Кельти або галли (як їх називали античні автори) з VI ст. до н.е. проживали на території від Карпат до Британії та Ірландії і від Польщі до Дунаю, Швейцарії, Іспанії і Франції — стародавньої Галії. Сучасними кельтськими мовами є валлійська, бретонська, ірландська і шотландська.
Вони не були єдиним народом. Про кельтське плем’я белгів на сучасній карті Європи нагадує Бельгія, про бої — Богемія і Баварія, про вольків — Валахія, про паризії — столиця Франції. Від етноніма «галли» походять назви малоазійської області Галатея (куди кельти доходили в своїх військових походах), іспанської Галісії (де в результаті зміщення кельтів з іберами утворилися кельтибери), румунського міста Галаца, німецького Галле і, можливо, українських Галіції і Галича.
Античні автори відзначали високий зріст кельтів та їх русяве або руде волосся, уточнюючи, що багато кельтів були темноволосими і ставали «блондинами» за допомогою спеціальної фарби. Антропологи припускають, що спочатку кельти були світловолосими, проте зміщення з жителями доіндоєвропейської Європи стало причиною появи у галлів темних очей і волосся. Одягалися вони в задрапіровані смугасті і клітчасті тканини, які нагадували пледи і кілти шотландців. Чоловіки деяких племен носили штани, які називаються брюками. Римські і грецькі письменники відзначали простоту устрою життя кельтів і «варварську» пристрасть їх знаті до коштовностей і предметів розкоші.
Звичаї кельтів відрізнялися жорстокістю: відрубані голови ворогів виставлялися в храмах, частими були людські жертвопринесення.
Можливо, що у не індоєвропейців-іберів кельти запозичили шаманізм, який трансформувався в інститут друїдизму1.
1 Друїди, — жрецький стан, одна з вищих каст. Назва походить від імені дуба («дрісс») — священного дерева кельтів. Заняттями друїдів були не лише магія і жрецькі функції, але і медицина, спостереження за явищами природи. Накопичені знання в поетичній формі передавали нащадкам оповідачі-барди.
Вплив кельтської цивілізації на європейську культуру дослідники порівнюють з впливом античного миру. Кельтська металургія стала основою середньовічного ремесла, а довгі мечі стали прототипами зброї франків і вікінгів. Середньовічні європейці використовували плуги, серпи і коси «кельтського типу». До Скандинавії і Подніпров’я проникали вироби кельтських майстрів: металеві глеки і казани, застібки плащів — фібули, браслети, сережки та інші прикраси, мечі.
У II ст. до н.е. кельти навчилися у давньоримських майстрів інкрустації кольоровою емаллю по металу, додавши йому своєрідного «варварського шику». Багато прийомів, знайдених кельтськими ремісниками, дожили до середньовіччя, коли європейські емальєри прикрашали свої вироби різноколірними вставками з кельтськими хитромудрими «плетінками» і витіюватими зображеннями тварин.
Каменерізи і бронзоливарники могли виготовляти кам’яні і металеві статуї, які зображали богів, героїв і тварин — оленів і кабанів. «Нащадки» цих статуй, «химери», зроблені нащадками галлів — французькими майстрами, через століття прикрасили будівлі готичних соборів.
Від Ірландії до України користувалися попитом кельтські керамічні судини з чорною лощеною поверхнею, виготовлені на гончарному колі. Спочатку їх привозили купці з галльських міст, але незабаром почали виготовляти і місцеві майстри.
Кельти зробили багато винаходів, але не створили писемності, тому багато що в їх історії залишається загадкою. Учені сперечаються щодо походження і шляхів їх розселення в Європі. Предметом багаторічної наукової дискусії є також те, чому не тільки численні вироби «кельтського кола», але і секрети їх ремесла, технології і ремісничі майстерні опинилися в країнах, де кельти начебто ніколи не жили.
