Черкасами, або черкесами («людьми черкаськими»), російські документи другої половини XVII ст. називали українських козаків.
У грамотах московських царів, адресованих гетьманові Богдану Хмельницькому, згадуються «черкаські міста» Чигирин, Канів і Черкаси. Остання назва служить ключем до розгадки.
За легендою, записаною в середині XVI ст., Черкаси були засновані «п’ятигорськими черкесами». З цих же «кавказців» формувалися перші гарнізони Черкаського замку, розташованого на межі з Диким Полем. Нащадком перших колоністів-черкесів, можливо, був князь Домонт-Черкашенін, двір якого в Черкаській фортеці зафіксував урядовий перепис населення в 1550-х роках. Рідний брат князя Домонта в цей час жив у Києві.
Як і коли «п’ятигорські черкеси» з’явилися в Україні — історикам не цілком зрозуміло. Можливо, в XIV ст. їх запросив на порожні прикордонні землі литовський князь Гедимін, — в цей час північнокавказькі народи випробували тягар монголо-татарського гніту і були раді позбавитися від нього за будь-яку ціну.
Цікаво, що предків сучасних черкесів, що жили на Таманському півострові, їх сусіди осетини називали «касахами», «казахами» або «мінгрельськими казаками»1.
Українська шабля XVI-XVII ст.
1 Руські і візантійські літературні пам’ятки, у тому числі і «Слово про полк Ігорів», називали їх «касогами».
Російський історик Кармазин небезпідставно вважав, що черкеси жили в українських степах задовго до монголо-татарського нашестя. У світлі останніх досліджень історичної науки це припущення багато в чому підтверджується. В середні віки «черкесами» («черкасами») називали не тільки предків сучасних черкесів, але і споріднених ним адигейців і кабардинців.
Мешканці ж Криму «плем’ям черкес» називали аланів1 (предків осетин, карачаївців і балкарців), які жили на землях сучасної України з перших століть н.е. Ймовірно, до III ст. алани підпорядкували собі багато племен, «передавши» їм своє ім’я. Історик Амміан Марцелін в IV ст. говорив, що «...всі вони (народи Північного Причорномор’я, Приазов’я і Північного Кавказу. — Авт.) звуться аланами. Їх звичаї, спосіб життя і озброєння подібні. Вони харчуються м’ясом і молоком, кочують по степах у кибитках. Їх молодь вважає ганьбою ходити пішки, і тому всі вони прекрасні вершники і воїни... Алани мають високий зріст, гарну зовнішність та русяве волосся... У них немає храмів, вони поклоняються встромленому в землю мечу2».
У 375 р. племена аланського союзу разом з гунами дійшли до Західної Європи. Частина аланів Північного Кавказу через Керченську протоку переселилися до Криму і заснувала там два міста — Ардабда3 («Місто семи богів») і Судак («Святий»). Арабський географ Абульфеда називав середньовічний Крим «Країною асів». Про аланські селища в окрузі Херсона в XIII ст. згадує «Аланське послання» візантійського єпископа Феодора. Венеціанський купець XV ст. І. Барбаро писав: «...за Кафою (Феодосією. — Авт.) на узбережжі знаходиться Готія, за нею — Аланія... Через сусідство готів з аланами утворилася назва гото-алани. Першими в ці місця прийшли алани, потім готи, які змішалися з ними. І ті, й інші дотримуються звичаїв грецької церкви».
Коли алани стали «черкасами» — достеменно не відомо. У Гірському Криму — колишній «Країні асів», знаходяться залишки замку Черкес-Кермен, назва якого на кримськотатарській мові означає «Фортеця черкесів». Очевидно, таким чином за часів пізнього середньовіччя почало називатися одне зі стародавніх аланських гірських укріплень.
Археологічним еквівалентом середньовічних кавказьких і кримських аланів є їх матеріальна культура — багато в чому подібні керамічний посуд, поховання в катакомбах, типи металевих прикрас. Подібні предмети виявлені і в Харківській області, де в VIII-X ст. також жили аланські племена, що входили в Хазарський каганат. На берегах Сіверського
1 Одне з великих племен сарматів. Арабські і турецькі автори називали аланів «ясами» або «асами» (у назві міста Черкаси присутня складова частина «аси»), росіяни - «язигами» і «ясами». Сучасний етнонім «осетини» також походить від найменування ясів-язигів.
2 Такий звичай, за свідченням грецького історика Геродота, практикували і споріднені сарматам скіфи. Поклоніння мечу — символу бога війни, було поширено і у кельтів, про що розповідає легенда про меч короля Артура, встромлений в камінь.
3 Знаходилося на місці сучасної Феодосії.
Донця народ «асів» продовжував мешкати і в XII ст. Про це в 1116 р. зробив запис староруський літописець.
У 1253 р. мандрівник В. Рубрук, який зустрів аланів кримських степах, відзначив, що «...вони — християни, які мають грецьких священників і пишуть грецькою мовою». Очевидно, це були алани, які емігрували з Північного Кавказу через побоювання бути винищеними монголо-татарами. Окрім Криму, яси також переселялися до Молдови, Румунії, Угорщини і України. У Молдові дотепер одне з міст носить назву Яси; угорські ж письмові джерела згадували «народ язигів» до XVII ст. включно.
Якщо припустити, що назви «аси» і «черкаси» позначали один і той же християнський народ, зрозуміло, чому входження черкесів у середньовічне українське суспільство пройшло непоміченим і не знайшло відображення в документах. Вони швидко увійшли до складу української еліти (як князі Домонти-Черкашеніни) і несли службу в гарнізонах прикордонних фортець.
Про присутність на Черкащині нащадків емігрантів з Північного Кавказу свідчать антропологічні матеріали некрополів XVI-XVII ст., які були досліджені археологами в Чигирині і Суботощ. Виявлені черепи, на думку дослідників, мали риси стародавнього населення (що з’явився в Україні ще в сарматську епоху) і кавказько-балканського типу. Останній зустрічається також у населення середньовічних Криму і українського Лівобережжя. Кавказько-балканському антропологічному типу властивий високий зріст, випнутий ніс з горбинкою, темні очі і волосся. Такі риси досить часто зустрічаються як у жителів сучасної України, так і у північнокавказьких балкарців і черкесів (іноді з незначною домішкою монголоїда), а також у болгар.
Спадщиною черкесів стало і присутність в костюмі українського козацтва каптанів-черкесок, що нагадували національний одяг народів Північного Кавказу. У XVI-XVII ст. в Україні (а в Криму — і до XIX ст. включно) були популярні і металеві «черкеські пояси» з чеканних пластин з масивними срібними пряжками.
Підводячи підсумки, можна припустити, що за часів гетьманату Богдана Хмельницького козаки Черкащини були відомі як «черкаські люди». З них переважно складалися гарнізони фортець в Черкасах, Каневі і Чигирині. На той час серед них, як свідчать антропологічні матеріали, були присутні носії кавказького типу — нащадки «п’ятигорських» черкесів та інших народів, які згадуються в письмових джерелах під ім’ям «аси».
Отже, хоча достеменно не відомо, коли в Україні з’явилися «люди черкеські», не викликає сумніву, що вони зробили свій внесок як до генофонду українського народу, так і в його матеріальну культуру та історію.
