Однією з найбільш загадкових середньовічних держав на території України було князівство Феодоро, яке в XII-XV ст. розташовувалося в Гірському Криму.
Цей край був природною фортецею, яка перегороджувала шлях кочівникам зі Степового Криму до Херсонесу. Населення князівства відрізнялося етнічною строкатістю: спрадавна гірські вершини служили притулками для таврів, скіфів, сарматів, алан, готів, греків, візантійців та інших народів, які населяли півострів.
На межі V-VI ст. Візантійська імперія почала освоювати Крим, заснувавши на узбережжі і в глибинних районах укріплення для захисту місцевого населення від кочівників. Фортеці, побудовані в VI-VII ст. (Каламіту — сучасний Інкерман, Балаклава, печерні міста Бакла, Мангуп, Чуфут-Кале, Тепе-Кермен, Ескі-Кермен, Киз-Кермен і Сюйреньський замок) захищали підступи до Херсонесу, знаходячись від нього на відстані 20-50 км. Під керівництвом візантійських інженерів їх споруджувало місцеве населення на місцях стародавніх притулків, розташованих на високих скелях уздовж Внутрішньої гряди. Гарнізони фортець складалися з жителів навколишніх селищ, завербованих на службу імперії.
Сполучення між Південним берегом і Гірським Кримом здійснювалося через перевали. Одна з таких доріг проходила по вирубаних в скелі стародавніх Чортових сходах, розташованих неподалік Балаклави. Підступи до неї захищав замок, який стояв на Кріпосній скелі (татарською — Ісар-Кая).
Плита з написом і монограмами князів Феодоро з фортеці Фу на. Крим
Поступово Південно-Західна Тавріка потрапила в сферу економічних і політичних інтересів Херсонеса — столиці візантійських володінь на півострові.
Пропаганда серед варварів Гірського Криму християнства також залучала нащадків таврів і скіфів, готів і аланів до візантійської культури. Вперше християнські символи і зображення святих Міни і Георгія з’явилися в VI ст. на перснях, хрестах, пряжках, амулетах жителів «країни Дорі». У VII ст. у Гірському Криму з’явилися християнські надгробки з епітафіями грецькою мовою, а у фортецях були споруджені невеликі каплиці і величні базиліки. У VIII ст. до Південно-Західного Криму з Візантії почали емігрувати монахи-іконошанувальники. На початку VIII ст. в Криму була заснована Готська єпархія, яка не приєдналася до руху іконоборців. Прибуття значної кількості освіченого духівництва сприяло підйому духовної культури «країни Дорі». У Південно-Західній Тавриці почали споруджуватися десятки печерних храмів, які нагадували вирубані в скелях церкви Малої Азії і Кавказу. Навколо сучасного Бахчисараю ченці-емігранти заснували декілька печерних монастирів — Челтер, Качи-Кальон, Шулдан і Успенський монастир. Останній розташовувався в ущелині під скелею, на якій пастух знайшов чудотворну ікону Діви Марії. Ця обитель була настільки шаноблива, що навіть хан Крим-Гирей перед військовими походами ставив в церкві Діви Марії великі свічки і молився за свою перемогу.
З V ст. Південно-Західний Крим був відомий як «країна Дорі», населена готами, аланами, нащадками таврів і скіфів, грецькими і вірменськими переселенцями з Малої Азії. Назву її столиці — Дороса (Феодоро), дослідники перекладають з грецької як «дерев’яний» або «військовий» і розміщують на місці печерного міста Ескі-Кермен1. Після того, як його в VIII ст. зруйнували хазари, столицею «країни Дорі» став Мангуп. У 1299 р. Ескі-Кермен знов спустошили війська золотоординського еміра Ногая, а наприкінці XIV ст. його було остаточно знищено кримським ханом Едігеєм.
Вперше з реальною військовою загрозою візантійські федерати зіткнулися в другій половині VIII ст., коли Крим був завойований Хазарією. В цей час були зруйновані укріплення Ескі-Кермена, Мангупа, Бакли та інших гірських фортець. Після розміщення в Доросі в 787 р. гарнізону хазар місцеве населення на чолі з православним єпископом Іоанном Готським повстало і звільнило столичне місто. Можливо, саме в цей час, коли сільські громади об’єдналися, щоб протистояти агресії хазара, були закладені політичні основи майбутнього князівства Феодоро.
1 В перекладі з кримсько-татарської — Стара фортеця.
Після ослаблення панування хазар імператор Феофіл в 841 р. перетворив «країну Дорі» у візантійську військово-адміністративну одиницю на чолі з «паном Готії» (верховним князем?), за часів правління якого діяла рада з комендантів гірських фортець і старійшин сільських громад. На межі «Кримської Готії» і Степового Криму були відбудовані зруйновані печерні міста.
