100 Великих загадок історії України - Загадки українських скарбів

100 Великих загадок історії України - Загадки українських скарбів

Пошуки скарбів спрадавна захоплювали людство. Не стали виключенням і мешканці України. Наприклад, сьогоднішнім українцям не дають спокою скарби гетьмана Полуботка, які з XVIII ст. зберігаються в одному з англійських банків і які «обросли» чималими відсотками. Їх пошуками давно і безрезультатно займаються багато поколінь наших співвітчизників.

В різний час були марно перелопачені величезні об’єми ґрунту в пошуках захованих скарбів шведського короля Карла XII і гетьмана Мазепи, запорозьких козаків і гайдамаків. Майже в кожному українському селі і місті живуть легенди про «закляті» скарби, пошук яких пов’язаний з ризиком для життя.

Знахідки декількох українських скарбів стали справжньою науковою сенсацією і викликали в їх дослідників чимало питань.

...У червні 1961 р. на околиці села Глодоси на Кіровоградщині учень місцевої школи знайшов численні золоті, срібні, залізні і бронзові предмети, які висипалися з розмитого дощами схилу яру на березі річки Сухий Ташлик. Хлопчик повідомив про скарб в сільраду, і хоча до приїзду археологів на місці знахідки побували місцеві «шукачі» скарбів, велику частину скарбів вдалося врятувати від розграбування.

На жаль, дослідження зруйнованого місця знайденого кладу не змогли внести ясність в питання, чим була ця знахідка. Учені припустили, що «Глодоський скарб» насправді — поховання знатного воїна VIII ст. На місці знахідки були знайдені обгорілі кістки людини і тварин — можливо, залишки стародавнього поховання за обрядом кремації. Було зібрано понад 200 золотих і срібних предметів — прикраси і деталі одягу, зброя, спорядження коня, побутові речі. З прикрас найефективнішими є три масивні нагрудні ланцюги із золотого дроту, одну з яких прикрашає великий медальйон зі вставками з напівкоштовних каменів. Були знайдені також підвіски у вигляді місячного серпа і «вісімок», два окремі медальйони і хрест, два браслети і три наконечники від портупейних ременів, три поясні пряжки і два персні, залізні наконечники копій і стріл, фрагменти шаблі і кинджала в розкішних золотих піхвах зі вставками з агатів і перлин.

Із заліза і бронзи були виготовлені предмети спорядження вершника — стремена, вудила, попружні пряжки. Частина з 70 бронзових вуздечкових бляшок була плакирована золотою фольгою, останні — зроблені з позолоченого срібла. У «Глодоському скарбі» знаходилися також срібні блюдо, глек і кубок, виготовлені в VIII ст. в Ірані.

Майстерність роботи, з якою виготовлені предмети «скарбу», дозволяє вважати їх видатною пам’яткою середньовічного ювелірного мистецтва. Проте їх естетична сторона є далекою від ідеалу — прикраси дуже масивні і строкаті. Втім, слід враховувати, що смаки замовника цього парадного «гарнітура», який був, швидше за все, кочівником (на що вказує наявність уламків шаблі), були далекі від сучасних уявлень про красу і гармонію. Схильність варварських князів до надмірного прикрашення коштовностями повсюдно відзначали ще витончені візантійці.

«Глодоський скарб» можна поставити в один ряд з безліччю інших подібних знахідок. Власником цих прикрас (виготовлених у візантійських традиціях, але з надмірностями, характерними для варварського світу) міг бути багатий воїн, який жив приблизно в VIII ст. у сучасному українському Лісостепу. Якщо «Глодоський скарб» — зруйноване поховання стародавнього князя або проводиря військової дружини, то який народ очолював цей стародавній вождь? Однозначно відповісти на це запитання неможливо: подібні прикраси і озброєння за часів раннього середньовіччя були популярними від Іспанії до Середньої Азії.

В епоху, якою датований «Глодоський скарб», український Лісостеп належав державі тюрків — Хазарському каганату. До цього часу хазари вже влаштувалися і в Криму, і до X ст. контролювали-Керченську протоку, гирла Дону і Волги. Староруські літописи розповідають, що хазари зажадали від слов’ян сплати данини шкурами хутрових звірів, проте замість хутра білки і куниці отримали по залізному мечу від кожного будинку. У IX ст. київський князь Олег зробив декілька походів на хазар і звільнив слов’ян від сплати данини каганату. До каганату, окрім хазар, належали племена стародавніх булгар, які з VI ст. кочували в Приазов’ї.

