Ні про одного військового діяча періоду громадянської війни в Радянському Союзі не було написано стільки, скільки про Миколу Олександровича Щорса. Майже в кожному населеному пункті України були і є вулиці імені Щорса. Два міста його імені — в Чернігівській області, де він народився, і в Дніпропетровській, де він ніколи не був. Твори — «Шлях на Київ» С. Скляренка, «Шляхом Щорса» Н. Сергієнка, опера «Щорс» Б. Лятошинського, кінофільм «Щорс» А. Довженка, знаменита «Пісня про Щорса» Н. Блантера. Книг, нарисів, статей зовсім не злічити.
А все почалося в далекому тридцять п’ятому.
Газета «Правда» в березні 1935 р. писала: «Коли режисеру А. П. Довженку вручили на засіданні Президії ЦБК СРСР орден Леніна і він повертався на своє місце, його наздогнала репліка товариша Сталіна: «За вами борг — український Чапаев». Через деякий час на цьому ж засіданні товариш Сталін поставив питання товаришу Довженку: «Щорса ви знаєте?» — «Так», — відповів Довженко. — «Подумайте про нього», — сказав товариш Сталін.
Це була своєрідна форма соціального замовлення. За радянських часів таке практикувалося часто-густо. Досить пригадати серію історичних фільмів про знаменитих російських воєначальників і полководців — від Олександра Невського до адмірала Нахімова, створених кращими режисерами за вказівкою Сталіна.
Щоправда, тоді ні Сталін, ні Довженко не знали, що «український Чапаев» за національністю був... білорусом. Та і яке це для Сталіна мало значення, якщо саме з його легкої руки Григорій Новак став «російським богатирем», а Лазар Каганович — «великим сином українського народу».
Партії потрібний був Щорс. Партії потрібні були герої, на прикладі яких слід було виховувати підростаючі покоління. Краще всього — загиблі, мертві. Від них ніякої каверзи не чекай. Щоправда, траплялося, що і мертвяків оголошували «ворогами народу». Але призначав на ролі героїв Сталін все ж таки тих, кого знав особисто або чув від надійних людей тільки хороше. Усе інше — справа пропагандистської техніки, в якій більшовики були великими доками.
Проголошення Сталіним Щорса «українським Чапаєвим» стало несподіванкою для всіх, хто брав участь в подіях в 1917-1920-х років в Україні. До цього його знали лише як командира Богунського полку. З місяць він прослужив командиром 2-ої бригади, начальником 1-ої української радянської дивізії і всього 10 днів — начальником 44-ої стрілецької дивізії (яка згодом отримала найменування Київської), створеної шляхом злиття 1-ої і 44-ої прикордонних дивізій.
Ім’я Щорса було лише в списку «республіканської номенклатури героїв». Так, в Житомирі в 1932 р. йому спорудили пам’ятник на кошти ветеранів 44-ої дивізії і трудящих київських підприємств. Ще раніше, в 1923-му, в Києві вийшла книга «44-а київська дивізія» — збірка документів і спогадів ветеранів дивізії. У книзі було примітне присвячення: «Видатному червоному командиру, засновнику 1-го Богунського полку 1-ої повстанської радянської дивізії, легендарному начдиву т. Щорсу. Тому, хто поєднував в собі безмежну хоробрість і бунтарський дух червоного партизана з чітким, дисциплінованим розумом червоного вождя, тому, хто життя свою віддав за революцію в передових окопах громадянської війни, з любов’ю присвячують свою колективну працю бойові соратники, ветерани 44-ої дивізії».
Союзна преса раніше про Щорсе не писала. Його ім’я навіть не увійшло до Великої Радянської Енциклопедії 1933 р. З вказівки товариша Сталіна створити фільм про Щорса і почалася фальсифікація життя і діяльності «українського Чапаева».
Через три тижні після «канонізації» в «Правді» з’явилася стаття про життя Щорса відомого драматурга, автора «Оптимістичної трагедії» В. Вишневського. Потім пішли інші «праці». Особливо досягли успіху в цьому І. Мінц і Ю. Городецький.
Не згадуючи про Щорса як командира полку, його відразу підвищили до командира Богунськой бригади (хоча 2-а бригада була сформована тільки в квітні 1919 р. і командував нею К. Квятек) і зробили «першим начдивом» 1-ої дивізії, «забувши» про Н. Крапив’янського — насправді першого її начдива. До речі, 1-у дивізію ніколи не перейменовували в 44-у. Так починалася агіографія Щорса.