Після захоплення в 1204 р. Константинополя хрестоносцями і створення на уламках Візантії імперії Трапезунда «країна Дорі» і Херсон Таврійський опинилися під її протекторатом. У 1261 р. Візантійська імперія повернула собі столицю і відновила контроль над кримськими володіннями. Скориставшись ослабленням Візантії, «країна Дорі» стала незалежним князівством Феодоро. Його очолила династія Гаврасів. Одні дослідники вважають їх нащадками візантійського патриція Костянтина Гавраса, який з 1119 р. перебував у засланні в Херсоні, інші — нащадками знатної вірменської родини з Малої Азії. Своїм предком Гавраси вважали святого воїна Федора Гавраса, який загинув у боротьбі з турками-сельджуками в 1098 р. Можливо, саме на його честь колишній Дорос, розташований на Мангупі, було перейменовано на Феодоро.
Генуезці, які в XIII ст. закріпилися в Криму, називали Феодоро «Готією». У записках мандрівника XIII ст. Р. де Рубрука йдеться, що «...між Херсоном і Солдаєю1... існує сорок замків і майже кожен з них має власну мову. Там є чимало готів, мова яких - німецька». Племена германців-готів і сарматів-аланів населяли Південний берег і Гірський Крим задовго до утворення Феодоро. Вже в VI ст. біля візантійських фортець Алустон (Алушта) і Горзувіти (Гурзуф) жили візантійські федерати — готи і алани.
Окрім готів, які прийняли християнство, аланів, нащадків таврів і скіфів, населення Феодоро складалося з греків і вірменських переселенців з Малої Азії. До турецького нашестя XV ст. Феодоро було одним з оплотів християнства в Криму, а у фортеці Мангуп знаходилася резиденція Готського православного митрополита.
Скельні монастирі і церкви князівства прикрашали фрески2, про які дослідник О. Домбровський сказав: «...в розписах церков і монастирів Феодоро відчуваються відгомони «палеологівського стилю» XIV-XV ст. Разом з провінціалізмом і архаїчністю, на живописі Південно-Західного Криму лежить відбиток античності і візантійського впливу».
Невелика каплиця, вирубана у вапняковій глибі біля підніжжя Ескі-Кермена, прикрашена зображеннями трьох вершників — святого Федора Стратілата і невідомих місцевих святих.
На фресках печерних храмів присутні також і світські персонажі. У Храмі Донаторів, розташованому неподалік Ескі-Кермена, зображені його опікуни — представники місцевої знаті: чоловік з довгим волоссям і бородою, в шапці з хутряною облямівкою і молода жінка в плащі і головному покривалі.
1 Мова йде про узбережжя між сучасним Севастополем і Судаком.
2 Розписи, виконані по шару вологої штукатурки.
У XIII ст. князь Феодоро поріднився з відомим візантійським прізвищем, видавши дочку за Давида Комніна — майбутнього імператора імперії Трапезунда. А одруження в XV ст. сина мангупського князя Олексія на родичці «порфироносних» Палеологів дозволило включити емблему правлячого візантійського будинку у фамільний герб Феодоро. Незабаром зображення двоглавого орла з’явилося на пам’ятних плитах, вмонтованих в стіни будівель феодористських фортець Мангуп, Каламіту і Фуна.
На кам’яній плиті з прикордонної фортеці Фуна позначена дата «1459 р.» і зображено три монограми на візантійських геральдичних щитах, між якими розташований напис невідомою мовою, виконаний грецькими буквами. На четвертому щиті намальовано «візантійського орла». Монограми складаються з «тамгоподібних» знаків (спадщина гото-аланів?) і грецьких букв. Їх сенс, як і значення напису, на плиті не розшифровані. Дослідники допускають, що на одному з щитів накреслено ім’я феодоритського князя Олександра.
У XIV ст. влада Феодоро розповсюдилася до Східного Криму. У 1391 р. до Москви прибув «князь Готії» Степан Ховра (Гаврас) — колишній володар Мангупа, Судака і Каффи (сучасної Феодосії). На той час два останні міста вже знаходилися в руках Генуї. У 1365 р. Генуя, за свідченням польського хроніста XVI ст. М. Броневського, захопила Судак і спільно з татарами почали завойовувати узбережжя. Кримсько-татарська легенда розповідає, що жителі Судака з царицею Феодорою1 відступили до фортеці Алустон, а після її захоплення ворогами — на гору Кастель2. На її вершині знаходився укріплений монастир святого Прокла, руїни якого дослідник кримської старовини П. Кеппен бачив ще в XIX ст. Вороги довго не могли узяти Кастель штурмом, але зрадник провів їх у фортецю підземним ходом. Жителі Судака і Алустона на чолі з Феодорою полягли в бою. Потоки усохлої крові, що стікали прямовисними схилами Гемата-Кая, — Кривавої скелі, нібито можна побачити сьогодні. Поряд розташоване Канли-Дере — Кривава ущелина3. Після того, як захисники Кастелі загинули, гора здригнулася і підземний хід був засипаний каменями. Дослідники вважають, що в цій легенді відбився спогад про один з кримських землетрусів.
