У сучасної людини із словом «готика» можуть виникнути різні асоціації. Це — і похмурі герої голлівудських «блокбастерів», і страшні описи старовинних замків та покинутих кладовищ в «готичних» романах. Архітектори пригадають напрям європейської архітектури XII-XV ст., а історики — стародавніх готів, міграція яких в II ст. з берегів Балтики до Криму стала початком Великого переселення народів.
Історія готів — загадкова, багато її епізодів можна лише реконструювати на основі лаконічних писемних та археологічних джерел. Найдетальніше про них розповів в VI ст. в праці «Гетіка» придворний літописець остготських королів Іордан, який жив в Італії через чотири століття після початку готської «подорожі» із Скандинавії до Північного Причорномор’я.
«Готська проблема» давно хвилювала російських істориків, деякі з яких бачили в готах предків слов’ян. Дослідники виявили паралелі між готською і слов’янською мовами, намагаються встановити реальність існування на Півдні сучасної України «держави Ерманаріха».
У першій третині XX ст. німецькі археологи на чолі з Р. Коссиною, обґрунтовуючи «історичну правомірність» захоплення земель Східної Європи, значно перебільшували роль готів в історії слов’ян. У відповідь на це радянські історики взагалі заперечували перебування готів в Криму, стверджуючи, що причорноморські готи (на відміну від західноєвропейських), будучи військовими найманцями Візантії, нібито не зробили культурного впливу на місцеве населення, були цим населенням асимільовані і взагалі припинили своє існування як самостійний народ.
З 1960-х років «готська проблема» остаточно перейшла з області джерелознавства в сферу інтересів археології. Основні зусилля сучасних дослідників зосереджені на двох напрямах: виділенні готських археологічних комплексів і виявленні суперечностей і спірних питань в повідомленнях стародавніх авторів про готів.
Імовірно батьківщиною готів була область Готланд в Південній Скандинавії, звідки їх племена переселилися до Прибалтики. Приблизно в II ст. вони знялися з насиджених місць (очевидно, через брак вільних земель для населення, що зростало) і почали переселення в південному напрямку, пройшовши через якусь область «Ойум», «країна, багата на воду» або «річкова область», яку дослідники локалізують або біля сучасного Києва (Р. Вернадський), або в Південноросійському степу (В. Краузе, Е. Шварц), або на Дунаї. Приблизно в III ст. в Північному Причорномор’ї готський союз племен (у який імовірно входили й інші німецькі та ненімецькі племена — гепіди, вандали, герули, лугії та бастарни) розділився на західних (вестготів або тервінгів1) і східних (остготів або грейтунгів2) готів. Остготи відійшли за Дністер в Подунав’я і далі — до Західної Європи, дійшовши до Італії, Франції та Іспанії. Грейтунги розселилися від Нижнього Подунав’я до сучасної Керчі. З гаваней на берегах Азовського моря і Керченського півострова вони зробили декілька морських набігів на береги Грузії і Малої Азії. У 267 р. готи на багатьох кораблях, пройшовши через Боспор і Дарданелли, висадилися в Греції.
Якщо про вестготів розповідають багато писемних джерел, то історія остготів в Причорномор’ї недостатньо освітлена ранньосередньовічними авторами. До цього часу вчені ще не прийшли до єдиної думки щодо того, чи існувала насправді «держава Ерманаріха» Гермен-ріх або Герман-рекс (Ерманн-рьокк скандинавських саг) — король остготів (?-375 рр.), про яку писав історик Іордан. Так німецькі вчені назвали гіпотетичну державу, яка виникла в IV ст. в Північному Причорномор’ї на чолі з готами. Якщо це не є вигадкою Іордана, можна припустити, що готський конунг Ерманаріх об’єднав грейтунгів і народи Причорномор’я — скіфів, сарматів, грецьких і римських колоністів, даків і предків слов’ян. Деякі історики допускають, що «держава Ерманаріха» могла бути попередницею Київської Русі.
