100 Великих загадок історії України - «Велесова книга» - сенсація або містифікація?

100 Великих загадок історії України - «Велесова книга» - сенсація або містифікація?

«Велесова книга» вже багато років не дає спокою історикам і літераторам. Дотепер не зрозуміло, є вона сенсацією чи вкрай вдалою містифікацією. Ця загадкова історія почалася в серпні 1919 р., коли в покинутому маєтку Великий Бурлук на Харківщині полковник армії барона Врангеля Алі (Федір) Ізенбек знайшов цікаві дерев’яні дощечки, нанизані на ремінь. Колишні власники цього маєтку Донець-Захаржевські славилися своїм інтересом до історії і значною бібліотекою, тому не виключено, що цінність цих табличок була для них важливою.

Як стверджують прихильники справжності «Велесової книги», дощечки належали новгородським волхвам. У XI ст. їх вивезла до Франції Анна Ярославна — дочка князя Ярослава Мудрого і дружина французького короля. У XIX ст. реліквія повернулася до Росії завдяки зусиллям П. Дубровського і була придбана антикваром А. Сулакадзевим, після чого опинилися у Великому Бурлуці.

Дерев'яна дощечка з текстом «Велесової книги»

Ізенбек виїхав з Росії, і знахідка подорожувала разом з ним — спочатку до Франції, потім — до Бельгії, де він викладав мистецтвознавство, оскільки був незвичайно талановитим художником і випускником Паризької академії мистецтв. У 1926 р. Ізенбек показав ці березові (за іншими відомостями — дубові або букові) таблички розміром 38х22х1 см з надряпаним або випаленим текстом російському емігранту, інженеру-хіміку і філологу-любителю Ю. Миролюбову. Останній багато років вивчав і переписував ці артефакти. У 1941 р. Ізенбек помер, дощечки зникли. Говорили, що до зникнення причетним є гестапо, а після війни «Велесова книга» могла осісти в тайниках радянського командування. Залишилися лише тексти, скопійовані з оригіналів Миролюбовим, і зроблені ним фотографії 16-ої дощечки. У 1953-1957 рр. текст так званої «Велесової книги» (названої за ім’ям язичницького бога Велеса) був опублікований за допомогою генерала Куренкова в російському іммігрантському журналі міста Сан-Франциско «Жар-птиця».

На думку Миролюбова, книга розповідає про історію стародавніх русичів з IX ст. до н.е. до середини IX ст. н.е. — часи Аскольда і Діра. Сучасні вчені (наприклад, М. Скрипник) стверджують, що нижньою межею оповідання є 650 р. до н.е. — воно охоплює часи, не висвітлені в жодному з літописів або інших писемних джерел. Існує припущення, що «Велесова книга» була створена в Західному Поліссі в IX ст. і збереглася в копії XVI-XVII ст. Хоча, можливо, існував і загублений список XIII-XIV ст.

Більшість істориків, археологів, лінгвістів, філологів схильна вважати «Велесову книгу» підробкою, до того ж примітивно виконаною. Головний аргумент: якщо навіть дощечки й існували, ніхто, окрім Ізенбека і Миролюбова, їх не бачив!

Неймовірною є сама можливість того, що дерев’яні дощечки могли залишитися непошкодженими впродовж більше тисячі років. Крім того, сам Ізенбек згадував, що, коли знайшов таблички, більшість з них знаходилася в поганому стані - роз’їдена черв’яками, місцями розколена, знаки майже стерлися, на деяких було видно відбитки солдатських чобіт.

Насторожує факт втрати не тільки самих табличок, але і оригіналів фотографій. А мова, якою написана книга, неоднозначно свідчить про те, що «Велесова книга» — фальшивка, містифікація. Це — хаотичний набір штучно спотворених староруських слів, які не підкоряються ніяким правилам. Старослов’янська ж і староруська мови були суворо регламентовані граматичними нормами. Але захисники справжності «Велесової книги» стверджують, що не можна оцінювати язичницьку пам’ятку з позицій стародавньої слов’янської мови, якою писали християнські автори. Адже писемність на Русі могла існувати задовго до ухвалення християнства. Рунічні написи знаходять на прясельцях і судинах черняхівської культури (III—V ст.). Не слід заперечувати, що слов’яни, активно спілкуючись на заході і північному заході з німецькими племенами, а на сході і південному сході — з тюрко-монгольськими народами, самі могли користуватися одним із типів рунічної писемності. Крім того, як вважають лінгвісти, деякі граматичні і фонетичні особливості текстів «Велесової книги» співпадають з мовою берестяних грамот Стародавнього Новгорода.

Як стверджують учені — супротивники «Велесової книги», вона є нагромадженням історичного нонсенсу. Вони припускають, що книгу з псевдопатріотичних мотивів міг створити сам Миролюбов, намагаючись обґрунтувати глибоку старовину слов’янського племені, відкрити (тобто вигадати) невідому раніше слов’янську грамоту. Інша версія свідчить, що, можливо, Миролюбов просто зіткнувся з підробкою, а фальсифікацію «Велесової книги» приписують А. Сулакадзеву, відомому серед сучасників тим, що «балувався виготовленням підроблених старовинних предметів». Йому належала копія «Оповіді» — праслов’янського рунічного тексту про хрещення мешканців Валаама ще до Володимира. Крім того, Сулакадзев був членом низки містичних товариств, і після його смерті в 1830 р. архів розійшовся по руках однодумців. Уривки, які збереглися, і списки творів дивно нагадують мову і стиль «Велесової книги».

З «іншого табору» звучать аргументи, що священні тексти всесвітнього значення — Біблія, Авеста, також дійшли до нашого часу в більш пізніх списках. Не збереглася в оригіналі і значна частина літописів — «Слово про полк Ігоря» тощо. Отже, цілком можливо, що «Велесова книга» могла нести більш високе знання, як і інші священні книги.

Трохи бентежить той факт, що дослідження «Велесової книги» проводилися в США, Австралії, Голландії, Бельгії, Англії та інших європейських країнах, але не в Україні. Тільки останніми роками з’являються вітчизняні дослідження.

«Велесова книга» — одна з «білих плям» нашої історії, приймати або не приймати її дані, вірити або не вірити інформації, викладеній в цьому таємничому документі, — особиста справа кожного історика. Просто не слід забувати, що найнеймовірніше інколи може виявитися правдою...

Loading...