Інша кримська легенда свідчить, що в підземному ході, який вів з фортеці, заховані коштовності храмів монастиря Святого Прокла. Вхід до підземелля розташований в ущелині Темір-Капу (з кримсько-татарської — Залізні ворота).
1 Можливо, в цій легенді назва князівства Феодоро стала ім’ям цариці-воячки.
2 Розташована біля Алуніти; її назва в перекладі з грецької означає «замок» або «фортеця».
3 Вчені пояснюють походження цих «річок крові» тим, що поверхню скель покривають великі колонії лишайників червоного кольору, які здалека нагадують стікаючу кров.
У 1380-х роках італійці уклали з Візантією і золотоординським ханом Мамаєм угоду про передачу Генуї монополії на причорноморську торгівлю. Так князівство Феодоро позбулося своїх портів, розташованих від Каламіти до Судака: Чембало (Балаклава), Форос, Кикинеїз, Люпіко (Алупка), Місхор, Ореанда, Ялта, Гурзуф, Алушта. Всі вони увійшли до генуезької адміністративної території - «Капітанства Готії». Італійська адміністрація цих приморських міст відповідала за безпеку каботажного плавання генуезьких торгових кораблів уздовж узбережжя. У кожному з приморських міст було споруджено фортецю. Їм протистояли феодоритські замки на перевалах, які перешкоджали просуванню Генуї углиб Феодоро. В Алупці генуезьке укріплення знаходилося на місці Воронцовського палацу, а феодоритське (татарською — Алупка-Ісар) — на горі Хрестовій. Над приморським поселенням Микита в горах розташовувалося сторожове укріплення Палеокастрон (з грецької — Стародавня фортеця), над «Генуезькою скелею» в Гурзуфі — замок Гелін-Кая («грецька, еллінська скеля») із залишками невеликої церкви.
Захопленому генуезцями Алустону (Алушті) протистояла невелика фортеця Фуна1, розташована над дорогою, яка веде з Гірського Криму на узбережжя. У 1427 р. феодоритський князь Олексій відновив укріплення Фуни, а його син Олександр зробив фортецю своєю резиденцією і в 1459 р. збудував там житлову башту-донжон. В її підземеллях зберігалися запаси води і продуктів, розміщувався арсенал. Через вузькі баштові бійниці арбалетники і стрільці обстрілювали підступи до замку. При зведенні нових кріпосних стін в них замурували християнські реліквії — бронзові двостулкові хрести з частинками святих мощів. Центральне місце в архітектурі замку займала церква Святого Федора Стратілата, з яким князі Феодоро ототожнювали свого предка — Федора Гавраса. Дослідники допускають, що храм спорудив княжич Олександр над надбрамною баштою. Церква Святого Федора Стратілата діяла до землетрусу 1895 р., після якого жителі селища Фуна переселилися трохи далі від гори, яка загрожувала обвалами. Кріпосну церкву в 1927 р. знищив Ялтинський землетрус у 8 балів.
Цитаделлю, розташованою на межі Феодоро і володінь Генуї, була Чоргунська башта2, яка захищала переправу через річку Чорну на найкоротшому 20-кілометровому шляху від Мангупа до Чембало. Зовні ця 22-метрова кам’яна споруда є дванадцятигранною, усередині — круглою. На першому поверсі знаходиться цистерна для води; вхід в башту розташований на рівні другого поверху. На третьому поверсі розміщувалися огрівальний камін і стінні ніші для амуніції і зброї. На верхній майданчик, захищений парапетом із захисною стінкою для стрільців, вели сходи. Поряд з баштою зберігся невеликий замок XIV-XV ст., зруйнований турками в 1475 р.
1 Знаходилась біля підніжжя гори Фуна (сучасна Демерджі) в 8 км від Алушти. Дослідники припускають, що назва Фуна (з грецької — Димляча) з’явилася тому, що вершину Демерджі часто покривають хмарами, які нагадують дим.
2 Розташована в селі Чорнореченське (колишнє Чоргунь) Севастопольського району.
