Партизанський рух у роки Другої світової війни мав як героїчну, так і трагічну сторони. І якщо про першу розповідали охоче, більш-менш правдиво і докладно, то другу намагалися замаскувати. Тому не дивно, що дії, пов’язані з рухом Опору, і зараз залишаються, по суті, «невідомою війною».
Вже на початку війни німці зруйнували підготований Москвою сценарій. Вермахт нестримно рвався на схід, і розгортання опору в тилу окупантів стало невідкладним завданням. Але оскільки провести повної цінну підготовку не вдалося, перші два роки дали багато невиправданих жертв серед партизан і підпільників. Вже в жовтні 1941 р. німці допитували секретаря Ленінського райкому КП(б)У Києва Романченка. Він видав секретаря Київського підпільного міськкому Руденка і склад Ленінського підпільного райкому з п’яти чоловік. Не витримав і Руденко: за його участі в жовтні-листопаді гестапівці затримали шістьох секретарів підпільних райкомів Києва. Перейшли на сторону ворога секретар Київського обкому ЛКСМУ Кучеренко, інструктор обкому Пустовоїтов, зв’язкова підпільного обкому партії Аристархова. До рук гестапо потрапили 36 керівників київського підпілля. А всього в 1941—1943 рр. в Києві німецькі спецслужби ліквідовували 617 радянських підпільників.
Важких втрат зазнали підпільники Миколаєва, Одеси, Запоріжжя, Сталіно (Донецька). Під псевдонімом Костянтин працював на гестапо секретар Запорізького обкому партії Мосневич. У Вінниці тільки влітку 1942 р. гітлерівці розстріляли 300 чоловік. У Києві НКВС УРСР залишив розвідувально-диверсійну групу Івана Кудрі. Гестапо вислідило одного з колишніх охоронців секретаря ЦК КП(б)У Н. Хрущова, що знав багато підпільників. Незабаром група Кудрі перестала існувати. До літа 1942 р. продовжувало діяти тільки 10% створеного підпілля. Майже 30 тисяч патріотів загинуло, потрапило в концтабори або з різних причин припинило боротьбу.
Багато партизанських формувань, не маючи відповідної підготовки і досвіду, засобів зв’язку, продовольства, боєприпасів, надійних укриттів, вже через місяць-два після початку діяльності були розбиті або самі розсіялися. Цьому сприяли методи підбору особового складу. Людей просто силою примушували йти в партизани, що не сприяло їх стійкості в складних умовах. Так, секретар Сніжинського райкому партії Сталінської (Донецької) області рекомендував партизанам: «Озброюйтеся сокирами. Сокира — грізна зброя». А на питання, в яких місцях краще дислокуватися, відповів: «Ховайтеся в кущах — німці кожен кущ обшукувати не будуть». У жовтні-грудні 1941 р. тільки в районі Знам’янки-Сміли-Черкас, Чернігова загинули 3 тисячі партизан, а 6 тисяч опинилося в полоні.
На початку війни в тил супротивника було перекинуто 883 партизанських загона і більше 1700 диверсійно-розвідувальних груп загальною чисельністю 35 тисяч осіб. До літа 1942 р. зв’язок підтримувався тільки з 100 партизанськими формуваннями. Реальною ж силою, на яку міг розраховувати Український штаб партизанського руху (УШПР), були загони А. Федорова, С. Ковпака, А. Сабурова і деякі інші загальною чисельністю 4 тисячі бійців. Діяли вони в північно-східних і північних районах Чернігівщини і Сумщини. Про долю решти загонів і груп нічого не було відомо.
Мало що змінилося і в 1942-му. Тільки 4-е управління НКВС УРСР закинуло в тил ворога 2027 розвідників-одинаків і 595 розвідгруп. Назад повернулися 400 розвідників (20%) і 34 групи (6%), інші загинули або пропали безвісти. І не дивно: радянських диверсантів готували аж... 5-7 днів. Не краще справа йшла і з радистами. Їх готувала Саратовська спецшкола. Заняття тривали по 10-12 годин на день. Але надмірна інтенсивність учбового процесу, убогість матеріальної бази, брак викладачів, низький освітній рівень курсантів давали плачевні результати. Так, радистка С. Ваупшасова, яка прибула в загін, декілька тижнів намагалася зв’язатися з Центром, поки зрозуміла, що не уміє працювати на радіостанції. За слабкої підготовки радистів навіть в УШПС залишалися нерозшифрованими по 15-20 радіограм на місяць. Іноді через непорозуміння радіосеанс тягнувся декілька годин. Це дозволяло німцям засікати пункти зв’язку, а отже, і дислокацію партизан. Вони створили спеціальні центри, які постійно спостерігали за ефіром, вели радіогру, підбирали ключі до партизанських шифрів. Не було і надійних радіостанцій. От чому з 87 радистів, перекинутих в червні-грудні 1942 р. за лінію фронту з радіостанціями РПО і «Північ», радіозв’язок встановили тільки 9, деякі повернулися назад, інші ж загинули.
