До цього часу в українській історії залишається маловідомою діяльність Степана Куницького, гетьмана Правобережної України у 1683—1684 рр., який у свій час став відомим військовим діячем не тільки на наших землях, але й у багатьох європейських країнах. Саме його допомога польському королеві Яну III Собеському сприяла припиненню просуванню Османської імперії вглиб Європи. Вкотре українське козацтво показало свою військову силу в боротьбі з турецько-татарською агресією.
А починалося все так. 23 липня 1683 р. на раді козаків Правобережної України була прийнята відозва Війська Запорозького до владних структур Речі Посполитої. У ній, зокрема, відзначалося: 1) «народ християнський український вже не має змоги терпіти турецького панування і чекає щасливої війни польського короля з султаном»; 2) козаки наказали македонському митрополиту, який був у них проїздом до Москви, передати царю «аби разом з Польщею йшли проти Порти»; 3) «є добра можливість напасти на Молдавію і Буджак, бо вони майже не обороняються». У зв’язку з цим. військовий товариш Степан Куницький, якого правобережні козаки обрали за «старшого», прохав короля дати згоду на похід козацького війська до Молдавії і запевняв Яна III Собеського, що він набере до 10 тисяч козаків для цієї операції.
Польський король Ян III Собеський у відповідь на це послання правобережного козацтва універсалом від 24 серпня 1683 р. призначив С. Куницького наказним гетьманом правобережного Війська Запорозького, а також послав на Правобережну Україну холмського каштеляна С. Дружкевича, якому дав посаду спеціального «комісара над козаками». Крім того, король наказав виготовити гетьманську булаву і печатку з «гербом старожитнім України». Наприкінці літа підрозділи гетьмана Куницького оволоділи Немировим, вигнавши звідти представника молдавського господаря Я. Драгинича. Отримавши згоду короля на похід до молдавських земель, С. Куницький починає запрошувати до себе козаків з лівобережних полків та Запорожжя. Набравши близько 5-6 тисяч чоловік, наказний гетьман у жовтні 1683 р. вирушив на боротьбу з «невірними бусурманами». На шляху до Немирова полки С. Куницького пробували захопити Меджибіж і Бар, але це їм не вдалося. Правобережний гетьман свідчив про те, що «... даремно пробували фортуни. Писали до беїв, що піддалися, але жодної відповіді від них не отримали». 13 листопада українське військо вже було біля Тягині, неподалік від Кишинева. Там знову відбулася козацька рада, яка ухвалила «Білгород, Килію, звідки турки мають найбільше провіанту, попалити і йти на Буджак перед зимою». У листі до короля від 24 вересня Куницький повідомляв, що відправив кілька тисяч козаків у буджацькі степи, а сам з піхотою залишився під Тягинею (Бендерами).
Саме ця військова кампанія гетьмана С. Куницького отримала великий розголос у європейських країнах і ввійшла до анналів світової історії. Даний похід відбувався у руслі політики християнських монархів Європи по обороні від загарбницьких намірів Османської імперії. Перемігши турецьке військо візиря Кари-Мустафи під Віднем (вересень 1683 р.), Ян III Собеський та австрійський імператор Леопольд І при моральній і матеріальній підтримці римського папи Інокентія XI вирішили перейти у фронтальний наступ на позиції турків у Південно-Східній Європі. У грудні того ж року Куницький отримав листа від польського короля, де говорилося: «підеш на Буджак і Білгород і не дозволиш потіхи ханові і Дуці господареві, щоб не зробили ані найменшого кроку». Козацькі сили мали стримувати союзників Порти, поки польська армія завершувала післявіденську операцію щодо витіснення турків із східноєвропейського регіону.
Отже, наприкінці листопада козацькі полки С. Куницького зайняли м. Нагаї, де знищили турецько-татарську залогу і рушили до Кишинева. Там вони об’єднались з військом молдавського господаря пропольської орієнтації Ш. Петричейку. Крім того, «на плацу з дітьми і жінками рахуючи до 30 000 Військо Волоське в Кишиневі виконало присягу на службу Божу Його Королівській Милості і Речі Посполитої і нам Війську Запорозькому», — повідомляв український гетьман до Кракова. Дана присяга засвідчувала бажання певної частини молдавського народу відмовитись від турецького протекторату й перейти під зверхність польського короля та українського гетьмана.
4 грудня (за іншими даними — 5 грудня) 1683 р. українсько-молдавське військо отримало переконливу перемогу над турецько-татарськими силами, які очолював Яла-паша під м. Кіцканами. У цій битві загинув тягинський бей Алі, старший над буджацькою ордою Алігер-паша та кілька татарських мурз. Згідно зі свідченнями очевидців, Тягинський шлях впродовж чотирьох миль був всіяний ворожими трупами. Згодом С. Куницький відзначав, що у його війську не загинуло жодної людини. Здобувши перемогу, правобережний гетьман рушив вглиб ногайських володінь.
Козаки вирішили хоча б раз показати татарам «у їх власних кордонах», як плюндрувати чужий край і забирати людей в ясир. С. Куницький зі своїми козаками винищив поселення навколо Білгороду та Акерману і дійшов до берегів Чорного моря, завоювавши міста Ізмаїл та Килію. «Понад тридцять тисяч нікчемних гяурів ударили на люд ногайський на рівнинній околиці Бендер та Ізмаїлу. Руйнуючи житла і забираючи особисті речі люду магометанського, багатьох з них вбивали на палі і припікали вогнем, а села їхні пускаючи з димом і збурюючи, опанували вони містечко Ізмаїл», — читаємо про ці події в Хроніці Мехмед-Гірея. У тогочасних повідомленнях Куницький звітував до Варшави про знищення близько трьохсот тисяч ворогів, а також, «що старий хан хоче піддітися з 5 000 татарів до Війська Запорозького».
