Слов’янське язичество на сьогоднішній день — одна з дискусійних тем. Всі погоджуються з тим, що існувало, але яким саме було і як вплинуло на християнство — до кінця не зрозуміло.
Літопис Нестора під 980 р. містить яскраву розповідь про те, як князь Володимир звів в Києві пантеон язичницьких богів. Досить довго вчені вважали, що в цьому святилищі він об’єднав головних, найпоширеніших язичницьких богів, уніфікувавши державний культ. На перше місце був поставлений Перун — бог-громовержець, схожий з римським Юпітером. Далі йшли боги Місяця (Хорс), Сонця (Дажбог), вітру і війни (Стрибог), захисту посівів (Семаргл) і єдина богиня — родючості і дому (Макошь). Двоє з богів — Хорс і Семаргл, вважаються іранськими за походженням. Цей факт підтверджує припущення про поліетнічність Стародавньої Русі, де разом зі слов’янськими племенами проживали і племена неслов’янського походження, у тому числі й іранські.
Язичницький слов'янський жертовник в Києві. З малюнка В. Хвойки, початку XX ст.
Думку, що головною відмінністю язичества від християнства є багатобожжя, висловили ще християнські книжники в XI — початку XII ст. Але в 20-і роки XX ст. з’явилася гіпотеза про те, що Володимир не встановлював капище з шістьма ідолами, а затвердив монотеїстичний культ Перуна — верховного бога, що стало «кроком» до прийняття через десять років християнства.
Центральне місце на капищі займав ідол, якого вирізали, як правило, з дерева. «Не суть бозі, але древо», — дорікали християни язичникам. До нашого часу збереглися лише фігури з каменя. Однією з них є так званий Збруцький ідол, знайдений в 1848 р. в Західній Україні в річці Збруч біля села Городниця. Археологам вдалося відшукати і дослідити святилище, з яким, можливо, була пов’язана знахідка. Воно розміщувалося на відстані 5 км від сіла на високій горі Богит, де знайшли п’єдестал ідола.
Збруцький ідол — чотиригранний стовп заввишки 2,7 м з серією зображень, розміщених у трьох ярусах на кожній грані. Вся композиція відображає уявлення слов’ян про будову Всесвіту. На нижньому ярусі — Нав, існують зображення таємничих підземних богів, які тримають на собі землю. Існують припущення, що в цьому ярусі зображено бога підземного царства — Велес. Проте він займав дуже високе положення в пантеоні слов’ян, а тому зображення його на ідолі іншого бога було б актом неповаги до обох. У середньому ярусі — Яв: фігурки чоловіків і жінок, які узялися за руки. Це земля, мир людей. Вгорі (мир богів — Прав) на кожному боці зображені обличчя чотирьох богів під загальною шапкою, яка символізує небо. Існує гіпотеза, що це — не чотири окремі божества, а верховний бог з чотирма обличчями. Про це свідчить і наявність солярних знаків на ідолі, його орієнтованість на чотири сторони світу. Календар стародавніх слов’ян мав чотири вузлові точки, пов’язані з сонцем: осіннє і весняне рівнодення, літнє і зимове сонцестояння. Ці точки обчислювалися і отримали міфологічний зміст, характер містерій. Відповідно до річної містерії сонця наше світило народжувалося, мужніло, дорослішало, старіло, і кожному етапу присвячувалася одна з іпостасей на ідолі — втілення одного бога, Святовида (Святовита). Всі зображення символізують фази сонячного року. Ось — народження сонця, зимове сонцестояння. Далі сонце росте, перемагає темряву, день стає довшим за ніч — це символізує бог-воїн Ярило. Після перемоги над темрявою починається благоденствування, і Ярило поступається місцем зрілому чоловіку — Купалі. Найкоротша ніч — апогей світла. Найдовший день в році мав глибоке практичне значення для племені: діти, які були зачаті в цю ніч, народжувалися навесні і отримували достатньо теплого часу, щоб окріпнути. Цікаво, що на межі ідола, яка зображує Купалу, бог тримає ріг-ритон — атрибут багатства і радості, а поряд з людиною в середньому ярусі зображено дитину — символ продовження роду. Наявність жіночих грудей у божества у верхньому ярусі трактувалася дослідниками як свідчення того, що ідол об’єднує декількох богів чоловічої і жіночої статей. Проте декілька язичницьких богів мали подвійну іпостась — Ладо і Лада, Купало і Купала, і така подвійність була викликана єднанням чоловічого і жіночого початків у купальську ніч та осінню пору весіль. Цим пояснюється наявність у Святовида ознак жіночої статі. Минає час, сонце старіє. Наступає пора весіль. На цій межі ідола, яку можна бачити при заході сонця, в середній секції зображено богиню. В цей час починається низка жіночих свят — на противагу «чоловічій» весняній серії. Сонце поступово вмирає, і тоді здається, що ніч перемогла, — народжується нове сонце. Починається новий сонячний цикл. Таким чином, на статуї Святовида відбито річну містерію Сонця, співзвучну всім трьом світам, — богів, людей і духів. Її зображено по руху сонця — за годинниковою стрілкою.
