Відома розхожа фраза: короля створює свита. І Хмельницький, і Мазепа — видатні люди свого часу — залежали від свого оточення, полковників і радників. Ким же були ці люди?
Старшинський корпус гетьмана Богдана Хмельницького не був однорідним за світоглядом і переконаннями. Дослідники ділять його на три групи: реєстрова старшина (яскравий представник — Іван Богун), шляхта (в т.ч. і кум Хмельницького Станіслав Кричевський) і т.з. «козацька чернь» — вихідці з міщан, селян, душею якої був Максим Кривоніс. Кожна з цих груп мала власні уявлення про війну і по-різному впливала на політику гетьмана Хмельницького.
Одним з найближчих радників і соратників Хмельницького був одіозний Іван Богун, про якого говорили, що він «гарний воїн, але дуже зухвалий». Слава про Богуна розповсюдилася далеко за межі українських земель, але, не дивлячись на це, його біографія оповита таємницею: невідомо, де і коли він народився, мало відомостей про дитинство і юність. Сучасники говорили, що він - зі знатної шляхетної родини, здобув гарну освіту, можливо, інженерну, оскільки добре розбирався у фортифікації. Деякі історики стверджують, що він брав участь у козацьких повстаннях 1637-1638 рр., а його перші ратні подвиги пов’язані з обороною Азова 1637-1642 рр. від військ султана Ібрагима. Богун в тій кампанії командував одним із загонів і прикривав Боровський перевіз через Сіверський Донець. Подальше його життя мало відрізнялося від життя звичайного
реєстрового козака: військові походи, кампанії... З початком козацької революції 1648 р. Іван Богун став одним із сподвижників Хмельницького — служив в Чигиринській сотні, а в 1650 р. за організаторські здібності і військовий талант його призначили кальницьким полковником. Надалі Богун вів бої на Брацлавщині проти коронних гетьманів Калиновського і Лянцкоронського, обороняв Вінницю з 3 тисячами воїнів від 20-тисячної польської армії, брав участь в штурмі Кам’янця-Подільського. Але моментом істини для безстрашного полковника стала битва під Берестечком. У критичний момент — 30 червня 1651 р., коли татари зрадили, а гетьман Хмельницький опинився в полоні, в обложеному поляками козацькому таборі Богуна вибрали наказним гетьманом, і він зміг вивести залишки українського війська з оточення. У 1653 р. Богун знову опинився у вирі бурхливих подій — його загони успішно виступили проти армії Стефана Чарнецького, що невблаганно просувалася вглиб України. Потім разом з сином гетьмана, Тимошем Хмельницьким, він керував походом до Молдови. Після його смерті в листопаді 1653 р. Богун повернувся до України і декілька наступних років провів в безперервних боях — на Брацлавщині, Уманщині. Ім’я Богуна вселяло страх ворогам. У грудні 1656 р. він як один з керівників козацького корпусу під командуванням наказного гетьмана А. Ждановича виступив в похід проти армії Річі Посполитої. Українські війська разом з союзними арміями Семиграддя і Швеції за неповних півроку пройшли по Західній Україні і захопили Краків, Брест, Варшаву. Проте літом 1657 р. були вимушені відступити до України.
Все своє життя Іван Богун був непримиренним опозиціонером. У цілому підтримуючи Хмельницького, він засуджував підписання Білоцерківського договору, за яким польській короні робилися істотні поступки. Полковник був і в числі супротивників підписання договору з Москвою 1654 р. Більше того, він не присягнув на вірність царю і з часом очолив антимосковську старшинську опозицію. Після смерті Богдана Хмельницького в 1657 р. Богун підтримував курс Виговського і Юрія Хмельницького на проведення незалежної від Москви зовнішньої політики, але і «нахил» у бік союзу з Польщею або Туреччиною викликав у нього неприйняття.