Коли до австрійської столиці надійшли відомості про перемогу козаків у буджацьких степах, папський нунцій Бонвічі звернувся до цісаря Леопольда І з пропозицією вшанувати цю подію відспівуванням у головному віденському соборі. Спочатку мали сумніви, чи можна це робити з огляду на те, що козаки були «схизматиками», але згодом переконання, що українці воюють проти спільного ворога усіх християн, перемогло. Король Ян III Собеський у листі до Ватикану поспішив сповістити західноєвропейський світ про визначну перемогу українських козаків та вказав на її значимість в обороні кордонів Речі Посполитої і всієї Центрально-Східної Європи.
У 1684 р. австрійський художник Й. М. Лерх схематично відобразив зимовий похід козацьких військ у гравюрі під назвою «Зображення нападу козаків на чолі з гетьманом Куницьким спільно з валахами і молдаванами на татарів біля Дністра і перемога над татарами». На ній зображена битва між козаками і татарами під Кіцканами, а також момент страти полонених татар. Тут бачимо зображення самого С. Куницького. Це людина років сорока, у козацьких військових строях, у його правій руці знаходиться гетьманська булава. Він оточений старшиною і козаками, деякі з них тримають сотенні прапори з вишитими хрестами. За словами польського історика К. Чоловського, у 30-х рр. XX ст. оригінал цієї гравюри зберігався у колекції Бібліотеки Павліковських (Львів).
Також досить повно висвітлювали бої С. Куницького з татарами тогочасні європейські газети — польські, італійські, німецькі «летючі листки». Краківське видання «Nowiny z Wegier» за грудень 1683 р. повідомляло про зайняття підрозділами Куницького Білгороду, що над Дністром. «Eigentliche Relation» (Краків, 1684) описувало битви козацтва з турками і татарами на українських та молдавських землях, а також інформувало про перемогу гетьмана 4 грудня 1683 р. Ту саму інформацію подає «летючий листок» під назвою «Extraktschreiben des Kosaken» (Краків, 01.1684 р.). Тогочасна німецька «газета», що вийшла у Регенсбурзі 22 січня 1684 р., писала про успішні дії козацтва на землях Білгородської орди. Веніціанське видання «Novissima relazione» за 1684 р. свідчило про перемогу козаків Куницького поблизу Тягині та завоювання Білгороду. Про військовий талант козацького ватажка повідомляли «листки» надруковані в лютому 1684 р. в італійських містах Римі та Неаполі. Вони цікаві тим, що гетьмана Правобережної України йменують не інакше як «Generale de Cosacchi». Ось що, зокрема, писалося в італійському виданні «Nuova е distinta Relatione,..», яке видавалося у Неаполі: «...Козацький генерал Куницький завоював Поділля, Валахію і Татарію».
Зважаючи на європейський резонанс цих подій, король Ян III Собеський намагався використати інформацію про оволодіння правобережним гетьманом татарських територій на польсько-російських переговорах у Москві, змусивши росіян поступитися в окремих Питаннях майбутньої угоди між двома державами.
Наприкінці грудня 1683 р. козацька розвідка повідомила свого гетьмана про наближення залишків багатотисячної армії турецького султана, що поверталася на батьківщину після віденського розгрому. Спішно відступаючи з Буджаку, українсько-молдавське військо дійшло до Пруту і почало переправлятися на другий берег біля с. Тобак, що на північний схід від м. Рені над Дністром. Саме тут 30 грудня їх наздогнали війська татарського хана Хаджи-Гірея, які нараховували близько 12 тисяч чоловік. Протягом п’яти діб в оборонному військовому таборі відбивали козаки ворожий наступ, чекаючи на допомогу польських підрозділів краківського каштеляна А. Потоцького, які перебували в Яссах. Не витримавши ворожого натиску, С. Куницький разом з кінними полками (близько 2 тис. чоловік) зумів переправитися через річку і покинути оборонний табір, в якому залишалися піхотні полки на чолі з полковником А. Могилою (до 3 тис. чоловік). Згодом, виправдовуючись перед королем, гетьман так аргументував свій відступ: «...повтікали за Прут волохи, побачивши це почали втікати і козаки. Я їх не міг втримати і мусив сам за ними вплав переходити за Прут і йти прямо до Ясс», У реляції до польного гетьмана Потоцького С. Куницький повідомляв, що йде на Правобережну Україну для розміщення своїх козаків вздовж кордону від Могилева до Ягорлика з метою оборони від татарських набігів. Також він прохав надіслати грошей для оплати і набору нових козаків.
Таким чином, відзначимо, що Степан Куницький під час свого гетьманування (з серпня 1683 р. по березень 1684 р.) на Правобережній Україні від імені польського короля Яна III Собеського зумів відродити у цьому регіоні козацький устрій, який був знищений у попередні роки під тиском зовнішніх факторів. Цьому сприяла українсько-польська військова взаємодія, яка протидіяла спробам проникнення Османської імперії до Центральної та Східної Європи. Більше ніж за сто років до відомих перемог російського полководця О. Суворова українські війська на чолі з гетьманом С. Куницьким здійснили успішний військовий похід до Північного Причорномор’я, де оволоділи могутніми турецькими фортецями Килія та Ізмаїл.
