Зсередини XVII ст. до України линув потік православних емігрантів з території імперії Османа, які шукали кращої долі і позбавлення від релігійного гніту. Саме тоді в Ніжині утворилася численна грецька колонія. Менше відомо про існування грецького земляцтва в Києві, яке свого часу відіграло значну роль в економічному житті України.
Грецька колонія в Києві виникла в 1650-х роках на Подолі. Окрім етнічних греків, в місті почали осідати також серби, молдавани, волохи, македонці, представники інших православних народів, чиї землі знаходилися під турецькою окупацією. Проте письмові джерела другої половини XVII-XVIII ст. всіх їх зараховували до «греків», що сповідали православну («грецьку») віру. Всі переселенці, багаті купці, за родом своєї діяльності були добре освіченими — знали грецьку, турецьку, молдавську та інші мови, були обізнані в тонкощах східного етикету, розбиралися в предметах розкоші. Іммігранти вважали за краще селитися компактно, в одному кварталі, і довгий час не змішувалися з киянами, складаючи автономну громаду. Головним «цементуючим» чинником київської грецької колонії були економічні інтереси. Члени общини не тільки перебували в сусідських і споріднених відносинах, але і були партнерами в нелегких і ризикованих комерційних закордонних поїздках, позичали один одному крупні суми під заставу майбутніх торгових контрактів. Саме на цьому підґрунті формувалися сімейні, часом різноетнічні, клани — династії київських «греків» XVII-XVIII ст.
Слід зазначити, що греки змінили на торговій ниві інших відомих середньовічних негоціантів — вірмен, які у XV - першій половині XVII ст. здійснювали значну частку міжнародної торгівлі. На відміну від православних греків, київські вірмени належали до вірменської уніатської церкви. За це, а також за підтримку гетьмана Івана Виговського, вірменські купці були вигнані з Києва козацькою адміністрацією. Нерухомість вірменських колоністів була конфіскована в державну скарбницю і незабаром передана грецьким переселенцям, які прибули до міста та почали обживати колишні вірменські садиби. Наприклад, греки Юрій Голова, Сидір Іванович, Юрій Леонтьев і Костянтин Георгієв наприкінці XVII — першій половині XVIII ст. жили на Гнилій вулиці — в кварталі, який раніше був населений багатими вірменами і польською шляхтою. Подібна практика здійснювалася і надалі. У 1717 р. перекладач «мультянських і волоських листів Київської губернської канцелярії грек Федір Корбей отримав від уряду будинок колишнього київського полковника Костянтина Мокієвського — найближчого родича і сподвижника опального Івана Мазепи. Цим двором, розташованим поряд з Петропавлівською церквою, нащадки Корбея володіли до кінця XVIII ст.
Під час визвольної війни Богдана Хмельницького грецькі купці забезпечували козацький уряд грошима, ввозили до України зброю і провіант, збирали розвідувальну інформацію на ворожій території, виконували дипломатичні доручення гетьмана. За це колоністи отримали звільнення від сплати багатьох податків, а також багато інших привілеїв.
Деякі греки (наприклад, Рибальські) переїхали до Києва з Ніжина, інші (Торновіоти — вихідці з Македонії) прибули з міста Бендери; грек Савва Трапезунд, судячи з прізвиська, походив з малоазійського міста Трапезунд.
