100 Великих загадок історії України - Скільки в Києві Лисих гір?

100 Великих загадок історії України - Скільки в Києві Лисих гір?

Для Києва Лисі гори завжди були знаковими, іку так називали пагорби, позбавлені рослинності, а народні легенди робили їх місцями традиційних відьменських шабашів. Цікаво, що таких місць в Східній Європі було декілька, а всі (!) слов’янські Лисі гори знаходилися в Києві.

Укріплення Лисогірського форту в Києві

Існує думка, що за сивої давнини на цих пагорбах розташовувалися храми язичницьких богів, де мешканціі навколишніх селищ збиралися на спільні святкування і жертвопринесення. Синонімом назви «Лиса гора» є «Девич-гора» — місце поклоніння богині родючості природи — Діві. Таких гір в Україні відомо декілька. Після прийняття християнства священики оголосили язичницьких богів «демонами» і «бісами». Відповідно і гори, де їм поклонялися, стали місцями зібрань всілякої «нечисті».

Сьогодні назву «Лиса» в Києві найчастіше відносять до гори в районі Видубичів, розташованої на правому березі Либіді. Навіть після насадження християнства це місце залишалося одним з найшанованіших язичниками. Свою нинішню назву воно отримало в XIX ст., коли почалося будівництво зовнішнього кільця оборони Києва. При споруді Лисогорського форту рослинність на вершині і схилах гори була вирубана.

У 1810-1812 рр. за проектом Карла Оппермана тут були споруджені т.з. Звіринецькі укріплення, так і не включені в основний обвід фортеці. А в 60-х роках XIX ст. за дорученням Олександра II до Києва для огляду фортеці прибув військовий інженер, прибалтійський німець генерал Едуард Іванович Тотлебен. Його прізвище в перекладі звучить цілком «по-лисогірському» — «любов до смерті». У 1869 р. він рекомендував побудувати на київських висотах 27 (!) фортів — від Видубичів до Сирия і далі до Дніпра, а також за річкою Либідь. 28 квітня 1870 р. імператор ухвалив цей проект. Таким чином Київ повинен був перетворитися на місто-фортецю. Здається, відьми Лисої гори поквиталися з Тотлебеном за вторгнення на їх територію: під час Другої світової війни в Севастополі німецький снаряд відірвав голову на пам’ятнику генералові.

Але спорудження такої кількості укріплень вимагала переселення значної частини мешканців міста, як це відбувалося під час будівництва Нової Печорської фортеці. Необхідно було вирубати ліси, адже з фортеці необхідно було оглядати місцевість до горизонту. Посипалися численні протести київської громадськості, представників інтелігенції. Так, збереглося послання А. Н. Муравйова (брата відомого декабриста) військовому міністрові: «Дивна доля Києва. Ось вже четверта фортеця споруджується для його захисту протягом 160 років, і ще жодною з них не вдалося йому скористатися... Для міста страшніша така оборона, ніж напад». Проект змінили — відмовилися від будівництва фортів в центральній частині міста, і своєрідний пояс укріплень було вирішено створити за межами Києва. Для будівництва форту на Лисій горі були вилучені землі у Лаври та інших київських монастирів.

У 1872 р. почалися будівельні роботи, кошторис яких склав більше 2,5 мільйонів рублів. На будівництві форту трудилися військові будівельники і вільнонаймані, арештантські роти і ув’язнені Київської фортеці, а будівельні матеріали (цеглу, дошки, залізо) постачалися київськими підприємцями. Будівництво йшло швидкими темпами і до 1876 р. було закінчено. Лисогірське та інші укріплення, влаштовані в місті, заподіяли величезної шкоди київській скарбниці при тому, що війни весь час «обходили» місто стороною — фортеця жодного разу не використовувалася за призначенням. Побудована за останнім словом тогочасного фортифікаційного мистецтва, Лисогірська цитадель виявилася морально застарілою — після винаходу нарізних гармат вали перестали служити захистом. Фортеця отримала статус укріплення третього класу, а в 1897 р. була перетворена на склад. Якийсь час тут зберігали піроксилін — особливо сильну вибухову речовину, і Київ фактично жив на пороховій бочці.

