Львів — духовна столиця України. Вперше місто згадується в літописах у 1256 р. Згідно з легендою, його заснував король Данило Галицький і назвав на честь сина — Лева. Хоча археологи стверджують, що місто на цьому місці існувало ще в XII ст., а може й раніше. Центром Львова є площа Ринок. Про неї і йтиме мова.
Після завоювання польським королем Казимиром III Великим у 1349 р. центр міста, Старий Ринок, що знаходився на сучасній площі, перенесли південніше. Будівництво нових кварталів король доручив ремісникам з Німеччини. Німці будували за звичними для них канонами, — центральна площа обрамована житловими кварталами і лінією укріплень. Площа отримала назву Ринг (кільце, замкнутий простір), а в місцевому говорі це слово перетворилося на «Ринок». Виходить, саме площа дала назву базару, а не навпаки.
Вид площі Ринок з Високого замку у Львові
«Чорна кам'яниця» на площі Ринок
Століттями Ринок був центром, де вирішувалися політичні, культурні, економічні проблеми. Тут розміщувався магістрат, ухвалювалися судові рішення, і аж до 1944 р. частими гостями були не тільки місцеві жителі (поляки, українці, євреї, вірмени та ін.), але й перси, турки, англійці, голландці, росіяни, французи. І жодна подія з історії Львова не оминула Ринок.
Площа була побудована особливим чином. Як правило, від центральної площі відгалужуються 2-4 вулиці, у Львові ж таких вулиць цілих вісім. Ще однією характерною рисою львівського Ринку були кам’яниці (багатоповерхові кам’яні будинки — основний елемент забудови старого Львова), площі, що розташовувалися по центру. Таким чином, на Ринку з півночі і заходу від ратуші (де зараз газони) стояло 11 будинків, які самі по собі утворювали три вулиці.
Ринок довгий час вважався місцем проживання «вершків суспільства», жити тут було дуже престижно. Вже в XIV ст. вийшло розпорядження, згідно з яким купці і представники інших «нешляхетських» станів — лікарі, ремісники, — могли будувати будинки з трьома вікнами по фасаду. Кожне вікно могло бути використане як рекламна площа, і ухвала припускала, що в усіх будуть рівні можливості. Виключенням були лише шляхта і духівництво, які не займалися торгівлею і могли ставити будинки з шістьма вікнами. Щоправда, сьогодні на Ринку можна побачити фасади на чотири або п’ять вікон, але це вже пізніші переробки, коли правило «рівних можливостей» стало не таким актуальним.
У другій половині XVI ст. Львів піддався чарам нового стилю — Ренесансу. Кожну будівлю будували за індивідуальним планом переважно італійські майстри. У XVI-XVII ст. на площі був створений унікальний ансамбль: кожна будівля мала оригінальне колірне рішення, а коли місто стало австрійським, місцева влада дала розпорядження пофарбувати всі будинки в сірий колір. Тільки зараз кам’яниці Ринку відроджують свій первинний вигляд.
Кожна будівля відрізняється не тільки архітектурним рішенням, але й зберігає свої історії й загадки. Дещо піднімемо завісу. Приміщення Ратуші — серце міста. Ще в 1356 р. Львів отримав магдебурзьке право: самоврядування, за якого обов’язковою стала наявність магістрату, — виборного органу влади. Очевидно, перша ратуша була побудована ще в 50-60-х роках XIV ст. Але дерев’яна будівля згоріла в 1381 р. разом з магістратським архівом. Якийсь час потому ратушу відновили, а у 1404 р. на ній встановили годинник, що свідчило про багатство міста. Згодом ратуша кілька разів реконструювалася: в кінці XV ст., у 1616—1619 рр. (за розпорядженням і на кошти бургомістра М. Кампіані). Башта ратуші була обведена балконом, на якому постійно знаходився вартовий. Балкон спирався на двадцять консолей, вісім з яких зображали левів, що тримають в лапах щити з родовими емблемами членів міської ради. 58-метрову башту увінчував залізний флюгер у вигляді лева — герб міста, позолочений в 1672 р. Біля входу на високому стовпі стояла кам’яна фігура лева.