Збруцький ідол
Збруцький ідол є одним з найбільш насичених за композицією подібних статуй.
Своїм богам язичники молилися не тільки просто неба — на капищах, але і в язичницьких храмах. Одне з головних язичницьких святилищ Русі — капище Перуна — знаходилося в Києві, на Старокиївській горі, і було розкопано археологом Вікентієм Хвойкою в 1908 р. Це святилище було споруджене в VI-VII ст. На момент розкопок від нього залишився кам’яний фундамент у вигляді еліпса розміром 4,2х3,5 м, чотири виступи якого були звернені до сторін світу. Споруду оточувала вимостка з білої глини зі старанно згладженою поверхнею. Із західного боку фундаменту було знайдено масивний стовп, навколо якого знайшли безліч кісток і черепів домашніх тварин. Хвойка вважав це жертовником, де впродовж довгого часу здійснювалися «треби». Археолог Карл Болсуновський, який опублікував малюнки капища, зроблені Хвойкою, вважав, що воно було пов’язане з культом бога Святовида. У червні 1908 р. в газеті «Київська думка» з’явилися нотатки про знахідку, і було зроблено припущення, що в цьому місці могли не тільки приноситися жертви, але й здійснюватися поминання, оскільки були знайдені атрибути, які супроводжували староруські тризни. З того часу навколо цієї пам’ятки не вмовкає полеміка. Багато дослідників вважали його частиною величезного язичницького храму. Повторно капище було розкопане в 1937 р. Ф. Молчановським, який зробив деякі уточнення. Форма капища нагадувала скоріше неправильний прямокутник із закругленими краями і чотирма виступами, орієнтованими за сторонами світу. Споруда складалася з неотесаних каменів (пісковика, гранітних валунів, червоного кварциту), укладених без розчину, а нижче за глиняною підлогою були знайдені побутові речі VI-VII ст. На відстані 1 м на південь від кам’яної кладки були знайдені залишки глиняного стовпа-жертовника. На думку вчених, в VIII-IX ст. капище знаходилося за межами міста — в межах стародавнього родового могильника, покинутого, але не остаточно забутого. Можливо, саме перед цим капищем присягалися князі Олег, Ігор, Святослав з дружиною. У 1937 р. на Старокиївській горі на місці цього некрополя було побудовано будівлю художньої школи, в якій після війни розмістився Державний історичний музей (нині — Національний музей історії України). У 1980-х роках перед його входом було споруджено макет, який відтворює зовнішність капища, розкопаного Хвойкою в 1908 р.
Як уже згадувалося, в 980 р. князь Володимир створив в Києві новий язичницький пантеон з шести богів, головним з яких був, безсумнівно, Перун. Довгий час учені намагалися відшукати місце, де були поставлені ідоли, — так званий «Пагорб Перуна». Як свідчили літописи, «кумирів» поставили «поза двором терему» — за межами міських валів, і це місце стало релігійним центром держави. На пагорбі, де стояли Перун та інші ідоли, в 988 р. Володимир поставив церкву Святого Василя, — таким ім’ям Володимир був наречений при хрещенні. Це місце історики ототожнюють з Василівською (Трьохсвятительською) церквою XII ст., яка стояла на місці сучасної будівлі Міністерства закордонних справ. На користь цього припущення говорить безпосередня близькість даного місця до Старокиївської гори. За літописною розповіддю про знищення ідолів в 988 р., Володимир наказав прив’язати скинутого Перуна «до хвоста коня і волочити його з гори Боричевим узвозом до Струмка». Ця фраза дозволяє припустити, що Пагорб Перуна знаходився поблизу Боричева узвозу. Так називали узвіз на Подолі, який проходив між Михайлівським монастирем і Трьохсвятительською церквою, — трасою сучасного фунікулера. Проте стародавнім Боричевим узвозом міг бути й Андріївський узвіз. Ще з XIX ст. вчені висували версію, що Пагорб Перуна розташовувався на пагорбі, де в XVIII ст. звели Андріївську церкву. У 1975 р. Інститут археології провів дослідження ділянки, розташованої в центрі так званого «граду Володимира», — на південний схід від Десятинної церкви, неподалік літописного «тюремного двору (вул. Володимирська, 3)», де були знайдені залишки ще одного староруського святилища. Можливо, там розташовувалася християнська церква, зруйнована за наказом Святослава Ігоревича в 971-972 рр. (докладніше про цей епізод — в статті про прийняття християнства), залишки її використовували для спорудження в 980 р. на цьому місці язичницького капища. За результатами археологічних досліджень, капище представляло собою прямокутник 7 х 1,75 м, витягнутий по осі північ-південь. З півночі, сходу і півдня до нього примикали шість округлих виступів, на яких могли стояти ідоли. Південніше, на відстані близько метра, була знайдена велика чашоподібна яма-жертовник, в якій могло горіти величезне вогнище. Це співпадає з повідомленнями літописів про те, що біля капища Перуна підтримували невгасаюче вогнище, в яке кидали дубові дрова. Подібні святилища у вигляді величезних ям, де постійно горів вогонь і здійснювалися жертвопринесення, відомі у багатьох народів Східної Європи.