Опис садиби одного з київських греків — Миколи Торновіота, який в 1686 р. жив поряд з Добромиколаївською церквою, дає можливість реконструювати не тільки побутові умови проживання емігрантів, але й сферу їх інтересів. Дерев’яний будинок Торновіота, оточений вишневим садом і виноградником, в плані нагадував традиційну українську хату «на дві половини»: складався з горниці й світлиці, розділених сіньми. У горниці розташовувалася «Волоська піч»2 з привезених дорогих кахлів. У «червоному кутку» світлиці в срібних окладах у кіоті розміщувалися 14 ікон. У великій скрині зберігався дорогоцінний срібний, мідний та олов’яний посуд — умивальник, блюда (серед них - «турецької роботи»), тарілки, чарки, кубки, ложки, глеки, казани. На стінах світлиці було розвішано зброю — булатна шабля, два пістолети, рушниця, карабін, бойовий молот-чекан, два десятки дорогих стріл «київської роботи». Очевидно, це зброя не тільки служила прикрасою інтер’єру, але і використовувалася господарем під час дальніх і небезпечних поїздок з купецькими караванами. У скрині зберігалися також ювелірні вироби і парадний одяг Торновіота і його дружини: сережки «турецької роботи» з перлами і камінням; шовковий каптан, прикрашений 32 срібними позолоченими ґудзиками з фініфті; жіночий «кунтуш», облямований хутром горностая тощо. У будинку також знаходилися три дорогих кришталевих дзеркала. До предметів розкоші слід віднести і п’ять великих засклених вікон — листове скло у той час коштувало недешево.
1 Маються на увазі старовинні румунська і молдавська мови.
2 «Волоськими» могли називатися і вироби західноєвропейських майстрів; київські документи XVII ст. іноді називали «волохами» італійців.
Через одне-два покоління переселенці втратили свої оригінальні імена і в київських документах XVIII ст. почали фігурувати під «ослов’яненими» прізвиськами, привласненими їм місцевими жителями (Гордей Голова, Сидір Іванович, Костянтин Георгієв), що супроводжувалися визначенням «грек». Про грецьке походження багатого купця Івана Рибальського свідчить його підпис на документі, що зберігається в одному з київських архівів. Засновником же київського прізвища Гудим був серб Петро Левкович. Гудими мали тісні споріднені зв’язки із сім’єю Михайла Радзицького, який був прозваний «греком»: внук Петра Левковича був одружений на внучці Михайла Грека.
У 1726 р. на Подолі проживали 22 грецькі сім’ї, в т.ч. Карамалєї, Корбути, Лакерди, Рибальські, Торновіоти, Зимовичі, Равичі, Гудими, Войничі, Корбєї, Бошняки, Сухотки, доктор Кондіоді. Члени київського грецької громади, окрім торгівлі з країнами Сходу і Балкан, займалися ювелірною справою (Равич і Атаназевич) і виробництвом шовку-сирцю (Дирей, Михайлов, Леонтьев).
З середовища київських греків, що отримали міщанський статус, походили войти, які очолювали міську раду (Зосимович, Павло Войнич, Георгій Рибальський), бургомістри і засідателі магістрату (Гудими, Зимовичі, Равичі).
Грецькі переселенці зарекомендували себе як будівельники православних храмів. У 1670 р. Михайло Радзицький-грек на власні кошти побудував на Подолі кам’яну церкву Воскресенську. У 1686 р. купець Микола Торновіот, садиба якого розташовувалася в колишньому «вірменському» кварталі, на місці згорілої вірменської церкви Діви Марії спорудив невеликий «придворний» храм Покрова Пресвятої Богородиці, яку в XVIII ст. було передано його нащадками місту. До наших днів збереглася однойменна кам’яна церква, зведена на місці застарілої дерев’яної в 1770-х роках. У 1695 р. Петро Гудима став ініціатором відродження в камені Іллінської церкви, патронами якої були також його син і внук — Іван і Павло. Останній в 1730-х роках не тільки відновив вже згадану Воскресенську(споруджену дідом його дружини) церкву, але в 1755 р. на власні гроші відбудував Іллінський храм. Його батько Іван в 1741 р. почав збір коштів на будівництво кам’яної Єкатерининської церкви, зробивши при цьому найбільший грошовий внесок.
Київські греки, що знаходилися під юрисдикцією Київської губернської канцелярії і мали статус державних чиновників, були «товмачами», які перекладали кореспонденцію з молдавської, турецької та інших мов. Серед київських «товмачів» (або «драгоманів») документи XVIII ст. згадують Федора і Михайла Корбєїв, Олександра Бошняка, Олександра, Михайла і Харитона Юрьевих, Івана Равича. Послуги перекладачів були незамінні на прикордонних митницях, розташованих поблизу Києва, куди прибували з товарами східні купці, які не говорили російською мовою. Перекладачів під виглядом гідів також часто приставляли до наїжджих купців, щоб вести за ними стеження і не дозволяти шпіонити.