Ще з 90-х років XIX ст. на Лисій горі відбувалися страти ув’язнених Косого капоніра (відомої військово-політичної в’язниці). Тут 12 вересня 1911 р. був повішений Дмитро Багровий — вбивця прем’єр-міністра її. Столипіна. Для виконання вироків був споруджений ешафот з вісьмома шибеницями. У Російській імперії політичних злочинців, як правило, розстрілювали, а кримінальних — позбавляли життя шляхом повішення. У 1903 р. була виготовлена спеціальна «карета смертників», в якій на Лису гору привозили засуджених до страти. Обивателі заклякали, побачивши на вулицях зловісну чорну карету (сьогодні вона наводить не менший жах на відвідувачів музею «Косий капонір»). Влітку вона виїжджала о 4 годині ранку, а взимку — о 7 вечора. Доставлених на місце страти зустрічали кат і священик. Страчені злочинці не могли бути поховані на кладовищі, тому закопували їх прямо на горі неподалік шибениці, в спеціальних земляних валах, які зарівнювалися настільки, що не можна було визначити місце поховання. Проте сучасним ученим вдалося виявити дані про більше ніж 300 похованих, зокрема і про Д. Багрова.

Революція 1905-1907 рр. викликала народні хвилювання, кількість страт зросла і незабаром в Лисогірському форті не залишилося місця для нових поховань. У травні 1910 р. київський поліцмейстер таємно звернувся до уряду з проханням надати нове місце для поховань «державних злочинців». Таке кладовище було офіційне відкрито в грудні 1910 р. в районі Старо-Наводницької дороги. А страти на Лисій горі припинилися лише в лютому 1917 р.

Під час Першої світової війни Звіринецьке укріплення використовувалося як артилерійські склади, і в червні 1918 р. місто струснув могутній вибух. Він вщент зруйнував форт, зніс найближче селище і вибив вікна в будинках до Університету Св. Володимира включно. Саме цю катастрофу описав Михайло Булгаков в романі «Біла гвардія». Те, що залишилося від валів, остаточно підірвали в 1947-1950 рр., там був влаштований Ботанічний сад.

А Лисогірський форт і під час війни не був використаний за призначенням. Лише єдиний раз він піддався штурму — 16 грудня 1919 р., коли солдати другого полку Богунського дерлися по його обмерзлих схилах з метою вибити денікінців із укріплення, та й то не зустріли відсічі. З приходом радянської влади форт переважно використовувався як склад. Поступово він втратив військове значення і в 1923 р. увійшов до складу Києва. На території, яка була повернута в господарське використання, був побудований цегляний завод. Щоправда, ходили чутки, що в 30-х роках тут розміщувався підземний військовий завод.

Під час німецької окупації Києва 1941-1943 рр. в підземеллях Лисої гори була влаштована танкова база. При відступі німці підірвали укріплення, і споруди форту сильно постраждали. У післявоєнний час тут розміщувалася ракетна частина, ліквідована в 70-х роках. Нині від колись могутнього форту залишилися лише бетонні резервуари, колодязі і вісім підземних галерей завдовжки до 40 м. Вони проходили крізь головний вал фортеці і забезпечували відкритий доступ до рову.

Сучасна Лиса гора умовно ділиться на три зони: Русалчин яр з озером, Відьминський яр — улюблене місце «сатанистів», і Мертвяцький (Покійницький) гай — найбільша частина гори, де переважно і знаходяться поховання.