Примітно й інше. У 1920-х і початку 1930-х років була відома одна лише «Богунська бригада» — бригада Богунського (повна назва — Окрема радянська Придніпровська бригада), командиром якої був А. Богунський (Шарій). Приписуючи командування Щорсу, радянські історики С. Рабинович та І. Мінц хотіли відвернути увагу від справжньої Боннської бригади (і це їм вдалося). Невипадково за два з половиною місяці до проголошення Щорса «українським Чапаєвим» «перший сталінський маршал» К. Ворошилов відніс Богунського до бандитських отаманів.
Микола Щорс народився в маленькому містечку Сновське. У 1909 р. закінчив церковно-приходську школу, а потім Чернігівське духовне училище, вчився в Полтавській духовній семінарії (1911-1915 рр.). У Київській військово-фельдшерській школі, як стверджувалося в біографії, Щорс ніколи не вчився, хоча на її стіні понині висить меморіальна дошка. Її закінчив його брат Костянтин. Микола ж закінчив Віденське юнкерське училище, евакуйоване до Полтави, але ніколи не воював, а служив в запасному полку. У серпні 1918 р. він подав документи на медичний факультет Московського університету. Все це в біографії Щорса замовчувалося. Біографи підкреслювали бідність сім’ї Щорсів. Але це не так. Його батько належав до робочої аристократії: був машиністом паровоза і заробляв по 100 рублів в місяць — в чотири рази більше, ніж вчитель. Судячи з експозиції меморіального музею Щорса, його сім’ю ніяк не можна було віднести до бідняків.
Про те, як створювався міф, залишив свої замітки А. Довженко: «Я отримав 38 тек матеріалів. Описане одне і те ж, але по-різному. Написавши сценарій, я прочитав його двом моїм консультантам... І ось один з них говорить: «Я все згадую і думаю — от так воно точно і було». Інший товариш також підтвердив цю думку. «А я вимушений сказати, що абсолютно жодного епізоду точного немає. Я все вигадав».
«Вигадувати» він мав право як кінодраматург і прозаїк. Інша справа, що придумане Довженком було включене потім в біографію Щорса і навіть «підтверджено» документальними виданнями. Наприклад, зустрічі з Леніним, про яку художники писали картини, насправді не було.
У 1918 р. підпоручик Микола Щорс знаходився не серед червоних, а в лівоесерівському Курському полку. Після придушення їх заколоту в Москві літом 1918 р., рятуючись від розправи, він звернувся в представництво Всеукраїнського ВРК, відрекомендувавшись штабс-капітаном, який прибув з Сибіру, і запропонував свої послуги. Восени того ж року почалася запаморочлива кар’єра «червоного командира і відданого радянській владі військового фахівця старого гартування».
Тепер декілька слів про людину, славу якої приписали «українському Чапаеву». Ми вже про нього згадували — це Антон Саввич Боннський (справжнє прізвище Шарій) (1899-1919 рр.). Народився він в селі Тимченки Чернобаєвського району Черкаської області. У 1914 р. від запалення легенів помер батько, а незабаром і мати. Шістьох сиріт розібрали родичі. Антон вчився в річковому училищі, екстерном склав іспити за гімназію, збирався поступати в Київський комерційний інститут... Революційний вихор 1917-го різко змінив біографію сільського хлопчини. Він приєднується до українських есерів. Літом 1918 р. А. Шарій один з організаторів і керівників Золотоношського повстання проти німців. Після його придушення перейшов на Правобережжя і взяв участь у Таращансько-Звенигородському повстанні. Псевдонім Боннський узяв від назви острова і пристані на Дніпрі. Саме він в серпні 1918 р. фактично вивів повстанців в нейтральну зону після розгрому німцями. Місяць в поході, 800 кілометрів шляху. Саме ці бійці склали згодом осередок Богунського і Таращанського полків. У нейтральній зоні його ще називали товаришем Богуном або Студентом, хоча ніколи він студентом не був.