Зал засідань ради був обвішаний портретами королів і полководців, колекцією килимів. Формувалася вона у досить чудернацький спосіб: згідно із законом, торгівля з іноземними купцями могла проходити тільки у присутності перекладачів, і кожен з них повинен був щорічно «презентувати» раді декілька килимів як показник своєї кваліфікації. Купці були зацікавлені в гарних відносинах з магістратом, тому прагнули підібрати хороші подарунки для перекладачів. Таким чином поступово сформувалася магістратське зібрання килимів, яке називалося консулярним. Швидше за все, його захопили в 1704 р. шведи, або воно було закладене і не повернулося у власність міста. Поряд із залом засідань знаходилася скарбниця, в якій зберігалися документи, що підтверджували привілеї Львова. Якийсь час тут навіть зберігалися корона і скіпетр польських королів і державна скарбниця.
Під час спорудження ратуші активно використовувалася праця ув’язнених. У самій башті розміщувалися дві в’язниці - «Над скарбницею» і «За ґратами», а в підземеллі знаходилися ще три - «Доротка», «Під ангелом» і «Татария». Фактично це були ями, викопані в землі, без світла, з ґрунтовими водами, які час від часу затоплювали в’язнів. Ті скрашували життя пияцтвом, і бургомістр Кампіані стверджував, що це не в’язниці, а шинки, де з ранку повно горілки, а увечері — меду.
Магістрат творив правосуддя. З діяльністю міського суду пов’язана легенда: до смерті був засуджений невинний, і з того часу перед виконання несправедливого вироку по коридорах ратуші літає чорна труна. Легенда легендою, але першу сторінку книги вироків львівського суду прикрашав лаконічний напис: «Пам’ятай про чорну труну». Можливо, ця історія пов’язана з тим, що після одного вироку на знак протесту в ратушу підкинули труну, що для людей середньовіччя було страшним знаменням.
Життя ратуші ніяк не можна було назвати спокійним. Вранці 14 липня 1826 р. жителі міста почули гуркіт — башта завалилася. Швидше за все, причиною став дуже завзятий розбір прилягаючих приміщень, при якому пошкодили цоколь. Кумедно, що башта завалилася саме в той момент, коли комісія, що обстежувала приміщення, підписувала акт про те, що ремонт може почекати... Нова ратуша, побудована в 1830-1835 рр., за розмірами значно перевищувала попередницю — для її спорудження довелося знести всі кам’яниці посеред площі. Ратуша стала солідніших розмірів, башта підносилася на 65 м, а годинник виготовили майстри Віденської політехніки. Постраждало приміщення і під час революції 1848 р. А в 1918 р. сотник Степан Паньковський підняв над ратушею жовто-синій прапор Західно-Української Народної Республіки. До цього традиції піднімати прапор над баштою не існувало. У приміщенні і зараз розміщується міська рада Львова.
«Італійський дворик» кам’яниці Корнякта у Львові
Інші будинки площі також зберігають свої легенди. Наприклад, старою на Ринку є «Гуттерівська кам’яниця» (будинок №18), побудована в 1533 р. Багато будівель були свідками трагічних і романтичних історій. У кінці XVI ст. будинок №3 належав шляхетській сім’ї Вільчаків. Єдиною спадкоємицею була 18-річна Ганна, за руку якої з особливим завзяттям боролися поляк Ельонек та італієць Убальдіні. На одному з балів дівчина вибрала молодого італійця. Ельонек образився і дав суперникові ляпас, а у відповідь отримав удар кинджалом. Вбивцю заарештували, безліч людей була свідками злочину, ніхто не сумнівався в смертному вироку. Але Убальдіні виявився родичем папи Григорія XIII, до того ж за нього заступилася могутня італійська колонія Львова, а ще у справу «романтичного вбивці» втрутилася жіноча громада міста. За спогадами очевидців, дружини суддів не давали їм спокою ні вдень, ні вночі! Тим більше, що поляк на смертному одрі визнав себе винним і просив не карати вбивцю. Італійця виправдали, і він одружувався на прекрасній Ганні.