Озброєння партизан України в 1941-1944 рр. залишалося однією з найгостріших проблем «малої війни». Особливо відчутною була відсутність вибухівки і патронів. Москва ж наполегливо рекомендувала «воювати за допомогою вил і сокир» навіть осінню 1942 р. Командир з’єднання С. Маліков 4 квітня 1943 р. повідомляв начальникові УШПС Т. Строкачу: «Найважче було взимку, коли нас затиснули карателі. Ми трималися, поки не кінчилися патрони, а потім вимушені були рятуватися втечею». А на прохання партизан Сумщини допомогти зброєю і боєприпасами Строкач 25 березня 1943 р. повідомляв: «Ковпаку, Руднєву. Маю особисту вказівку т. Сталіна: партизани повинні забезпечувати себе за рахунок супротивника. У виділенні додаткових транспортних засобів відмовлено».
І тут потрібно звернути увагу на взаємини УШПС з Центральним штабом партизанського руху (ЦШПС), який очолював колишній перший секретар ЦК КП(б) Білорусії П. Пономаренко. Нескладно здогадатися, куди йшов основний потік зброї, боєприпасів і всього іншого з Великої землі. Українським партизанам в другій половині 1942 р. ЦШПС поставив тільки 15-25% кількості зброї, перекинутої до Білорусі (або 4-8% від всіх постачань партизанам).
Інший приклад. У білоруському Поліссі літом 1943 р. рішенням ЦШПС створюється Молдавське партизанське з’єднання полковника Андреева. Літаками йому доставили 26 кулеметів, 17 мінометів, 289 автоматів, 21 ПТР, 1375 кг вибухівки, 368 мін. Але, маючи такий рідкісний в партизанських умовах арсенал і 2892 бійці, в основному колишніх військовослужбовців, з’єднання за час свого існування провело тільки три випадкові операції, знищивши бронемашину і 83 гітлерівців... Не дивлячись на наявність вибухівки і 16 підривників-професіоналів, не здійснили жодної диверсії на комунікаціях супротивника. Проводячи рейд з Полісся до Молдови, з’єднання зупинилося в Городницькому районі Житомирської області і продовжувало бездіяти. Загін Шитова (600 чол.), що в той же час дислокувався тут, не отримавши від ЦШПС ні кілограма вибухівки, за короткий строк підірвав 103 ешелони.
Наголошувалися і випадки безвідповідального, бездушного відношення працівників ЦШПС і УШПС до своїх обов’язків та до потреб партизан. Так, в з’єднання А. Сабурова, судячи по документах і написах на мішках, прислали 10 тисяч патронів до автоматів ППШ, але коли їх стали видавати загонам, виявилось, що це патрони до револьверів. Сабуров просив рушничного масла, а йому прислали порожні масельнички. А ще в травні 1943 р. сабуровцям прислали... валянки, шапки-вушанки, ватяні штани. Партизани жартували: «Нам штаб прислав шапки. Напевно, хочуть, щоб ми ними німців закидали». Погода стояла спекотна, а бійці «красувалися» у вушанках, навіть Сабуров. Йому привезли генеральську форму, а кашкет забули.
Командир з’єднання С. Олексенко писав начальникові УШПС Строкачу: «Якби ти бачив, чим бійці підривають поїзди, за голову узявся б. На таких людей потрібно молитися, а з них знущаються. Хлопці самі майструють міни, правда, на них багато хто і підривається, але духом не падають». Влітку 1943 р. з’єднання Куманька отримало протипіхотні гранати без запалів. Прислали і запали, але... до протитанкових гранат.
Варто сказати і про керівників партизанського руху в Україні. Серед них був і нарком внутрішніх справ УРСР В. Сергієнко, про якого Хрущов зневажливо відгукувався як про спритну, підступну і нечесну людину, здатну тільки на підлість.