«Лисою» в Києві називали і Замкову гору. Швидше за все, саме сюди на шабаш летіла Маргарита — героїня роману Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». Перші поселення на горі відносяться до ІІІ-ІІ ст. до н.е. Деякі вчені (наприклад, М. Брайчевський) стверджують, що городище на Замковій горі було одним з «Дніпровських міст», позначених на карті Птоломея. Більше того, топонім цієї карти — місто Cap, проіснував до кінця X ст., коли одне з київських укріплень називалося «Сарбатас» — «Голова антів». У IV-VI ст. поселення на Замковій горі прийшло в занепад. Деякі дослідники вважають, що саме тут в VI ст. літописний Кий заснував своє городище, а гора отримала назву Києвиця.

Сучасна назва — Замкова, за горою закріпилося з XIV ст., коли на ній за часів литовського князя Володимира Ольгердовича був зведений замок. Говорили, що в замку на горі відбувалися страти, більше того — спалювання відьом, і було знищено понад півтори тисячі ворожок. Замок був знищений в 1482 р. при нападі на Київ татар, але незабаром відбудований. Після підпалу твердині козаками в 1651 р. він більше не відбудовувався, а польський гарнізон знищила чума. Друга назва — «Киселівка», гора отримала від імені останнього польського воєводи — Адама Кисіля. У XIX ст. тут з’явилося кладовище, на якому ховали киян. У 1854 р. гора стала власністю Флоровського монастиря і отримала третю назву — Флоровська. Одними з останніх на Флоровській горі в 1918 р. були поховані студенти, які загинули під Крутами. У 1950-х роках тут діяла секретна військова радіостанція. Зараз гора знаходиться в запустінні. Можливо, створення музею «Київський замок» (ідея давно плекається, але її «гальмує» бюрократична тяганина) зможе повернути Замковій горі колишній історичний вигляд.

На почесне звання «Лисої гори» претендують ще декілька київських пагорбів. Піщаний пагорб між Никольською Слобідкою і Вигурівщиною (на лівому березі Дніпра) називав Лисою горою в 1881 р. дослідник Н. Сементовський, а до нього — перший історик Києва М. Берлінський. Цієї «Лисої гори» вже не існує — її підірвали в другій половині XX ст. під час будівництва кінотеатру «Аврора».

Сучасна гора Юрковиця (розташована між Щекавицею і Кирилівськими висотами) була названа Лисою в описі міста київського губернатора І. Фундуклея, який говорив, що це - один з пагорбів, які ведуть від Кирилівського монастиря до Міжгір’я. Про цю ж гору говорили: «...там церква, біля церкви кладовище, а на кладовищі стільки відьмаків з відьмами, що й не злічиш». Все співпадає: на Юрковиці знаходилося старе кладовище, а під горою — Йорданський монастир.

Хрещатицьке (Чортове) Беремище називав Лисою горою історик М. Максимович. Місцевість з такою «відповідною» назвою знаходилася на схилі Володимирської гори під Михайлівським Золотоверхим собором — в районі сучасної траси фунікулера. В «Огляді старого Києва» вчений пише, що Лиса гора є в Києві не тільки на лівому березі Дніпра, також і «сад Кучинського став страхіттям і вважається місцем збору київських відьом». Сад цей розташовувався якраз на схилі Михайлівської (Володимирської) гори, причому погана слава тягнулася за цим місцем ще з XVII ст. Назва ж Чортове Беремище вперше згадується в середньовічних київських хроніках. Воно з’явилося, коли після хрещення міста князь Володимир наказав скинути всі язичницькі ідоли, що стояли на Старокиївській горі. Колишніх «кумирів» обв’язали мотузками і поволочили по Боричевому узвозу (спуску) вниз — на Поділ, де кинули у води Почайни. Місцевість, де проходила «остання дорога» ідолів (яких церква прирівнювала до бісів), з тих пір називалася Чортове беремище, що в перекладі зі старослов’янського означає «Чортовий тягар».

Що ж, ймовірно, кияни XVIII-XIX ст. дійсно могли спостерігати «зборища відьом» за містом: це були професійні збори-лікарів того часу — знахарок, що не мали свого цеху в Києві. Сумно, що в наші дні їх традиції продовжують не народні цілителі, а доморослі «сатаністи».

Loading...