У VIII ст. з Приуралля через Україну пройшли кочівники-угорці (угорці або угри). У наступному сторіччі вони заснували на Дунаї Угорську державу. Частина угорців, як розповідають староруські літописи, стала «табором» на околиці Києва — в урочищі, яке з того часу називається «Угорське».

Отже, етнічна приналежність власника «Глодоського скарбу» залишається під великим питанням. Чи був він воєначальником хазара, який збирав данину з оточуючих народів і загинув в бою? Древньоболгарським витязем? Угорським князем?..

Подібні питання викликає і «Перещепинський скарб» — найвідоміший з українських скарбів. За вагою дорогоцінного металу (25 кг золотих і 50 кг срібних предметів) він перевершив усі відомі знахідки. У 1912 р. на березі ріки Ворскла в селі Мала Перещепина на Полтавщині його знайшли діти. Про це повідомили в столицю, і на місце знахідки з Петербургу виїхали представники Імператорської археологічної комісії. Скарб було викуплено у місцевих урядників, які привласнили його, і передано в Ермітаж. У 1914 р. голова археологічної комісії граф А. Бобринський зробив доповідь про знахідку на міжнародному науковому конгресі в Лондоні. Так про український скарб дізнався весь світ.

Оскільки частину розграбованих речей не вдалося розшукати, судити про первинний склад скарбу важко. Але речі, які збереглися, виготовлені в Східній Європі, Ірані і Візантії, представляють величезну наукову і художню цінність.

Виробами східноєвропейських ремісників є прикрашений золотими пластинами меч, срібна орнаментована пряжка, браслети, персні, бляшки для пришивання на одяг. До предметів, виготовлених в Ірані, належать срібне блюдо, 10 срібних і 11 золотих кубків, 2 золотих і 2 срібних вази, масивний золотий ріг для пиття. У Візантії були виготовлені 3 срібних блюда, великий глек і амфора, золота церковна ложка для причастя і 2 масивних золотих персня. До скарбу увійшли 44 візантійських монети VII ст.

Напис на одному з візантійських блюд свідчить, що воно належало єпископу Патрену. Церковний ієрарх з таким ім’ям на межі V-VI ст. жив в місті Томи (розташованому на території сучасної Румунії). У 544 р. Патерн з іншими священиками продав частину церковного майна для викупу своїх співгромадян у «варварів», які полонили їх. Очевидно, й інші предмети «Перещепинського скарбу» є військовою здобиччю, контрибуцією або викупом, захопленими під час набігів на провінції Візантії.

Особливий інтерес представляють монограми на щитках золотих перснів. На думку учених, в них зашифровано ім’я древньоболгарського хана Кубрата. Деякі дослідники вважають «Перещепинський скарб», як і «скарб» з Глодос, залишками поховання хазарських часів. Склад «Перещепинського скарбу» дійсно нагадує набір предметів, який зазвичай є присутнім в могилах знаті кочівників: зброя, прикраси, судини з їжею і напоями, особисті речі з тамгами і монограмами.

І ще один «скарб», знайдений в Україні, насправді таким не є1. У 1929 р. в селі Вознесенка (нині в межах Запоріжжя) на місці будівництва Дніпрогеса проводилися археологічні розкопки. Тоді було знайдено «Вознесенський скарб», який за кількістю предметів, які входили до нього, поступався лише «Перещепинському». Археологи знайшли його, досліджуючи укріплення з валів на кам’яній основі шириною 10 м. Подібні фортеці в ранньому середньовіччі споруджувалися у всій Європі різними народами для розміщення невеликих військових загонів. «Вознесенська фортеця» захищала переправу через Дніпро, розташовану нижче за пороги. В центрі укріплення знаходилася велика кругла кам’яна вимостка — можливо, фундамент споруди, в якій міг жити гарнізон фортеці. В ямі під цим мощеним майданчиком і було знайдено «скарб». З 2000 предметів більшість складала зброя і спорядження вершників. Срібні скульптури орла і лева, які знаходилися серед них, імовірно були навершям військових штандартів. Зброя в «скарбі» представлена трьома шаблями, чотирма ножами і сім’ю наконечниками стріл. До спорядження вершника відносяться 62 стремена (одна пара інкрустована золотом), 40 вудил, 140 залізних попружних пряжок. Від щитів уціліли уламки дошок з металевим оковуванням.