Точно не відомо, де знаходилася ця держава, столицю якої скандинавські саги називають Данапарстаг — Дніпровське місто. Деякі вчені локалізують його на місці Києва. Проте правдоподібнішим є те, що Данапарстаг знаходилася в пониззі Дніпра, звідки готи здійснювали свої морські набіги.
1 «Мешканці лісів» або «лісові люди». На Нижньому Дніпрі, де зараз розташована степова зона, до XVIII ст. ріс густий широкий ліс, який стародавні греки називали Гілея, а староруські літописи - Олеш’є. Можливо, готи називали його Мюрквід (Темний ліс). «Старша Едда» згадує «...ліс Мюрквід на готській землі, могили священні, камінь чудовий в закруті Данпа (Дніпра. — Авт.)». У трилогії Д. Толкієна «Володар кілець» згадується «Мерквуд» («Лихолісся»). Не всі прибічники творчості відомого англійського письменника, доктора філології Д. Толкієна знають, що він спеціалізувався на давньонімецькій літературі і був автором курсів лекцій з готської філології.
2 «Мешканці степів, степняки».
Спис з рунічними написами
Ставши жителями степу, готи Ерманаріха могли перейти до напівкочового життя і поступово об’єднатися з сарматами1. На користь такого припущення говорять наступні аргументи. По-перше, готів Криму візантійські автори називали «гото-аланами» (алани — одне з племен сарматів). Об’єднання готів з аланами могло відбутися як в Криму (куди готи і сармати прийшли різними шляхами), так і в Північному Причорномор’ї.
По-друге, таке яскраве явище в європейському ювелірному мистецтві як «геометричний поліхромний» стиль («авторами» якого довгий час вважали готів) російський дослідник М. Ростовцев ідентифікував з сарматами, які знаходилися під сильним східним впливом. Очевидно, і готи, і сармати-алани «доклали свою руку» до створення цього стилю. У II—V ст. золоті прикраси, інкрустовані червоною емаллю, склом, гранатами або сердоліками, були популярними від Східної Прибалтики і Швеції (батьківщина готів) до Північного Кавказу і Криму, де жили алани.
Причиною загибелі «держави Ерманаріха» дослідники, посилаючись на хроніста IV ст. Амміана Марцелліна, вважають вторгнення гунів в 375 р. Як розповідає Іордан, плем’я росомонів2 відмовилося підтримати готів у війні з гунами. За це Ерманаріх наказав прив’язати до коней і розірвати на частини дружину князя росомонів — Сунільду. Її брати, Cap і Аммій, спробували убити короля готів, але лише важко поранили його. Не маючи достатньо військ для здійснення опору кочівникам, король остготів (якому було вже 110 років) наклав на себе руки3.
1 В контексті цієї гіпотези цікавим є опис в трилогії «Володар кілець» жителів країни Рохан: «...з-під легких шоломів на їх плечі падали світлі, як льон, волосся. Смугляві суворі обличчя дихали відвагою... У руках вершники тримали довгі ясеневі списи, за плечима висіли щити, збоку — мечі; сяючі кольчуги діставали коліна... Деякі натягнули луки. Під’їхав проводир... у шоломі з султаном з білого кінського хвоста...». Про вплив «Гетіки» Іордана і «Війни з готами» Прокопа Кесарійського на автора «Володаря кілець» свідчить опис Рохана (який нагадує степові простори Причорномор’я і Подунав’я) та імена представників правлячої династії цієї країни (Теоден, Еомер, Еохад, Еовін), які є співзвучними іменам реальних готських володарів.
2 Крім Іордана, про росомонів не згадує жоден автор. Можливо, цей етнонім було утворено від давньоіранського «рохс» — «світлий» («русявий»?). М. Ломоносов вважав їх предками слов’ян - сарматами-роксоланами. Деякі дослідники проводять паралелі між розповіддю про Сунільде і її братів та легендарними засновниками Києва — Києм, Щеком, Хоривом та їх сестрою Либідь.
