських земель відходила до Польщі. Представники правобережного Українського гетьманства під час проведення попередніх переговорів між обома «високими сторонами» вимагали включити до мирних положень пункт щодо встановлення західного кордону козацької держави, який мав проходити по річкам Горинь і Лабунь.

Треба відзначити, що незважаючи на Бучацький договір правобережний гетьман Дорошенко продовжував переговорний процес із представниками Речі Посполитої і вимагав від них примирення на основі положень Галицької угоди 1658 р. Про це йшлося, наприклад, під час двох зустрічей з представником Речі Посполитої вже згадуваним священиком Й. Шумлянським (квітень і червень 1673 р.), сотником С. Тупталом (жовтень 1673 р.) та неодноразових звернень П. Дорошенка до багатьох польських урядовців. Гетьман у цей час навіть звільнив з полону декількох польських полонених.

Зі свого боку політична верхівка Корони Польської (яка гуртувалася навколо великого коронного гетьмана Я. Собеського) з огляду на рішення розпочати війну з Османською імперією намагалася перетягнути правобережного гетьмана на свій бік. Для цього пропонувалося «позволити йому (Дорошенку. — Т. Ч.) на час Україну», але опираючись не на Гадяцькі положення, а брати за основу пункти «Інструкції», що надавалися польським комісарам на Острозьку комісію й були затверджені варшавським сеймом наприкінці березня 1670 р.

У квітні 1673 р. варшавський сейм погодився розпочати переговори щодо повернення П. Дорошенка під королівську протекцію. Посли сейму відзначали, що коли б цього не можна було зробити мирним шляхом, то для досягнення необхідного результату потрібно використати військову силу. 11 листопада 1673 р. польсько-литовські війська на чолі з Я. Собеським перемогли османську армію (якій допомагали й Полки П. Дорошенка) під Хотином й таким чином доказали свою військову спроможність щодо оволодіння всією Правобережною Україною.

Зважаючи на те, що основні сили армії Османської імперії, залишивши свої гарнізони у подільських фортецях, покинули українські землі наприкінці 1674 р., на Українське гетьманство черговий наступ здійснило коронне військо на чолі із щойно проголошеним королем, колишнім великим коронним гетьманом та маршалком Я. Собеським. Воно відвоювало у Дорошенка та його союзників Могилів, Брацлав та інші міста Правобережної України.

Виснажений у боротьбі з Короною Польською, Московською державою та Лівобережною Гетьманщиною, П. Дорошенко у листі від 12 грудня 1674 р. прохав у нового польсько-литовського короля «аби її (Україну. — Т. Ч.) від згуби від чужих протекторів і від інших здавна на ту Україну бідну бажаючих помсти визволив і оборонив не наказними вождями, але сам особою своєю королівською, щоб ще українських обивателів знову як батько дітей приласкав... народу руського і Війська Запорозького правах вольностях і свободах наших достатнім забезпеченням». Разом із тим, в універсалі від 13 грудня до «Панів сотників, отаманів, городовим з усім товариством, так теж військом і усім посполитим людям...» Паволоцького і Білоцерківського полків український гетьман висловлювався більш гостріше й говорив, що король Речі Посполитої «ніколи на Україну з військами кор[онними] війною не мав приходити, але звиклими трактатами і добрим способом мав про те дбати, аби з нами погодився зараз, коли військо усе турецьке і хана вже з землі нашої виправили...». У цьому документі також йшлося про те, що Корона Польська довгий час застосовує проти українців «ласки хитрі омани», однак, як попереджав Дорошенко населення Білоцерківського і Паволоцького полків: «за оманами наступає тиранство».

Як не дивно, але король відразу ж відгукнувся на пропозиції Дорошенка щодо налагодження дипломатичних контактів й вислав до Чигирина своїх представників. Про всі свої зносини з королем та його послами гетьман повідомляв до Стамбула. Одночасно, зважаючи на військові успіхи поляків, гетьман наприкінці зими вислав до королівської резиденції своїх послів, які мали просити Яна III Собеського призначити комісарів для проведення польсько-української комісії з укладення спільної угоди. Та отримавши звістку про те, що поляки, незважаючи на початок мирних переговорів, готуються до походу на Чигирин, Дорошенко вирішив відмовитися від укладення угоди з Річчю Посполитою і висунув концепцію скликання трьохсторонньої комісії між польським королем, турецьким султаном і кримським ханом, яка б оголошувала гетьмана «князем України» під подвійною протекцією Туреччини і Польщі. Українське гетьманство мало виступати у цьому переговорному процесі посередником між двома монархами.