Ще одним керівником був Іван Сиромолотний, який скрізь називав себе не інакше як «представником двох, а то й трьох ЦК». Батальйонний, полковий і ось вже бригадний комісар, заступник Строкача. В кінці 1942 р. він прибув в район дислокації з’єднань Ковпака і Сабурова для координації їх дій під час рейду на Правобережну Україну. Цей «координатор» за короткий час встиг вбити клин між Сабуровим і Ковпаком, Сабуровим і УШПС. Перебігши від Сабурова в з’єднання Ковпака і не знайшовши себе серед нагороджених, Сиромолотний, як відзначав Строкач, «встав на шлях систематичного протиставляння командування з’єднання УШПС». Він вже мав орден Червоного Прапора, і, хоча в бою ніколи не був, Руднєв і Ковпак представили його ще й до ордена Леніна. В той же час в з’єднанні були бійці, які підірвали по чотири ешелони, ходили часто в розвідку, а з нагород мали лише медаль або в кращому разі орден Червоної Зірки. В одному з листів Сиромолотний ділиться побутовими умовами: «Не віриться, що живемо в тилу ворога. Одне погано — немає горілки. Спирт тут не виготовляють, а самогону мало і дуже поганий, але п’ємо, коли що-небудь знаходимо». У нетверезому вигляді Сиромолотний побив кандидата в члени партії Якова Мазуренка. Перед тим він назвав Руднєва ворогом народу і запропонував Мазуренку його ліквідовувати. Яків заперечив, за що був побитий прикладом автомата і кинутий в полі. Розгорівся скандал. Скориставшись відсутністю Ковпака і Руднєва, Сиромолотний втік на «транспортнику» на Велику землю. Покаявшись в травні 1943 р. перед Хрущовим, він вирушив членом військової ради армії на Південно-Західний фронт.
Ще один штрих партизанських буднів. «У нас 1000 голів худоби, є і дійні корови, але молоко пораненим не видають, — писав Строкачу в квітні 1943 р. політрук Мінаєв. — Під час операцій здобуваємо цукор, яйця, крупу, муку. Можна було б забезпечити всіх кращим харчуванням. Але на жаль! У Павлівського (начальник госпчастини з’єднання Ковпака. — Авт.) нічого не випросиш. Куди все дівається — невідомо. Через таке господарювання бійці вимушені мародерствувати. Погано і з дисципліною. Грають в карти, часто пиячать». Пили дійсно багато, рятуючись від стресів. Пили і перед боєм, що приводило до втрат. Так, біля села Кодри на Київщині 3-а рота ковпаківців вступила в бій в нетверезому стані. Загинули кращі партизани...
У загонах процвітав мордобій. Командири і комісари не соромилися бити підлеглих. Це теж приводило до трагедій. Наприклад, комісар з’єднання Чепіги депутат Верховної Ради УРСР Семенішин в боях участі не брав, пиячив, знущався з командирів, побив комісарів 1-го і 2-го батальйонів, п’яним розстріляв командира роти Ков’янова. Тоді боєць Ф. Кудренко 7 травня 1944 р. застрелив Семенішина і його ад’ютанта. До речі, Кудренко підірвав чотири ешелони, брав участь в п’яти боях, виніс з оточення радіостанцію. Тепер за вбивство комісара начальник опергрупп НКДБ Корецький вимагав його розстріляти...
Словом причин напиватися у партизан було немало. Діставала й ілюзорна рівність всіх перед обов’язком. Декларувалося, що Батьківщина у всіх одна і вона рідна мати кожному. Реалії були іншими.
Відповідно до ухвали СНК УССР 27 серпня 1941 р. «Про порядок призначення і виплат допомоги сім’ям партизан» допомога надавалася сім’ям партизан, які пробули в загоні не менше трьох місяців. Причому надавалася вона всім незалежно від соціального походження. Але вже 9 квітня 1942 р. ГКО змінив формулювання. Відтепер допомогу отримували робочі, службовці і студенти у розмірі довоєнної зарплати або стипендії. Таким чином з переліку виключалися колгоспники, які за працю до війни грошей не отримували — розрахунок вівся пріснопам’ятними трудоднями. Ну а про те, хто складав більшість в загонах, читач, ймовірно, здогадався: 57% партизан України були селянами.
Як видно, в житті завжди є місце подвигу.
Коротко зупинимося на боротьбі окупантів з підпільним і партизанським рухом в Україні. Переважала думка, що німці не завдали йому значного збитку. Але факти говорять про інше. Так, «Іноземні армії Сходу» генерального штабу сухопутних сил Німеччини очолював ас розвідки, 38-річний полковник Р. Гелен. Він переніс свій штаб з Берліна до Вінниці і почав активну роботу з середини 1942 р. Маючи добре підготовлену агентуру, його співробітники виявили практично всі центри підготовки партизанських фахівців і добули відомості про їх роботу. Так, в 1943 р. геленівцям вдалося роздобути відомості про особовий склад радистів, які навчалися у Ворошиловградській (нині м. Луганськ) школі та підготованій там партизанській агентурі. Всі радисти і розвідники були використані УШПС і ЦК КП(б)У в німецькому тилу, але більшість з них після прибуття на окуповану територію була затримана німцями. Частину з них знищили, інших перевербували і вони працювали на супротивника. Нарком НКДБ УРСР Р. Савченко вимушений був визнати: «Жодного з агентів і радистів, підготованих у Ворошиловограді, не можна використовувати в тилу супротивника». Ще один геленівський агент Дяченко знищив партизанський загін в Репкінському районі Чернігівщини.
