Однією з найтрагічніших сторінок української історії є зруйнування гетьманської столиці Батурина в листопаді 1708 р. і знищення Запорізької Січі.
Початок XVIII ст. став важким часом як для України, так і для гетьмана Мазепи. Йшла Північна війна (1700-1721 рр.) між Росією і Швецією. Мало того, що українці повинні були служити в російській армії, так ще і українські землі стали «розмінною монетою»: ними Петро І і Карл XII збиралися розплатитися зі своїми союзниками-поляками — Августом Саксонським і Станіславом Лещинським. Річ у тому, що на польський трон були два претенденти: один — ставленик Москви, інший — Стокгольма. І хто б не переміг, розплачуватися довелося б Україні, яка неминуче втрачала залишки незалежності.
Іван Мазепа перебував у розгубленості. Коли восени 1708 р. війська Карла XII підішли до українських кордонів, потрібно було вирішувати — кого ж підтримувати. Від Петра І поступив наказ слідувати з військом в Норськ — ставку графа Олександра Меншикова, який командував російськими військами, і там чекати царя. Гетьман пішов на хитрість: він вдав, що важко хворий, і відправив до ставки Меншикова свого племінника, Андрія Войнаровського. Той швидко зрозумів, що Мазепі не вірять (почув фразу з розмови російських офіцерів про гетьмана і його соратників: «Помилуй бог цих людей! Завтра вони будуть в кайданах»), і, не втрачаючи часу, відправився в ставку дядька в Борзну, де повідомив про ситуацію, яка склалася. 28 жовтня 1708 р. гетьман, генеральний писар Пилип Орлик, представники старшини і 4-тисячний загін запорізьких козаків приєдналися до шведів біля села Орловки. Жереб було кинуто.
Остання рада на Січі. Художник В. Ковалєв, середина XIX ст.
Петро І дізнався про зраду Мазепи знаходячись недалеко від Новгород-Сіверського, в селі Погрібки. У середині листопада 1708 р. цар видав маніфест, згідно з яким Мазепа оголошувався злочинцем, який забув страх Божий і присягу, і зрадником царя, який прагнув «землю російську поневолити». Українців закликали не підтримувати колишнього гетьмана. За це цар обіцяв відмінити надзвичайні військові податки, які, як він стверджував, ввів Мазепа з метою наживи.
Петра задовго до цих подій попереджали про те, що гетьман веде переговори зі шведами. Полтавський полковник Іскра і генеральний суддя Кочубей прислали йому донос, але монарх настільки довіряв Мазепі, що віддав йому «наклепників», і гетьманський суд ухвалив рішення про їх страту. Говорили, що причиною ненависті між кумами Кочубеєм і Мазепою став роман останнього з його хрещеницею Мотроною — дочкою судді. Правда, у доносі Кочубей вказував, що думки про союз зі шведами могли з’явитися у гетьмана під впливом княгині Ганни Дольської — відомої інтриганки, тітки претендента на польську корону і союзника Карла XII Станіслава Лещинського. Петро І, розцінивши донос як зведення особистих рахунків, лише згодом зрозумів, що жорстоко прорахувався.
Цар був настільки злий на Мазепу, що наказав Меншикову знищити Батурин для того, щоб це було наукою для інших міст — адже це було улюблене місто ненависного «зрадника». Саме тут опальний гетьман виношував плани незалежної України. 11 листопада 1708 р. місто обложило 10-тисячне царське військо. Батурин був добре укріплений, забезпечений провіантом і порохом; там розташовувався 23-тисячний гарнізон з гетьманською артилерією. Фортеця легко могла протриматися до підходу військ Карла XII і Мазепи. Як же військам Меншикова вдалося захопити її? Відповідь банальна — зрада...
Прилуцький полковник Іван Ніс показав солдатам Меншикова підземний хід, який вів у Батурин. Удосвіта 13 листопада війська вступили в місто і швидко перебили загони Дмитра Чечеля і Фрідріха Кенігсека, які командували обороною. Потім почалася різанина мирних жителів. За одними даними, за день було знищено 6 тисяч, за іншими — 15 тисяч чоловік, включаючи жінок і дітей. Деякі історики називають цифру 28 тисяч, адже за стінами фортеці знаходилися і мешканці навколишніх сіл, які шукали порятунок у місті. Наприкінці Меншиков наказав спалити місто зі всіма церквами. Пожежа знищила будинки як простих людей, так і генеральної старшини; уцілів лише будиночок генерального судді Кочубея. Руйнування були настільки значними, що ще багато років Батурин лежав у руїнах. Меншикову дісталося більше 40 гармат, усі стяги, гетьманські нагороди і коштовності.
Трупи жертв різанини вкривали вулиці, покалічені тіла ще живих козаків прив’язували до дошок і кидали в Сейм для залякування прихильників Мазепи. Командувачів обороною — Кенігсека і Чечеля відправили до царської ставки в Глухів: перший помер в дорозі від поранень, другого колесували на міській площі.