На зламі 1674/1675 р. у Чигирині знову перебувало посольство Речі Посполитої на чолі з Й. Шумлянським, а також С. Морштином. Воно мало завдання від Яна III Собеського: по-перше, пояснити П. Дорошенку причину приходу в Україну королівських військ, яка полягала у рятуванні «християн від бусурманів»; по-друге, запевнити «бунтівливих» українців в тому, що вони отримають «батьківське ласкаве прощення» від короля; по-третє, пояснити козацькій старшині, що всі їхні попередні вимоги будуть розглянуті черговим сеймом й по-четверте, що лише в разі висланні Дорошенком татарського війська з України, король зможе визначити коло комісарів для майбутніх переговорів з Чигирином. У лютому 1675 р. воно повернулося до Варшави із пропозиціями від Українського гетьманства, які були викладені у документі під назвою «Пункти головні, за якими військо Запорозьке іменем всього народу Руського вольності просить, до повинного Пана підданства приступити хоче». Зважаючи на те, що цей документ був випрацюваний П. Дорошенком та його старшиною у Чигирині, будемо називати його Чигиринськими пунктами 1675 р.

Всього таких пунктів нараховувалося чотирнадцять й опиралися вони, в основному, на положення Зборівської 1649 р., Галицької 1658 р. та Чуднівської 1660 р. угод між Українським гетьманством й Короною Польською. Зокрема, вже у 1-му пункті, де йшлося про церковні проблеми, зазначалося, що «старовинні греко-руські церкви і монастирі» мають «згідно з комісією Зборівською і Гадяцькою людям народу православного греко-руського бути віддані». У п. 3-му відзначалося, що Військо Запорозьке має дістати свою окрему територію з точно визначеними кордонами в межах трьох воєводств «Київського, Чернігівського й Брацлавського згідно з комісією Зборівською і Гадяцькою і Чуднівською...». А отже, влада гетьмана мала поширитися на Лівобережну Україну, що складалася з колишніх Чернігівського й частини Київського воєводств Речі Посполитої. Також гетьманському урядові, згідно з проектом українсько-польського договору, мав бути переданий «обсаджений козацькою залогою» Київ. Звичайно, що у цьому випадку королівський уряд, зважаючи на положення Андрусівського перемир’я (ці території знаходилися під сферою впливу московського царя), не могли «комплексно» погодитися на такі пропозиції українців.

Більшість з прохань Дорошенка 1675 р. були відкинуті Яном ІІІ Собеським, хоча він обіцяв, «нехай тільки наступить у Війську Запорозькому щирість та зичливість до короля, тоді він зуміє кожного в його потребах задовольнити». «Нічого не було сказано в листах Вашої Королівської Милості яким способом мала бути вчинена згода між мною і королем», — писав П. Дорошенко до Яна III Собеського, жалкуючи, що так і не було укладено українсько-польської угоди.

Зважаючи на наступ на Правобережжя з одного боку польського війська, а з іншого — підрозділів Московського царства та Лівобережної Гетьманщини, у жовтні 1675 р. Дорошенко склав присягу на вірність цареві. Хоча на початку наступного року правобережний гетьман знову надіслав листи до Стамбулу із запевненням своєї вірності та проханням про надання військової допомоги проти Польщі й Росії. Однак під натиском переважаючих військ Москви і Батурина у вересні 1676 року П. Дорошенко відмовився від булави на користь лівобережного гетьмана І. Самойловича та московської протекції.

Так завершилася «Гадяцька епопея» одного з найближчих соратників Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького та Павла Тетері, який протягом 1665-1676 рр. продовжував їхню політику щодо утвердження на міжнародній арені ранньонаціональної Української держави. Небажання польської сторони (так само як і турецької) вирішити «удільницькі» прагнення П. Дорошенка неминуче штовхали цього гетьмана Війська Запорозького в обійми московського царя.

Прагнення української еліти, яскравим виразником якої у досліджуваний період був Петро Дорошенко, до порозуміння з польсько-литовською владою на умовах політичної, адміністративно-територіальної та національно-культурної автономії наштовхувалися на нерозуміння з боку королівських урядів Міхала Корибута та Яна III Собеського, а також сеймової шляхти. Корона Польська з огляду на різні причини намагалася інкорпорувати козацьку державу, й повернутися не до умов Гадяцької угоди 1658 р., а до тих стосунків, які існували з українським козацтвом напередодні 1648 р, тобто початку Національно-визвольної війни. Саме небажання владних кіл Речі Посполитої Двох Народів в межах Гадяцького проекту долучити до свого шляхетського «політичного тіла» ще третій Народ (Український/Руський/Козацький) й стало однією з головних причин зруйнування вже у XVIII ст. самої Польсько-Литовської держави.