До речі, свою агентуру німці масово вербували і з числа комуністів і комсомольців, які з різних причин залишилися в тилу ворога або потрапили туди із спеціальним завданням. Тільки у Сталінській (Донецькій) області погодилося працювати на німців 327 комуністів. За допомогою колишніх комуністів, які стали німецькими агентами, були знищені в Цюрупінському районі на Херсоні партизанський загін Є. Горського, в Запорізькій області підпільна група з 30 чоловік, в Миколаєві розвідцентр на чолі із В. Кореневим.
Вражали і результати роботи групи «ГЕРМЕС-Б» на чолі з офіцером абверу А. Таном. Він добре знав російську мову, в 1938-1939 рр. працював в німецькому посольстві в Москві. Тан особисто перевербував 12 агентів НКВС, розвідників і партизанів, вів з їх допомогою радіогру. Група «ГЕРМЕС-Б» знешкодила 57 радянських розвідників, багато хто з яких почав працювати на ворога.
У листопаді 1942 р. в Донбасі десантувалася розвідгрупа Любченка. Її розвіддані навіть потрапили в оперативні зведення ЦШПР, а потім і в ставку ВГК. Набагато пізніше з’ясувалося, що всі повідомлення Любченка... фальшивки. Вже в перші дні перебування на окупованій території невдахи-парашутисти потрапили у поле зору «ГЕРМЕС-Б» і були всі(!) перевербовані. Ось тоді «Гермес» і почав свою радіогру з УШПР, який «проковтнув» багато дезинформаций перш ніж зрозумів, що його водять за ніс.
Контррозвідка була ахіллесовою п’ятою партизан. Для її вдосконалення в листопаді-грудні 1942 р. в партизанські формування України прислали 400 співробітників НКВС. На початок 1944 р. в з’єднанні Сабурова було 112 чекістських агентів, Шитова — 175, Олексенка — 282, Федорова — 194, Хитриченка — 123. «Для ведення контррозвідувальної роботи, — відзначав командир з’єднання А. Грабчак, — утримуємо зашифрованих інформаторів. За неповні або неправильні дані — розстріл». Всього за роки окупації України вдалося ліквідовувати близько З тисяч ворожих агентів. Це не так вже багато, якщо врахувати, що вся партизанська, контррозвідувальна мережа налічувала 3200 чіл., а 30 німецьких розвідшкол, що діяли на території України, тільки в 1942 р. підготували 10 тисяч фахівців, багато хто з яких шпіонив за партизанами. Потрібно також врахувати, що браві чекісти мало піклувалися про дотримання законності і справедливості. Тому під «меч правосуддя» потрапили багато безневинних людей.
Часто писалося і пишеться, що радянські партизани мали всесторонню підтримку мирного населення, а головною метою партизанського руху була боротьба з німцями і захист населення від терору окупантів. Але оскільки радянські партизани були інструментом тоталітарної держави, розглянемо їх репресивно-каральну функцію. Тим більше що організатором партизанського руху була не Червона Армія, а НКВС.
Восени 1943 р. представник Ставки головного командування капітан Олександр Русанов, який два роки займався організацією партизанського руху, повідомляв: «Підпільники так здійснюють диверсії, щоб винним виявилося мирне населення, яке часто не знає, чому на нього обрушилися репресії. Тому воно починає думати, що це свавілля німців, і оздоблюється. Завдання партизан здійснювати диверсії, викликати репресії, не дати населенню взятися за роботу, тримати всіх в повному страху. Більшість населення бояться партизан, знаючи, що кожне слово, кожен вчинок, стаючи відомими партизанам, тим самим стає відомими НКВС. Цим можна пояснити страх населення. Що таке НКВС — всім відомо». Це підтверджує і Н. Хрущов, який заявив 5 квітня 1943 р. на засіданні УШПР: «Рейди партизан дають позитивні результати і в тому сенсі, що сіють страх серед українців, які проживають на окупованій території».
13 жовтня 1943 р. партизани з’єднання А. Бринського за підтримку УПА «покарали» жителів сіла Стара Рафалівка Рівненськой області. Село спалили, 60 чоловік убили, з них лише 8 були членами ОУН. Після цього Брянському присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
За даними УШПР, тільки з липня 1942 р. по квітень 1943 р. партизани України винищили 6672 «зрадники батьківщини», тобто жертвами «народних месників» сталі десятки тисяч радянських громадян. Навіть коли населення України опинилося в окупації, радянське керівництво замість того, щоб якось полегшити долю десятків мільйонів людей, в черговий раз продемонструвало їм силу свого «караючого меча».