У 1662 р. Богун був арештований і поміщений поляками у фортецю в Мальборзі. Але король Ян Казимир в 1663 р. звільнив його в обмін на обіцянку брати участь в поході на Лівобережну Україну — безстрашний полковник міг виявитися корисним. Потім Богуна звинуватили в переговорах з російською стороною і урядом гетьмана Брюховецького. Хоча, за свідченням інших учасників походу, Богун до цього не був причетний: козаки воювали мляво, більше заважали, аніж допомагали, підтвердивши стару приказку - «козаком проти козака воювати — що вовком орати». Саме така поведінка козаків дала привід оголосити Богуна зрадником. У лютому 1664 р. його заарештували і розстріляли недалеко від Новгород-Сіверського. Можливо, Іван Богун був убитий за опір при арешті. Не дивно, що смерть полковника оточена легендами: говорили, що він був «характерником» і таємничо зник, оскільки загинути просто не міг. Репутація «людини з декількома життями» закріпилася за полковником не тільки в легендах, піснях і думах, але і в художній літературі — наприклад, у романі «Вогнем і мечем» Генріка Сенкевича.
Станіслав Кричевський, кум Хмельницького і улюбленець коронного гетьмана Станіслава Конецпольського, в 1643 р. став чигиринським реєстровим полковником. Як людина високого походження і відважний лицар, у війні 1648-1654 рр. він спочатку чесно відстоював інтереси короля, але в 1649 р., після битви під Жовтими Водами перейшов на сторону козаків-повстанців. Він ніби знову відкрив своє «російське коріння», навіть перехрестився у православ’я під ім’ям Михайла. Ставши київським полковником, він мав авторитет у козаків. У липні 1649 р. у битві під Лоєвом, перекриваючи шлях військам литовського гетьмана Януша Раздивілла, Кричевський був смертельно поранений. Очевидці розповідали, що коли полковника привезли до ставки Раздивілла і старі знайомі нагадали йому про минулі заслуги, він повторював лише одне: «Хіба ж це справа — тридцять тисяч людей погубити».
Не менш одіозною особою, чим Богун, був полковник Максим Кривоніс. Його походження точно не відоме. Одні стверджували, що Кривоніс — міщанин або купець з Острогу або Могилева-Подільського; інші говорили, що він — з Черкащини; треті доводили, що він — іноземний найманець, шотландець, який опинився в Україні.
Прославився Кривоніс в походах проти турків і татар у 30-40-х роках XVII ст. Є інформація, що він служив у французькій армії, брав участь в Тридцятирічній війні, плавав по Середземному морю. В кінці 1647 р. Кривоніс підтримав повстання на Запоріжжі і став одним з найближчих сподвижників Хмельницького, який довірив йому очолити Черкаський полк. Кривоніс також керував повстанськими загонами на Поділлі і Брацлавщині. Події 1648 р. полковник зустрів у зрілому віці: під його керівництвом служив дорослий син, який пізніше також став полковником.
Влітку 1948 р., коли Ярема Вишневецький проводив каральні акції на Правобережжі, Кривоніс - «вождь божевільного плебсу», як називали його польські джерела, слідував за князем по п’ятах. Полковник вирізнявся особливою жорстокістю і без щонайменшої жалості знищував іновірців, у першу чергу католиків. У червні-липні 1648 р. відбулася жахлива різанина єврейського населення, названа «Брамами помсти». Тоді козаки знищили загалом більше 100 тисяч осіб: при взятті Немирова — більше 6 тисяч, Тульчина — 1,5 тисяч, Бара — 2 тисячі, Полонного — 10 тисяч... Максим Кривоніс очолював козацько-селянські загони, які були фактично незалежні від гетьмана, — вони навіть в походах стояли окремим табором. Сам полковник був людиною радикальною, яка фанатично ненавиділа панів, і незвичайно жорстокою навіть за середньовічними мірками.
У вересні 1648 р. Кривоніс був важко поранений в бою з німецькими найманцями під Старокостантинівом. Не одужавши від поранень, взяв участь у поході на Галичину. Козаки під його керівництвом штурмом добули Високий Замок - «серце» і головне укріплення Львова. У середині листопада він помер під час епідемії чуми, що косила українську армію ще в час облоги фортеці Замістя. Все своє життя Кривоніс відстоювало гасло «закінчувати цю війну своїм щастям, яке повстанців супроводжує, а не переговорами»...
Важливу роль за часів Хмельницького грали і полковники «неслов’янського» походження. Одним з гетьманів реєстрового козацтва був Ілляш Караїмович з роду князів Узунів — караїм за походженням. Караїми, які вважають себе нащадками хазар, — один із найнечисленних народів, які говорять тюркською, і сповідають особливу форму іудаїзму. Велика група караїмів проживала в Криму. Свою посаду Караїмович отримав від уряду Річі Посполитої, якому служив вірою і правдою. На початку Визвольної війни 1648-1654 рр. він став першою жертвою — був убитий в Трахтемірові, столиці реєстрового козацтва. Після цього кримські караїми оголосили гетьманові Богдану і його соратникам кровну помсту. Коли Хмельницький привіз до Криму свого сина Тимоша, караїми, яким татари зазвичай доручали заручників, навідріз відмовилися його охороняти, Тимош знаходився під захистом вірменської общини.