В ямі-святилищі були знайдені кістки тварин, переважно биків. Про принесення биків в жертву богу-творцю блискавки східними слов’янами ще в VI ст. говорив Прокіп Кесарійський. Не викликає сумнівів, що капище присвячувалося Перуну. Коли на Русі офіційною релігією стало християнство, функції Перуна перейшли до Іллі-громовержця. Довгий час, особливо в сільській місцевості, в день цього святого (20 червня) вбивали спільного бика і варили пиво, — християнські традиції носили язичницький характер. У жертовнику були знайдені скалки керамічного посуду X ст. і бойової залізної сокири — символу Перуна, яким, можливо, вбивали жертовних тварин.
Дивовижною була ще одна знахідка археологів: на південний захід від капища знаходилася кругла яма діаметром близько метра, в якій стирчали 12 тонких дерев’яних кілочків. Ймовірно, яму використовували для ворожінь — наприклад, на трьох дерев’яних трісках, в яких один бік був білим (означав успіх), інший — чорним (невдачу). Подібні ворожіння проходили в храмах германців.
Культ слов’ян, окрім поклоніння ідолам, передбачав шанування священних тварин і дерев. Влітку 1909 р. при очищенні русла Дніпра поблизу київського монастиря Пустинного Миколи був знайдений так званий «Перунів дуб», який являв собою скам’янілий стовбур завдовжки 20 м, в який симетрично були всаджені чотири щелепи диких кабанів. У 1912 р. цей дуб потрапив до В. Хвойки, а той передав цінну знахідку Київському художньо-промисловому і науковому музею. Кабанячі ікла з давніх часів вважалися амулетами, покликаними охороняти людей, і часто, навіть після ухвалення християнства, їх носили як оберіг. Що стосується дуба, то хроніки Костянтина Багрянородного зберегли розповіді про поклоніння русами дубу на «острові Святого Георгія» (Хортиці).
Інший дуб, щоправда, вже з дев’ятьма кабанячими щелепами, був знайдений в 1975 р. при розчищенні фарватеру Дніпра нижче гирла Десни. Дві такі схожі знахідки сполучають в собі культи вепра і дуба, пов’язані з шануванням Перуна. Цікаво, що на обох деревах не виявлено слідів рубки: це свідчить про те, що і в християнський час до них відносилися з належною пошаною. Пережиток культу дерев виявився в святкуванні дня Семена, яке проводилося ще в XIX ст., і святах купальського циклу.
З прийняттям християнства язичницькі символи «розчинилися» в традиціях слов’янського декоративно-прикладного мистецтва. Особливий інтерес представляють двостулкові срібні браслети XII-XIII ст., про яких літописи згадували ще в 944 р. Такими прикрасами знатні жінки скріпляли довгі рукави сорочок. На них часто зображалися язичницькі «ігри русаліїв» з танцюючими жінками і скоморохами, які грають на гуслях. «Русалії» були спільнослов’янським аграрним святом, яке проходило в червні. На браслетах зображалися язичницькі символи, пов’язані з культом родючості, солярні символи, а також міфічні створіння — птахи-серени з дівочими обличчями, крилатий пес Симаргл, русалки, яких також називали «вілами».
До цього часу багатьох традицій і звичаїв слов’янського язичества дотримуються сучасні люди — мабуть, це відбувається на рівні підсвідомості.