У березні 1919 р. Богунський став командиром Окремої Придніпровської бригади. Саме її називали Богунською. Двадцятирічний комбриг, як доносили чекісти, «користувався надзвичайною популярністю серед червоноармійців». А це було небезпечно для комуністів. Воюючи за радянську Україну, Богунський вимагав її незалежності від Москви, ліквідації ЧК і створення української армії.
У липні 1919 р. важкі бої йшли на Полтавському напрямку. Білі прорвали фронт, Полтава була захоплена. Це був слушний момент для зведення рахунків з комбригом-самостійником. 20 липня на фронт прибув для наведення ладу сам голова Реввоєнради республіки, наркомвоєнмор Лев Давидович Троцький. 21 липня з’явилася його стаття «Хто зрадив Полтаву?». Глава Червоної Армії звинуватив Богунського в зраді. Його заарештували. На посаді комбрига Богунського замінив воєнком 2-го полку Гайдамака. Він намагався переконати бійців, що Антона направили на навчання в Академію Генерального штабу, але цьому ніхто не вірив. Командир 1-го полку бригади Лопаткін заявив: «Сьогодні заарештували комбрига, завтра — командирів полків і батальйонів. Тоді ротних, а потім і червоноармійців кинуть у в’язниці». 25 липня Троцькому доповіли, що бригада йде звільняти свого командира. Богунського негайно перевезли до Кременчука. Увечері туди ж прибув і Троцький...
Богунського розстріляли 27-30 липня (точна дата невідома) десь між Полтавою і Кременчуком — без суду і слідства, за наказом Троцького. Є відомості, що застрелив його К. Ворошилов. У радянських дослідженнях Богунського називали не інакше як «полтавським Григор’євим».
Після загибелі комбрига командир 1-го полку Лопаткін підняв заколот. Узяв Переяслав, намагався з’єднатися з відомим повстанським отаманом Зеленим, був оточений і, не бажаючи здаватися, застрелився.
На початку 1930-х років заарештували брата Богунського — Олександра. Звинуватили в тому, що «перейняв петлюрівську ідеологію старшого брата». У тих же тридцятих, роздуваючи славу «українського Чапаева», командування Богунською бригадою приписали Щорсу.
Створюючи новий міф, радянській владі потрібно було і увічнити героя. Сталін запропонував встановити в Києві пам’ятник червоному командирові. Вже була готова ухвала ЦК ВКП(б), але в 1936 р. помер полководець Каменев, чиє життя також було пов’язане з Києвом. Словом, оголосили конкурс на створення пам’ятника цій людині, а ідею зі Щорсом в життя не втілили. Потім про командира богунців дещо забули і пригадали вже після закінчення Другої світової війни.
Потужність радянської влади в Україні потрібно було підтверджувати легендами про осіб, що склали голови в боротьбі за щастя трудового народу. Як би там не було, але лише у зв’язку з пишним святкуванням 300-ліття возз’єднання України з Росією радянський уряд вирішив пригадати про Щорса ще раз, запропонувавши, цього разу беззастережно, встановити монументальний пам’ятник. Це відбулося 29 квітня 1954 р. Скульптори постаралися на славу. Вельми виразна шестиметрова бронзова статуя радянського полководця, який сидить на коні, була встановлена на високому (близько семи метрів) п’єдесталі. Позував в процесі ліплення Щорса ніхто інший, як молодий Леонід Макарович Кравчук...
Що і говорити, легендарна особа - батько Щорс. Місце для пам’ятника залишалося вільним з тієї пори, як тут розібрали дореволюційний пам’ятник Олексію Бобринському. Але якщо натхненник і організатор споруди в Києві залізниці граф Бобринський, який стояв на розі Бібіковського бульвару і Безаківської вулиці, був прив’язаний до залізничного вокзалу, то чому тут опинився Щорс — пояснити важко. Можливо, поспішав на станцію, щоб разом з бойовим товаришем проїхатися в товарному вагоні куди-небудь на малу батьківщину? Пам’ятник, загалом, вийшов досить гармонійним і вписався в загальний настрій цієї частини старого Києва. До того ж він виконаний в реалістичній манері, без всяких там відхилень в які-небудь скульптурно-архітектурні «ізми».
Тільки ось виникає питання: пам’ятник героєві в Києві поставили, але де ж могила? Саме тут і спливає нова загадка. Як і чому загинув Микола Олександрович Щорс — невідомо дотепер, існують лише домисли і... нові міфи.