Грецькі перекладачі також виконували дипломатичні доручення, часто стаючи російськими резидентами «в тилу ворога». Киянин Павло Іотій протягом багатьох років під виглядом купця збирав інформацію на землях імперії Османа. Оскільки торгівля була для Іотія лише прикриттям, з часом він остаточно розорився. Але батьківщина не забула «бійця невидимого фронту»: у 1741 р. грамотою Колегії іноземних справ йому дарували прибуткову посаду збирача «індуктивного» мита, садибу на Подолі в парафії церкви Миколи Доброго і козацький чин «військового товариша».
Ще одним відомим київським греком був Антон (Астаматіос) Миколайович Стиматі — власник чотирьох садиб, в одній з яких в 1738 р. він заснував невелику дерев’яну церкву Святої Катерини. Служба в ній проходила на грецькій мові. При храмі виникло грецьке братерство зі школою і госпіталем для наїжджих купців. У 1740 р. грецька громада почала будівництво кам’яного храму, і в цьому їй активно сприяв київський митрополит Рафаїл Заборовський, який допомагав як морально, так і грішми. Першим настоятелем церкви став ігумен Синайського монастиря Євгеній. Незабаром до Києва з Афонської обителі прибуло декілька ченців, які заснували при Єкатерининській церкві монастир. Діяльність Астаматіоса Стиматі, спрямована на створення грецького «культурного центру» (церкви, школи і братерства), сприяла тому, що київські греки і їх нащадки отримали можливість зберігати свої традиції і мову. Єкатерининський храм був знищений в 1930-і роки, проте місце його знаходження можна і зараз визначити без зусиль за витонченою дзвіницею з позолоченим шпилем, що прикрашає сучасну Контрактову площу.
У 1723 р. три заповзятливі греки — Юрій Леонтьев, Степан Михайлов і Іван Дірей (який прибув з Туреччини незадовго до цього) з дозволу Сенату заснували навпроти Покровської церкви приватний шовковичний сад із заводом по переробці шовку-сирцю. Проте київський клімат не сприяв виробництву шовку, і купці незабаром продали завод казні. На місці шовковичного саду в 1797 р. був споруджений «старий» Контрактовий будинок, в стінах якого під час щорічних Контрактових ярмарків укладали оптові операції.
В кінці XVIII ст. недалеко від Добромиколаєвської церкви жив грецький купець Назарій Сухотка, який в 1793-1802 рр. виконував посаду старости вищезазначеного храму. У 1802-1804 рр. у своїй садибі він побудував цегляний одноповерховий будинок, який існує і понині на розі вулиці Покровської і Контрактової площі. Щоправда, за останні 200 років будинок Сухотки зазнав значних змін і «обзавівся» ще двома поверхами.
Помітний слід у київській історії залишили представники сім’ї Рибальських. Вперше це прізвище з’являється на сторінках документів у 1708 р., коли староста подільської Успенської церкви Іван Рибальський подарував храму напрестольний хрест з написом. У 1765 р. на Подолі жили Іван Рибальський і його сини — Стефан, Семен і Георгій (Юрій). Юрій Рибальський протягом тривалого часу (1797-1813 рр.) виконував обов’язки київського війта. Окрім дворів на Подолі, сімейству Рибальських належав великий цегляний будинок на Печерську, зведений на початку XIX ст. Дотепер вулиця, на якій розташовувалася садиба київського війта, носить ім’я Рибальської.
Парафіянами однієї з подільських церков — Миколи Притиска, в першій половині XVIII ст. були два відомі київські ювеліри — нащадки грецьких емігрантів Іван Равич і Іван Атаназевич. Перший прославився тим, що виконував особисті замовлення гетьманів Івана Мазепи і Кирила Розумовського, низки українських монастирів, в т.ч. і Києво-Печерської лаври.