1 Скарбами прийнято вважати випадково підібрані предмети (побутові речі, прикраси, монети, асигнації тощо), заховані одночасно, коли їх власнику загрожувала небезпека.

1400 одиниць прикрас складають нашивні бронзові бляшки, «планковані» срібною і золотою фольгою. 200 золотих виробів представлено піхвами кинджалів і шабель, «поясними наборами» (наконечники ременів, пряжки, декоративні бляшки), гудзиками-бубонцями. Виробів із срібла знайдено декілька десятків — декоративні бляшки, пряжки і ремінні обойми, дзвіночки від збруї.

У дослідників цієї пам’ятки склалася думка, що предмети були поміщені до ями в певному порядку: внизу лежали три стремена (серед них — із золотою інкрустацією); над ними — навершя штандартів і вироби з благородних металів; вище знаходилися бронзові і залізні вироби. На довершення в купу речей зверху були встромлені три шаблі.

У питанні ідентифікації знахідки учені не прийшли до єдиної думки. Одні схильні вважати її залишками багатого княжого поховання, аргументуючи це тим, що багато предметів побували у вогні — можливо, похоронному. Проте виникає питання: навіщо одному князю (навіть дуже багатому і впливовому) така кількість стремен та інших однотипних предметів? До того ж, жодної перепаленої людської кістки в ямі не знайдено. Очевидно, «Вознесенський скарб» захисники фортеці заховали від ворога перед відступом.

Ще один відомий скарб із понад 100 предметів V-VII ст. у 1909 р. було знайдено біля села Мартинівка на Росі. Дослідники назвали «Мартенівський» і синхронні йому «Пастирський», «Малоржавецький», «Хацківський» скарби з українського Лісостепу «старовинними предметами антів». Про війну антів з остготським королем Вінітарієм в IV ст. згадував історик Іордан. Про їх набіги на Подунав’я в VI-VII ст. розповідали візантійські автори Прокіп Кесарійський і Феофілакт. Радянська історична наука вважала антів ранніми слов’янами, проте окремі «смільчаки» наперекір офіційній доктрині заявляли, що анти були нащадками сарматів. Відсутність єдності серед істориків стала причиною того, що деякі з них скарби «мартенівського типу» вважали слов’янськими старовинними предметами, а інші стверджували, що це — речі ранньосередньовічних кочівників (аварів або інших степняків).

У «Мартинівського» і подібних до нього скарбах представлені срібні прикраси, аналоги яких є відомими на Нижньому Дунаї і в Криму: «пальчаті» («променеві») фібули1, браслети з потовщеними кінцями, поясні набори (пряжки, накладні декоративні бляшки, обойми для ременів), прикрашені «геральдичними» ліліями і знаками, що нагадують тамги, вироби візантійських майстрів — чаші з клеймами, фрагменти блюда і ложки.

«Родзинкою» скарбу є дев’ять срібних фігурних пластин, які, можливо, прикрашали щит. Чотири зображають «танцюючих чоловічків», а п’ять — фантастичних тварин, які нагадують коней. У «чоловічків» — великі голови, позбавлені ший, з позначеними рисами обличчя. Вони одягнені у вишиті на грудях сорочки; зігнуті в ліктях руки упираються в боки, а ноги широко розставлені - «чоловічки» ніби танцюють.

Можливо, велика частина предметів «Мартинівського скарбу» відображає військову «моду» V-VII ст. «варварських» гарнізонів візантійських фортець Подунав’я. Свій «внесок» в її формування зробили сармати, готи, гуни, авари та інші мобільні етноси, з якими «геральдичні» поясні набори розповсюдилися від Волги до Криму й Італії. Візантійські речі в скарбах могли бути військовою здобиччю або платою за службу, отриманою власниками «танцюючих чоловічків» та інших скарбів.

1 Металеві застібки для верхнього одягу, які мають шарнірну або пружинну голку і орнаментовану (опуклу або плоску) «спинку» — верхню частину застібки. Кінець голки після протягування через тканину одягу фіксувався за допомогою приймача, як у сучасної англійської шпильки. Фібули виготовлялися із заліза, бронзи, срібла і золота. Вони з’явилися в античному світі, в ранньому залізному столітті розповсюдилися серед варварських народів Західної і Східної Європи. В археології розроблено систему датування кожного типу фібул з точністю до десятків років.