Наприкінці XIX ст. популярною стала гіпотеза французьких антропологів, заснована на припущенні, що предків слов’ян і кельтів, які належали до «короткоголового»1 альпійсько-карпатського типу, в ранньому залізному столітті з Прибалтики (де знаходилася область їх формування) витіснили «довгоголові» германці. Після цього шляхи кельтів і слов’ян розійшлися: перші рушили до Європи, другі освоїли простори між Одером і Дніпром. Ця гіпотеза мала як чимало прихильників, так і супротивників, серед яких виділявся відомий чеський славіст Л. Нідерле.
Деякі з сучасних археологів також упевнені в тому, що декілька індоєвропейських народів (кельти, балти, слов’яни, італіки та германці) походять від спільних предків, які в ХII-IV ст. до н.е. населяли Центральну Європу. Цим вони пояснюють подібність матеріальної культури племен в епоху пізньої бронзи і раннього залізного століття, які жили на території від Балтики до Моравії.
Обережніші дослідники допускають, що запозичення кельтських ремісничих технологій (прийомів виготовлення металевих і керамічних виробів, дерев’яної архітектури тощо) стародавніми слов’янами і германцями могло відбуватися в так званій «контактній зоні», розташованій в Південній Польщі.
1 При визначенні расових відмінностей в антропології з’ясовується співвідношення подовжніх і поперечних розмірів черепної коробки, — «короткоголовість», «середньоголовість» та «довгоголовість».
Найбільш східні з відомих кельтських поселень II ст. до н. е — перших століть н.е. знаходяться в українському Закарпатті — в гірських долинах і на вододілах річок Тиса, Уж, Латоріца, Боржава, Ботар. Більшість з них — це невеликі селища рудокопів, металургів і ковалів, оскільки важливу роль в житті кельтів Закарпаття відігравав видобуток залізної і мідної руди, графіту, бурого вугілля. У багатьох поселеннях діяли металургійні сурми і кузні, в яких виготовляли знаряддя праці, прикраси і зброю.
Про населення цього регіону — бастарнів, римський історик Тацит говорив, що за мовою і звичаями вони схожі на німецькі народи, проте через змішані шлюби з сарматами зовні нагадують останніх. Ким насправді були бастарни — германцями, сарматами або кельтами, залишається тільки припускати.
З приходом військових загонів кельтів археологи пов’язують появу в могильниках Закарпаття кольчуг, шоломів та інших предметів озброєння, поширених в римських провінціях. Кельти принесли і технологію виготовлення якісного кружального посуду чорного і сірого кольорів. У Північному Потісьє археологи знайшли сурми «кельтського типу», які нагадують провінційно-римські зразки.
В Ужгороді на Замковій горі в житлах з кам’яними вогнищами були знайдені предмети кельтського ужитку: осколки глиняних горщиків (пригашених відтисненням гончарного штампу із зображенням розетки), оронзові браслети з «гульками» і мідні судини.
В українському Закарпатті знайдено декілька скарбів з предметами «кельтського кола» (серед них є бронзові фігурки кабана і чоловіка — бога або героя, який сидить в «позі Будди») і срібними монетами - «варварським наслідуванням» тетрадрахмам Пилипа Македонського. У поселенні Галиш-Ловачка археологи знайшли форми з графіту для відливання заготовок таких монет. Знахідки кельтських скарбів та окремих предметів означають торгові шляхи, які в давнину сполучали Закарпаття і міста Подунав’я, пролягали через Ужоцький, Верецький та Яблоницький перевали.
Одне з найвідоміших кельтських поселень українського Закарпаття розташоване в горах неподалік Мукачева, біля Галиш-Ловачки. В давнину ця невелика фортеця могла бути «столицею» території, яку населяли кельтські переселенці. По периметру городища уздовж кромки скелі з дикого каменя були споруджені стіни. По всьому городищу були знайдені численні ковальські знаряддя праці (ковадла, кувалди, ручні молоти, зубила, пробійники і напилки).
Мешканці Галиш-Ловачка обробляли деревину, землю і розводили худобу. Про це свідчать знахідки в житлах і господарських спорудах плугів, сокир, тесел, доліт, стамесок, свердел, пилок, серпів, кіс, ротаційних жорен, кінських вудил, ножиці для стрижки овець, ножів для обробки шкіри.