3 Можливо, цей сюжет надихнув Д. Толкієна на створення розповіді про самогубство Денетора — намісника Гондора.
Після смерті Ерманаріха частина готів разом з гунами дійшла до Західної Європи. Пізніше вестготи і остготи спільно завоювали Іспанію1, Італію і Південну Францію і вже до VIII ст. «розчинилися» серед інших народів. Інші готи під натиском гунів відступили за Дунай, з боями пройшовши через землі антів2, які зустріли їх вороже. Наступник Ерманаріха Вінітарій переміг антів і розіпнув їх вождя Божа (Буса) разом з 70 старійшинами3.
З перебуванням готів в Україні і, можливо, з «державою Ерманаріха» археологи пов’язують таке яскраве явище як черняхівська культура4. Етнічна атрибуція «строкатих» пам’яток цієї культури залишається дискусійним питанням. Їх пов’язують з німецькими племенами готів, гепідів, вандалів, герулів, лугиїв та бастарнів, з ранніми слов’янами, сарматами, фракійцями (вільними даками і гетами) та грецькими колоністами. Німецький етнічний елемент, на думку дослідників, представлений ліпними «ельбськими» горщиками, мисками з «вушками», «вазами» з трьома ручками, похованнями за обрядом кремації з щитами і зброєю (увіткнені в дно могили мечі і списи, іноді навмисно зігнуті). На деякі предмети нанесено рунічні написи5.
Дослідники вважають черняхівську культуру матеріальним проявом якоїсь соціально-економічної (державної?) освіти в Східній Європі першої половини І тис. н.е. Однакові типи якісного посуду, прикрас, зброї, побутових предметів на всій території розповсюдження культури свідчать про торгові контакти між окремими регіонами черняхівського миру і римськими провінціями. Звідти поступали застібки-фібули для верхнього одягу, красиві скляні і керамічні судини, кістяні гребені, залізні знаряддя праці, зброя. Припинення існування культури археологи пов’язують з нашестям гунів в 375 р., що перервало торгівлю з римськими провінціями Подунав’я.
1 Про це нагадує назва іспанської області Каталонія — Гото-Аланія.
2 Анти, імовірно, жили на правому березі Нижнього Дніпра. Про їх набіги на Подунав’я в VI ст. говорив Прокіп Кесарійський. Дослідники А. Ольрік та Г. Вернадський вважали їх аланами, а назву виводили від іранського «анда» — «зовнішні, прикордонні». У радянській історичній науці антів вважали ранніми слов’янами.
3 Згадка про цей конфлікт зафіксована в «Слові про полк Ігоря» (XII ст.); «...се бо готськия красния діви вспеша на брезе Синьому морю, дзвонячи російським златом, співають час Бусово...». Дослідники вважають, що мова йде про готів, які після нашестя гунів ще надалі жили в Криму або залишилися на узбережжі Азовського моря.
4 Датується II-V ст., названа за місцем перших розкопок — могильнику біля села Черняхів на Київщині. Більшість з відомих понад 1000 поселень і могильників цієї культури розташовано на південь від Києва по обидва боки Дніпра; вони знайдені також в Молдові, Румунії і Південній Польщі.
5 Руни стародавні германці вирізали на камені або дереві. Зображення рун використовувалися при ворожіннях і в магії. Вважалося, що вони захищають, зціляють, приносять успіх, багатство або накликають смерть. «Смертоносні» руни зображали на зброї. Рунами був прикрашений палац одного з персонажів трилогії «Володар кілець» — Теодена, проводиря Рохана.
Як свідчать археологічні знахідки, готи в II—III ст. з’явилися на Керченському півострові і розселилися навколо Боспора (сучасна Керч), звідки здійснювали набіги на римські провінції, використовуючи боспорський флот. У 1996 р. біля гори Опук було знайдено кам’яну плиту з чотирма рунічними знаками. У IV ст. боспорські готи під натиском гунів, які вторглися, відступили на Таманський півострів.