Камениця №30 пам’ятає свою сумну історію. У XVII ст. тут жила купецька дочка Ядвіга Лушковськая. У 1634 р. до міста приїхав польський король Владислав IV Ваза. Проїжджаючи площею, він побачив дівчину у вікні і закохався. Монарх забрав Ядвигу до Варшави, поселив в палаці, їх син отримав прізвище батька — Ваза. Але пристрасть короля викликала невдоволення вищих кіл держави: його навіть намагалися «звільнити» від чар, а коли нічого не вийшло, вирішили одружити на австрійській принцесі Цецилії Ренаті, персоні серйозній і побожній. Під час шлюбних церемоній у Варшаві королева випадково побачила Ядвігу. На вимогу Цецилії дівчину вислали в Уяздовський палац, а потім видали заміж. Ядвіга оселилася в Меречському старостві, в Литві. Король часто відвідував кохану. Владислав Ваза овдовів, одружувався повторно, але не зрадив своєму коханню і помер на руках Ядвіги в Меречі в квітні 1648 р. Подальша доля красуні-львів’янки невідома.
Будинок №4, або «Чорна кам’яниця» побудований в 1588 р. Загадка його полягає в кольорі: насправді будівля збудована не з чорного каменя, як може здатися. Фасад викладений т.з. «діамантовим рустом» — невеликими блоками у формі огранованого каменя. Спочатку він був білим, але з часом, під дією пилу і сажі — в ті часи Львів опалювався дровами і вугіллям, почорнів.
А будівля №6, або «Королівська кам’яниця», є місцем, де в 1686 р. був підписаний Вічний мир між Польщею і Москвою. Ще в 1569 р. тут поселився виноторговець грек Костянтин Корнякт. Він перебрався до Львова з Молдови, де був боярином і керував митницею, а також торгував вином. В ті часи для Польщі важливу роль грали відносини з Кримом і Туреччиною, і людина авантюрна, зі зв’язками на Сході і знанням східних мов, яка мала політичну і економічну ерудицію, прийшлася до польського двору. Корнякт став особистим секретарем короля Сигізмунда II Августа, в 1571 р. за службу йому був подарований дворянський титул, а пізніше грек отримав право побудувати будинок на шість вікон. Італійський архітектор П’єтро Барбон у 1580 р. закінчив будівництво будинку з т.з. італійським (венеціанським) двориком — єдиним в Україні. Але, не дивлячись на те, що Корнякт став шляхтичем і одружився на шляхтянці, він не припинив торгувати вином. Над входом до будинку висіла гілочка ялини — своєрідна емблема виноробні. Корнякт помер у 1603 р., його спадкоємці швидко розорилися, і будинок переходив з рук в руки, поки не опинився у магната Яна Собесського, який у 1674 р. став королем Польщі. Так кам’яниця отримала назву «Королівська». Її приміщення здавали в оренду ремісникам, у флігелі жив королівський ювелір, а виноробня стала приміщенням для караулу.
Свідками життя монархів, як польських, так і іноземних, оули й інші будівлі площі Ринок. У будинку №9 зупинялися литовські князі і польські королі. У 1634 р. він був перебудований, і в ньому якийсь час жив король Міхал Корибут Вишневецький, там він і помер у 1673 р. А в будинку №24 неодноразово в 1707 р. зупинявся цар Петро І, коли приїжджав до Львова на переговори з польською шляхтою. Наприкінці XVIII ст. у будинку №36 жив національний герой Польщі, маршал наполеонівських військ князь Юзеф Понятовський.
Ще в кінці XIV ст. правитель Галичини подарував ділянку, на якій розміщений будинок №9, католицьким архієпископам: з того часу і до 1939 р. будинки тут належали церкві. Щоправда, у XIV ст. місто не поспішало віддавати ділянку архієпископові Бернарду, який вимагав ще й «десятину». Тоді розгніваний прелат... відлучив місто від церкви. Львів’яни звернулися до папи і той, в свою чергу, відлучив від церкви архієпископа Бернарда.