По сусідству з ковалями працювали бронзоливарники, про що свідчать знахідки пристосувань (графітових тиглів, ливарних форм для виготовлення застібок-фібул і браслетів з «гульками») і готових виробів — поясів-ланцюжків для чоловічих і жіночих костюмів.
У поселенні була знайдена і зброя: два мечі «кельтського типу» і кинджал з ручкою у вигляді фігурки людини, наконечники копій і стріл. Але невеликий гарнізон не зміг протистояти натиску ворогів, і в перших століттях нової ери Галиш-Ловачку знищили даки.
Українські дослідники вважають, що нащадки кельтів живуть в Карпатах до цього часу. Бойки, які населяють гірські регіони Львівщини і Закарпаття, від гуцулів, які живуть по-сусідству, відрізняються світлим волоссям. Етнонім «бойки» імовірно походить від назви кельтського племені боїв, які жили в Богемських горах і Словаччині.
Можливо, з перебуванням кельтів пов’язані знахідки в Західній Україні кам’яних ідолів. Перший, знайдений в Чернівецькій області, — стовп заввишки 1,7 м із загостреним нижнім краєм, у верхній частині якого поглибленнями позначено два обличчя, обернених в різні боки. Другий було знайдено в річці Збруч (притоці Дністра) біля підніжжя пагорба, на якому в давнину він і був поставлений. Так названий «Збруцький ідол» — це чотиригранний стовп заввишки 2,7 м, увінчаний головою з чотирма обличчями. Його бічні грані покривають рельєфи, які зображають людей.
Деякі з вітчизняних дослідників (Ю. Кухаренко, А. Амброз, Л. Крушельницька) не виключають можливості проникнення кельтів на схід від Карпат. Їх опоненти вважають, що численні предмети «кельтського кола», які знаходять від Криму до Києва, — «імпорт», який потрапив до України за допомогою міжнародної торгівлі. Дійсно, готові вироби могли бути просто привезені купцями. Проте технологію їх виготовлення можна було імпортувати тільки з ремісниками, які володіли секретами виготовлення лощених глеків і мисок, фігурних фібул з емалевими візерунковими «щитками», кубків з кольорового скла, кістяних гребенів з якнайтоншими «зубцями», бронзових браслетів з «гульками», довгих мечів і шпор, металевих поясів-ланцюгів і багато чого іншого. І припущення про те, що одна з самих високорозвинених українських середньовічних археологічних культур II-V ст. н.е. — черняхівська, є «кельтським ренесансом», не так вже і фантастично, як може здатися на перший погляд. Адже якщо кельти змогли допливти до Британії і Ірландії, дістатися до Малої Азії, то перетнути Карпати для них не складало особливих труднощів.
Збереглися свідчення того, що в І ст. до н.е. на службі у Боспорського царя Мітрідата служили кельтські найманці. В одному із склепів Неаполя — столиці кримської Скіфії, і в похованні на Нижньому Дніпрі дослідники знайшли мечі «кельтського типу», які могли належати воїнам-галлам. Чом би не припустити, що в цей же час на Півдні України могли знаходитися і кельтські колоністи — ремісники і купці? Вивчаючи городища перших століть нової ери, розташовані в Нижньому Подніпров’ї, археологи знаходять артефакти, пов’язані з життям багатьох народів (грецьких колоністів, скіфів, фракійців) і кельтів, які могли мігрувати з Подунав’я або Подністров’я. Предметами ужитку кельтських переселенців є лощені керамічні судини з рельєфним орнаментом і глиняні бруски, які завершуються головками коней або баранів. Аналоги таких предметів із стародавніх міст Півдня України відомі у Франції і Подунав’ї. Дослідники вважають, що подібні бруски (які були переважно знайдені біля домівок) кельтів використовували в ритуалах, пов’язаних з поклонінням вогню.
Рішуче відповісти на питання, чи досягли кельти сходу Карпат, наука поки не в змозі. Але факт, що кельтська культура значно вплинула на розвиток ремесла і матеріальної культури народів, які населяли територію України, на початку нової ери не викликає сумнівів.