Може здатися, що число жертв завищено, адже доказами батурйнської різанини служать лише емоційні свідоцтва сучасників подій — як українців, так і західноєвропейських газет. Проте археологічні дослідження, що проводяться з 1995 р., підтвердили, що кількість убитих дійсно могло досягати 20 тисяч. Серед них немало жінок і дітей. У 2004 р. у Батурині встановили пам’ятний хрест, присвячений жертвам різанини, на одній зі сторін якого — ікона Божої Матері XVII ст. роботи майстрів Києво-Печерської Лаври. Цей образ був знайдений археологами біля останків обезголовленої старої жінки, що притискувала до себе немовля з розбитим черепом.
Але на цьому розправа не завершилася. Наступного дня після різанини в Батурині Петро І написав Меншикову: «...в Прилуках у прихильників гетьмана, які зараз при нім, є дружини і діти. Бажай послати туди спеціально кого-небудь з драгунів і узяти їх під варту».
У Лебедині почала діяти спеціальна слідча комісія, яка збирала інформацію перевіреними методами — тортурами і доносами. До смерті було засуджено більше 900 осіб. Якщо врахувати, що у той час в Україні проживало близько 1000 старшинських сімей, стає зрозумілим, що жодну з них горе не минуло. Жертви терору ховали на спеціальному «мазепинському» цвинтарі. Землі і маєтки опальної старшини віддавали або московським генералам, які оселились на українських землях, або козакам, які вчасно «прорахували» ситуацію і перейшли на сторону Петра І.
Після подій 1708 р. столицею Гетьманщини замість знищеного Батурина став Глухів, розташований ближче до московського кордону. А Батурин разом з округою був переданий «в нагороду» генералу Меншикову, а після його заслання до Сибіру в 1725 р. повернутий до скарбниці. Батурин відродився лише через півстоліття — за останнього українського гетьмана Кирила Розумовського (1750-1764 рр.).
Подальші події нагадували калейдоскоп. 16 листопада 1708 р. у новій столиці була проведена заочна «публічна страта» Мазепи. На площі встановили ешафот. Під ревіння натовпу після оголошення смертного вироку кат підійняв на шибеницю опудало гетьмана, заздалегідь зірвавши з нього кавалерську стрічку ордена Андрія Первозванного. Цим орденом Іван Мазепа був нагороджений в числі перших у державі — такою високою була довіра до нього царя. 17 листопада Петро І, скликавши старшинську раду, проголосив гетьманом стародубського полковника Івана Скоропадського. На дев’ятий день після «страти» в Троїцькому соборі Глухова і Успенському соборі Москви духівництво відлучило Мазепу від церкви, викинувши з православної спільноти. Була накладена заборона навіть на згадку імені опального гетьмана. Цікаво, що московський обряд відлучення здійснили колишні соратники Мазепи — патріарх Стефан Яворський і Феофан Прокопович, найближчий радник Петра І та колишній префект Києво-Могилянської академії. Анафема проголошувалася впродовж більше 200 років в перший тиждень Великого поста. Її відмінили лише в кінці XX ст., після того, як Україна стала незалежною державою.
Тим часом війська Мазепи і Карла XII 28 червня 1709 р. були розбиті під Полтавою. Як і більшість населення України, Мазепа не довіряв шведам, які поводилися на українських землях як окупанти. Єдиною опорою були запорожці, які приєдналися до нього ще 6 квітня 1709 р., коли кошовий отаман Кость Гордієнко привів 8 тисяч козаків в ставку Карла XII. Тоді ж шведський король письмово завірив, що бере Запорізьке військо під свою опіку і зобов’язується не вести переговори з Петром І без участі в них запорожців. Крім того, Карл XII гарантував збереження прав і вольностей козаків.
У відповідь Петро І в кінці квітня направив на Січ три полки Павла Яковлева і компанійський полк Гната Галагана. Останній спочатку підтримував Мазепу, але потім зі своїм полком перейшов на сторону царя. Полки, які «перекинулися» на інший бік, захопили козацьке укріплення Келеберду і фортецю Переволочну, розташовану нижче за місце впадіння Ворскли у Дніпро, знищивши більше 1000 запорожців і козацьких кораблів. Влітку 1709 р. через зраду Галагана, який пообіцяв не чіпати Січ, були взяті і укріплення Чортомлицької Січі на острові Базавлук. Більше 300 полонених запорожців було страчено; січові укріплення були знищені; скарбниця, зброя, стяги і клейноди вивезені. Потім полки Яковлева і Галагана рушили вниз по Дніпру, де безліч козаків ловила рибу і полювала, і також їх знищували. Врятувалися лише ті, які втекли на землі Кримського ханства. Там, на місці впадіння річки Інгул у Дніпро, вони заклали Олешківську Січ.
Після цих трагічних подій стало зрозуміло, що сили Мазепи тануть. Розгром під Полтавою 8 липня 1709 р., в результаті якого вилягло більше 10 тисяч чоловік, показав, що наступає епоха домінування Росії, яка каратиме незгодних лише одним методом — вогнем і мечем.