Інші місця помешкання готів в Криму в III—IV ст. позначаються двома могильниками, розташованими біля підніжжя гори Чатир-Даг поблизу Алушти і на мисі Ай-Тодор поряд з «Ластівковим гніздом». Поховання на цих могильниках були виконані за обрядом кремації (спалювання тіла померлого) і супроводжувалися предметами «німецького кола»: фібулами з кольоровими емалями, особливими типами пряжок, підвісками у вигляді «молота Тора», щитами, дволезовими бойовими сокирами, широкими і довгими мечами кельтського типу. Гото-аланські могильники V-VI ст. були також вивчені в долинах Гірського Криму (Бельбек, Інкерман, Альма-Кермен) і біля Ялти.
З VI ст. про кримських готів почали повідомляти візантійські автори. Один з них — Прокіп з Кесарії, говорив: «...на узбережжі (Південному березі Криму. — Авт.) є країна Дорі, спрадавна населена готами, які не пішли услід за Теодоріхом1 до Італії. Вони були союзниками римлян, відправлялись з ними в походи на ворогів. Їх — до 3 тисяч воїнів, умілих і в землеробстві». За часів Прокопа готи були федератами2 Візантії. За часів імператора Юстініана І для захисту кораблів (які плавали між Херсоном і Боспором) і торгових факторій на узбережжі в VI ст. були споруджені візантійські фортеці Алустон і Горзувіти — сучасні Алушта і Гурзуф.
Середньовічні писемні джерела розрізняють «Кримську Готію» (розташовану на південному заході півострова) і «Кримську Аланію», яка займає частину Південнобережжя і Гірський Крим, — до «печерного міста» Чуфут-Кале (стародавніх Фулл), заснованого аланами. Процес зміщення готів з аланами (який розпочався, можливо, ще в Причорноморських степах) відображає етнонім «гото-алани», яким середньовічні автори називали населення Гірського і Південнобережного Криму. У XV ст. мандрівник І. Барбаро говорив: «...завдяки сусідству готів з аланами з’явилася назва готалани. Першими у цьому місці були алани, потім прийшли готи, які завоювали ці країни і змішали своє ім’я з ім’ям аланів; і ті, і інші слідують звичаям грецької церкви».
Локалізація «Кримської Готії» або «країни Дорі» походить від міста Доро (Феодоро); у перекладі з грецької - дерев’яний або військовий викликає багато запитань у дослідників. Прокіп Кесарійський поміщав її між Херсоном.(сучасним Севастополем), Горзувітамі та Алустоном. Навколо всіх цих міст знайдено могильники VI-VII ст. з речами, типовими для гото-аланської матеріальної культури.
1 Теодоріх (457-526 рр.), — остготський король.
2 Федерати — допоміжні війська з варварських народів, які за плату і земельні наділи несли службу у фортецях на вершинах Другої Кримської гряди і біля перевалів, охороняючи кримські провінції Візантії від вторгнення зі Степового Криму.
В ранньосередньовічному жіночому гото-аланському костюмі відбилися «модні» тенденції, які виникли у варварському середовищі під впливом провінційно-римської культури. За допомогою двох великих срібних фібул плащ скріплявся на плечах; пояси прикрашали масивні пряжки з гранатовими вставками, зображення орлиних і зміїних голів. Подібні пряжки є присутніми в похованнях германців-гепідів на півночі Європи. Прикраси з могильників Криму стали еталонними при визначенні речей, знайдених в Подунав’ї, Франції та Іспанії, які належали змішаному гото-сарматському населенню.
У VI-VII ст. обряд кремації (який переважав на ранніх готських кладовищах) змінився інгумаціями1 у катакомбах2. Багато хто з похоронених, за звичаєм сармата, мав деформовані черепи.