Взагалі козацька старшина була різною за добробутом, соціальним і етнічним походженням. Окрім представників греків і сербів, вона поповнювалася кримськими татарами (Кочубеї), австрійцями (Фридріковичі), чехами (Орлики, Пасіки). Досить великий відсоток складали люди єврейського походження (Герцики, Маровичі та ін.). До козацького реєстру вони почали потрапляти за гетьмана Мазепи. Павло Семенович Герцик (?-1700 р.) входив до числа найближчого оточення Мазепи, а його сини — Григорій, Іван і Опанас, разом з гетьманом емігрували після подій 1709 р. Григорій Герцик — полтавський наказний полковник, залишався прихильником Мазепи до його смерті, потім служив генеральним осавулом при гетьманові Орлику (1711-1719 рр.). У 1719 р., виконуючи доручення «гетьмана в екзилі», він приїхав зі Стокгольма до Варшави. Там його викрали царські агенти, вивезли до Росії і ув’язнили у Петропавловській фортеці, де Григорій перебував до 1727 р.
Дочки Павла Герцика — Марія, Ганна і Кристина, були дружинами прихильників Мазепи, причому Ганна — дружиною Пилипа Орлика.
У 1708 р. гетьманом став Іван Скоропадський, за якого важливу роль грали «вихрести» (євреї, які прийняли християнство) Марковичі. Андрій Маркович став однією з найвпливовіших людей Гетьманщини, вдало видавши заміж сестру — вдову чернігівського полкового бунчужного Костянтина Голуба. Анастасія Маркович стала дружиною стародубського полковника, вдівця Івана Скоропадського, згодом — гетьмана. Вона була енергійною, вольовою і владною жінкою, і в Україні навіть ходила приказка: «У Івана — плахта, у Насті — булава». Малося на увазі, що державні справи вирішував не стільки гетьман, скільки гетьманша.
Андрій Маркович швидко просувався по службі: у 1714 р. він став лубенським полковником, у 1727 р. - генеральним підскарбієм: відав державною скарбницею, встановлював податки і керував їх збором. Серйозні посади займали і молодші Марковичі: Яків був наказним полковником, Іван і Марко — бунчужними товаришами.
Марко Андрійович став учасником однієї трагікомічної історії. У 1743 р. він, будучи вже немолодим і заслуживши багато почестей, «поклав око» на слободу Андрієвку, розташовану неподалік Лубен. Але нею вже володів козак з Козельцю Олексій Григорович Розумовський, в ту пору — морганатичний чоловік імператриці Єлизавети Петрівни. Як повелося, його стрімкий зліт не міг радувати інших представників старшини, і Марко Андрійович крив «свинопаса» на чому світ стоїть. Незабаром ці вислови дійшли до протирея Стефановича, який написав на злослова донос матері Розумовського в село Адамівку. Управителем там служив Семен Пустота — знайомий Марковича, який повідомив його про донос, а потім і зовсім знищив цей документ. Проте Стефанович написав нову кляузу, яку знову перехопили люди Марковича — Семен Пустота і брат Іван. Марко Андрійович вирішив помститися кривдникові і подав на нього позов в Київську духовну консисторію. Але Стефанович завдав «випереджувального удару» і чотири роки потому, в липні 1747 р., повідомив про образи Марковича особисто Олексію Розумовському — вже графу. На той час його молодший брат Кирило (одружений на Катерині-Наришкиній — представниці роду Романових) отримав від імператриці посаду гетьмана України (офіційне обрання відбулося в 1750 р.). Марковича і Семена Пустоту доставили до Петербургу. На допитах Марко Андрійович визнав, що лаяв Розумовського в стані сильного сп’яніння. Його визнали винним і засудили до ув’язнення, биття батогами і заслання до монастиря. Щоправда, вирок не привели у виконання внаслідок смерті Марковича, який помер у в’язниці ще до його винесення, 27 травня 1754 р.