Площа Ринок була свідком і важливих подій XX ст. У будинку №10 30 червня 1941 р. Організація українських націоналістів під керівництвом Степана Бандери проголосила «відновлення» Української держави. У ту ж ніч бійці батальйону «Нахтігаль» захопили радіостанцію і передали цю звістку в ефір. Після того, як Бандера відмовився за наказом гестапо відмінити доленосне рішення, декількох членів ОУН розстріляли, а деяких (в т.ч. і Бандеру) відправили до концтаборів.
Ще одна загадка площі Ринок: табличка з №13 з’явилася тут лише в 40-х роках XX ст. Марновірні львів’яни більше 300 років називали будинки, що стоять на цьому місці, «№12-А». Одними з власників будівлі були італійці, брати Синьї — успішні підприємці, що спеціалізувалися на організації балів. У 1775 р. вони зажадали від міста виняткового права на організацію міських балів, але їм відмовили, мотивуючи тим, що на цих балах відбувається дуже багато бійок. Побачивши людину з синцем, вимовляли каламбур «oberwal od trzech Signiow»: на слух цю фразу можна розуміти як «його побили троє Синьї» або «він отримав синці від трьох».
Звичайно ж, багато будинків на площі Ринок належали купцям і багатим іноземцям. Жителями будинку №8 були представники однієї з найбагатших сімей Львова XVII ст. — вірмени Бернатовичі. Аведік Бернатович в 1648 р. заплатив Богдану Хмельницькому викуп за Львів — 100 тисяч червонців. У нагороду за це в 1658 р. його будинок звільнили від військового постою. У будинку №14 - «Массаровській» або «Венеціанській кам’яниці», жив далматинець Антоніо Массарі, що приїхав до Львова в другій половині XVI ст. Він прийняв громадянство і одружувався на одній з найбагатших наречених міста. Йому ж належав і будинок №24, що став у XVII ст. власністю шотландця Гордона — як і Массарі, львівського громадянина. Одній з найвпливовіших і найчисленніших сімей Львова — Штольцам - належали кам’яниці №23 (70-і роки XVI ст.) і №26 (друга половина XVI ст.). Громадянин Вроцлава А. Фаурбах у другій половині XVI ст. побудував кам’яницю №27.
«Кайзерська кам’яниця» №20 у XVI ст. належала старості Бельському. Вона неодноразово перебудовувалася. У другій половині XIX ст. тут був відкритий магазин «Під надією», де продавалися церковні книги і одяг. А в 1864 р. тут вперше в Львові був проданий «Кобзар» Т. Шевченка.
Одна з трагічних сторінок історії України пов’язана з кам’яницею №28, у якій ніч перед стратою провів один з перших козацьких лідерів, молдавський господар Іван Подкова. Він виступив на чолі об’єднаних сил Січі і Молдови проти Туреччини, але король Стефан Баторій не бажав псувати відносин з Туреччиною. Підкову схопили в Немирові, привезли до Львова і стратили 16 червня 1578 р. на площі Ринок. Як розповідає легенда, коли Підкова побачив, що ешафот застелений соломою, він обурився — мовляв, заслужив більшого. Солому замінили килимом, інший килим постелили від порогу будинку до ешафоту. Після страти львів’яни-українці поховали Підкову з великими почестями в Успенській церкві, а пізніше тіло козака перевезли до Канева.
Трагічна історія пов’язана з появою будинку №29. 400 полонених гайдамаків, учасників народного повстання 1768 р., були прислані на страту до Львова. Комендант міста Ф. Коритовський вирішив, що страчувати встигне завжди, а поки розпорядився використовувати їх як робочу силу. За два роки засуджені збудували прекрасну кам’яницю, після чого їх стратили: частину в Львові, частину — в інших містах Галичини. Історичний парадокс полягає в тому, що саме Коритовський очолив оборону міста від панських «конфедератів», проти яких, власне кажучи, і боролися гайдамаки...
Площа Ринок була давнім торговим, центром міста, і тому в кожній кам’яниці в той або інший час розміщувалися крамнички, кав’ярні, ресторани; тут діяла єдина в Галичині фабрика з виготовлення свічок і воскових виробів (кам’яниця №45) і королівський монетний двір (XVII ст.) — будинок №39. Життя кипіло і вирувало, змінювалися королі і режими, а площа Ринок і до цього дня залишається маленьким дивом великого міста, серцем Львова.