З XV ст. історія князівства відома значно краще, ніж в попередні століття. В цей час Феодоро мало активні контакти з Московським князівством. Григорій Ховра — син «готського князя», який прибув до Москви наприкінці XIV ст., став родоначальником боярської династії Ховріних і заснував в околицях Москви монастир, названий на честь батька Симоновим. Дочка мангупського князя Олексія Марія в 1426 р. вийшла заміж за царевича Трапезунда — майбутнього останнього імператора Візантії. Дочка феодоритського князя Ісаака в 1472 р. стала дружиною правителя Молдови. У 1474 р. великий князь Московський Іван III вів перемовини про шлюб свого сина з мангупською княжною, але весіллю зашкодило турецьке вторгнення.
Столиця князівства, місто Феодоро, знаходилася на горі Мангуп — вапняковому останці з плоскою вершиною, яка підноситься над навколишніми долинами. Перші укріплення на Мангупі були побудовані ще в VI ст. У другій половині VIII ст. там з’являється декілька печерних монастирів, була установлена Готська єпархія. Наприкінці сторіччя місто зруйнували хазари, але воно незабаром відродилося і в XII ст. стало столицею князівства Феодоро.
У грецькому написі на плиті з мангупської базиліки говориться про спорудження в 1361 р. нових стін і великого храму — кафедрального собору Готської митрополії. На початку XV ст. на Мангупі в стилі візантійської архітектури з елементами малоазійської архітектури були зведені княжий палац, башти другої лінії оборони, восьмигранний храм (октагон) і головні кріпосні ворота.
Двоповерховий палац, розташований за межами цитаделі, був великою спорудою з триповерховою баштою, з якої відкривалася панорама міста і його околиць. У стіну башти була вмурована кам’яна плита із зображенням двоглавого орла і написом про спорудження цього палацу в 1427 р. Олексієм - «володарем Феодоро і Помор’я». Витончена арка вела у великий зал, розділений двома рядами колон. Стіни другого поверху прикрашали фрескові розписи, віконні отвори — різьблені мармурові наличники.
Підвальні і цокольні приміщення споруд Мангупа, могили на кладовищах, а також поглиблення для оборонних стін були вирубані у вапняній скелі. Уздовж краю плато, де проходила лінія оборони, розташовувалися гарнізонні каплиці. У скелях під ними знаходився двоповерховий печерний монастир.
У 1427 р. князь Олексій ненадовго відвоював у Генуї гавань Каламіту. У 1433 р. феодорити на деякий час повернули собі і порт Чембало. Проте каральна експедиція на чолі з К. Ломелліно, прибула з Італії, в 1434 р. відвоювала Балаклаву і Каламіту, знищивши гарнізони феодоритів.
Кримська легенда про «золоту колиску» розповідає про те, як закінчилися провалом всі перемовини щодо миру. Як запорука дотримання своїх вимог Генуя зажадала від феодоритів віддати їх святині — золоту колиску і ковадло, зображені на прапорі Феодоро. У відповідь на це рада старійшин зажадала від Генуї документ на володіння Південним берегом. Ті відмовилися і війна розгорілася з новою силою. Побоюючись за священні реліквії, князь феодоритів заховав їх в печері на горі Басман1. Нібито і до цього дня колиска і ковадло знаходяться під захистом духів гір і лише нащадки феодоритського князя можуть винести їх з печери.
Мир між Генуєю і Феодоро все ж таки був підписаний в 1471 р. Причиною цьому була загроза щодо турецького вторгнення після захоплення в 1453 р. турками Константинополя і падіння Візантійської імперії. Тоді ж чорноморські протоки були закриті для торгових кораблів європейців, що призвело до занепаду кримських колоній Генуї. Проте підписання миру не врятувало ані феодоритів, ані генуезців від сумної долі.
У 1475 р. турецька армія захопила міста Генуї — Судак і Каффу, жорстоко винищивши захисників. Мангупська фортеця була взята штурмом після шестимісячної облоги. Родину князя Олександра вивезли до Стамбулу, де всі чоловіки (за винятком малолітнього княжича) загинули, а жінки потрапили до султанського гарему. Землі Феодоро (узбережжя від Інкермана до Алушти і Гірський Крим) увійшли до територіально-адміністративної одиниці султанату Османа — Мангупського кадилаку. Після пожежі 1493 р. на Мангупі турки звели там нові укріплення, перетворивши колишню столицю Феодоро на могутню фортецю.
Історія Феодоро має ще багато загадок — цілі сторіччя вкриті темрявою невідомості, про багато подій можна лише робити припущення. Нагадують про минулу славу князівства Феодоро залишки фортець і монастирів, розкидані по всьому Південно-Західному Криму, які приваблюють все нові і нові покоління дослідників.
1 Хребет Басман (1176 м) знаходиться в Кримському заповіднику, сполучений з Ялтинською яйлою. На його східних обривах відомими є дев’ять глибоких маловивчених печер.