«Країна готів» охоплювала Південнобережжя і Внутрішню гряду, де в некрополях печерних міст Бакла, Мангуп і Чуфут-Кале були знайдені речі «гото-аланського кола». «Кримська Готія», розташована в міжгірських долинах, не була дикою і суворою. Її населення займалося землеробством і жило не в гірських фортецях, а в селищах. За словами Прокопа Кесарійського, готи «...не любили, щоб їх захищали стіни, вони любили жити в полях». У печерних містах гото-алани ховалися лише в часи небезпеки.
У VI-VII ст. в Криму виникла нова синкретична матеріальна культура, в якій були присутні елементи сарматської німецької і візантійської культур. У могилах жителів «Готії» знаходять імпортні візантійські амфори і скляні кубки, миски черняхівського типу і ліпний посуд місцевого виробництва, металеві прикраси, кінську збрую, зброю з сарматським тамгами, знаряддя праці.
Після завоювання Криму Хазарією в VIII ст. гото-аланські общини об’єдналися у федерацію. У XIII ст. Феодоро стало незалежним від Візантії феодальним князівством зі столицею на Мангупі3.
В середині XIII ст. Степовим Кримом оволоділи татари, а італійські колоністи влаштувалися в Солдаї (сучасний Судак) і Каффі (Феодосія). У 1380-х роках Генуя і золотоординський хан Мамай підписали договір, за яким міста Південнобережжя відішли до Генуї як «Капітанство Готія».
Після розгрому Феодоро турками в 1475 р. землі князівства увійшли до Мангупського кадилаку султанату Османа.
Готська мова зберігалася в гірських поселеннях Внутрішньої гряди як мінімум до XVII ст. Посол німецького імператора Бусбек розповів про свою зустріч в Стамбулі в 1557 р. з двома мешканцями Криму, які прибули туди. Один з них був високого зросту і нагадував фламандця або голландця. Далі Бусбек додає, що «...їх народ, готи — достатньо войовничий, займає немало місцевості і поставляє кримському хану 800 легкоозброєних воїнів, які складають ядро татарського війська; їх головними містами є Мангуп і Скиварін» що в перекладі з готської - «уламок скелі»; можливо, це — фортеця на плато Сюйрень, розташована біля сучасного села Мале Садове неподалік Бахчисараю, або печерне місто Ескі-Кермен. Бусбек також повідомляє, що кримські готи, знаходячись в мусульманському оточенні, залишаються християнами. Німецький посол записав декілька десятків готських слів і пісень, які він почув від кримського гота.
1 Тип поховання, при якому тіла померлих ховалися в землі.
2 Звичай ховати покійних в штучних печерах-катакомбах (викопаних в ґрунті або вирубаних в скелі) був поширений у сарматів.
3 Дослідники вважають цю назву таврською (індоєвропейською) або готською і відповідно перекладають як Мати-вершина (Мати гір) або Чоловік-гора — Mann-gup (Батько-гора).
У 1683 р. шведський мандрівник Е. Кемпфер записав в Криму багато німецьких слів, на його думку, готських, але, на жаль, текст його записок не зберігся.
У XVIII ст. російський мандрівник С. Сестренцевич-Богушевич звернув увагу на те, що готи з-під Мангупа (які вже прийняли іслам) від татар навколишніх сіл відрізнялися «європейською» зовнішністю і мовою, яка нагадувала німецьку.
У 1779 р. за наказом Катерини II православне населення Криму (серед якого були як греки та вірмени, так і нащадки готів) переселили в Приазов’я. Переселенців очолив митрополит Готський (Готфейський) Ігнатій. Ще наприкінці XIX ст. нащадків готів, за спостереженцями російського дослідника Ф. Брауна, від приазовських греків відрізняли високий зріст, блакитні очі, русяве і рудувате волосся. Ці ж ознаки в XVIII-XIX ст. були характерними і для частини мусульманського населення Південного берега Криму, зокрема для татар селища Микита біля Ялти. Дослідники також відзначали традицію будування татарами Гірського Криму дерев’яних будинків, які нагадували житла північних європейців і скандинавів, тоді як етнічні татари зводили лише глинобитні споруди. Проте готська мова у той час вже практично не використовувався.