Достатньо відомою була і сім’я Гудимів, родоначальник якої — київський бургомістр (1665 р.) і купець Петро Гудима-Левкович, побудував кам’яний храм Іллінський. Сам він жив у садибі, розташованій біля Іллінської церкви неподалік Дніпра. Його нащадки володіли отчим двором до пожежі на Подолі 1811 р. У руках внуків Петра Гудими — Павла, Федора (священника Іллінської церкви), Василя і Йосипа, зосередилися значні маєтки на Подолі. Павло перейшов з міщанського до козацького стану і в 1743-1760 рр. був київським сотником. Цю ж посаду посідали його сини Михайло і Іван. Павло Гудима був одружений на внучці Михайла Радзицького-грека — Феклі Євстафіївні. Окрім декількох винокурних заводів в подільських передмістях, Гудимам належали хутір Гудимівка під Києвом і село Нещерово, де за переправу через «гудимівський міст» через річку Стугну на користь київського сотника збирали мито з подорожніх.
Брати сотника Павла — Василь і Йосип Гудими, в різні роки посідали в київському магістраті посади бургомістра, засідателя та інстигнатора. Йосипу, який мав козацький чин бунчукового товариша, належала велика садиба поряд з Борисоглібською церквою, успадкована одним з його синів — Софронієм. Другий син, Яків — міський бургомістр, колезький асесор, «іменитий громадянин» міста і голова Київського губернського магістрату (створеного в 1786 р.), до 1791 р. очолював «міщанський корпус» — збройні сили київського магістрату, які складалися з піхоти і кавалерії.
У 1784 р. Гудимам на Подолі належало дев’ять садиб. Син сотника Павла — Іван, успадкувавши після смерті батька і брата їх двори, в 1780-х роках отримав дворянство, герб і офіційне прізвище Гудима-Левкович, яке його нащадки, що жили в Києві, носили ще на початку XX ст.
Підводячи підсумки, хочеться відзначити, що київська грецька громада, що поступалася за чисельністю ніжинській, проте, була однією з найдавніших в Україні. Її формування почалося раніше, ніж в Херсоні, Маріуполі та інших містах Приазов’я, куди після 1778 р. російський уряд переселив кримських греків. Причиною виникнення на Подолі грецької колонії перш за все став протекціонізм гетьманського, а потім і царського уряду до православних купців, які переселилися до Києва з імперії Османа. Це виражалося в наданні податкових пільг і передачі у власність нерухомості, конфіскованої у виселених з міста вірмен і польської шляхти. Свого часу імператриця Єлизавета Петрівна (1741-1761 рр.) висунула проект створення в Російській імперії друкарень, де б друкувалися книги (в першу чергу церковні) грецькою мовою. Це позбавило б грецьких переселенців від необхідності ввозити подібну літературу з-за кордону. Такі урядові проекти (які у більшості випадків залишилися нереалізованими) створювалися, щоб схилити на сторону царизму якомога більше колоністів, а також греків, які проживали на землях Турецької імперії, на випадок чергової російсько-турецької війни. Грецькій громаді Києва сприяла і православна церква: митрополит Рафаїл Заборовський, всупереч незгоді київського магістрату, отримав від уряду дозвіл заснувати на Подолі грецьку церкву і надав частину коштів на її будівництво.
Процвітанню київської грецької спільноти сприяло і те, що більшість її членів була достатньо заможною і, згідно з «Городовим укладенням» 1785 р., зараховувалася до купецтва 1-ої гільдії. Саме ці люди надавали кошти на утримання грецького братерства і школи.
Члени земляцтва, зберігаючи певну автономію в своєму управлінні, культурну самобутність, певний час жили окремо. Проте протягом XVIII ст. вони практично повністю асимілювалися і влилися до складу київських міщан. Це виражалося в змішаних шлюбах, освоєнні російської мови. Тоді ж «ослов’янилися» грецькі імена і прізвища. Остаточне «розчинення» нащадків колишніх греків, сербів, македонців в середовищі киян відбулося після урядових реформ 1780-х років, які зрівняли в правах представників станів незалежно від етнічного походження.
