100 Великих загадок історії України — Україна - прабатьківщина індоєвропейців

100 Великих загадок історії України — Україна - прабатьківщина індоєвропейців

У 1786 р. дослідник У. Джона звернув увагу на схожість санскриту1 і старогрецької, латинської, кельтської та німецької мов і припустив існування в давнину єдиної «прамови» і її носія - «пранароду». У 1823 р. І. Клапрот дав назву цій гіпотетичній мові - «індогерманська», згодом змінена на «індоєвропейську». Так, завдяки лінгвістам, виникла «індоєвропейська проблема». У XIX ст. термін «індоєвропейці» з лінгвістики і порівняльного мовознавства перейшов до сфери інтересів «праісторії»2.

«Індоєвропейська проблема» включає безліч питань, які вимагають вирішення: ким були предки сучасних народів, які говорять на індоєвропейських мовах; де знаходилася «індоєвропейська прабатьківщина» тощо. Сучасні дослідники вже не обмежуються лише лінгвістичним «відстеженням» етногенезу європейців, а широко використовують дані таких наук як археологія, етнологія і антропологія.

Учені припустили, що з розселенням стародавніх народів зі своєї «прабатьківщини» (центру формування) єдина «прадавня мова» розпалася на діалекти - «предки» сучасних мов: анатолійську (від якої походить хетська3, малайська і лівійська мови), греко-вірмено-арійську (яка розділилася на індоіранську або арійську4 і греко-вірменську мови), кельто-італійську та балто-германо-слов’янську. Остання мовна спільність розпалася лише на межі нашої ери, тому в лексиці балтів, слов’ян і германців збереглося багато схожих слів. На основі цих діалектів виникло п’ять сучасних індоєвропейських мов (албанська, вірменська, грецька, індійська та іранська) та п’ять мовних груп — балтська, німецька, кельтська, романська і слов’янська.

Кам’яні сокири бронзового століття. Україна

1 Древня мова індо-аріїв, на якій написані священні книги індуїстів Індії.

2 «Праісторія» («первісна історія») вивчає історію людства в «дописемний період» (коли ще не існувала письмова фіксація подій) за допомогою археології.

3 Приблизно в 2000 р. до н.е. хети прийшли в нинішню Анталію і утворили державу, яка змагалася з Ассирією та Єгиптом. Хетська мова вважається першою індоєвропейською мовою, яка мала власну писемність.

4 Арії — племена, які в 1500 р. до н.е. прийшли до Індії через Іранське нагір’я.

Мовознавці припускають, що з «прадавньої мови» утворилися не лише індоєвропейська, але уральська та алтайська «мовні родини», а формування індоєвропейського співтовариства могло відбутися на просторі від Уральських гір до Балкан.

Деякі дослідники ареалом складання індоєвропейців вважають «Циркумпонтійську зону»1, а різноманітність археологічних культур бронзового століття цієї «зони» пояснюють «зміщенням народів» — предків балто-германо-слов’ян, індоіранців, іллірійців2, фракійців3, хетів та греків.

Інша категорія учених прабатьківщиною індоєвропейців вважає Північну Європу і Скандинавію. Головним аргументом на користь цієї теорії служить згадка у «Ведах» (Священних гімнах індо-аріїв) про атмосферні явища, які нагадують північне сяйво, характерне для високих широт. Для доказу цієї теорії (яка нібито підтверджує «винятковість» німецької нації) археологи третього рейху на чолі з Г. Коссиною намагалися залучити також дані археології. Проте нині ця гіпотеза не вважається актуальною.

Низка гіпотез прабатьківщиною розглядає Балкани, заволзькі степи, Іранське нагір’я і Малу Азію.

Розселення стародавніх індоєвропейців з їх «прабатьківщини» могло мати форму військової експансії з «нав’язуванням» скореному населенню своєї мови. Свідченням войовничості наших предків учені вважають численні кам’яні молоти і булави, представлені в археологічних культурах, які вважаються індоєвропейськими. Бойові молоти (які пізніше були замінені сокирами) були атрибутами і верховних богів-громовержців індоєвропейців — індуського Індри, німецького Тора, слов’янського Перуна, балтського Перкунаса.

Не виключається факт мирної інфільтрації індоєвропейців до середовища стародавніх мешканців Старого Світу з поступовим розповсюдженням там індоєвропейської мови. Учені допускають, що індоєвропейці були кочівниками і тому легко переміщалися на значні відстані. У курганах бронзового століття від Кавказу до Угорщини археологи знаходять скелети коней і биків, залишки збруї і возів. Саме ці риси, можливо, відрізняли індоєвропейців від неіндоєвропейців — землеробів, мисливців, рибаків і збирачів.

1 Цей термін (утворений від старогрецької назви Чорного моря - «Понт Евксинський») означає Південь України, Балкано-Дунайську область, Малу Азію.

2 Іллірійці населяли Балкани, Південь Італії та Центральну Європу до Балтики. Їх нащадками є албанці. Припущення, що іллірійці є індоєвропейцями, поділяють не всі дослідники. Польський археолог Г. Ловмянський вважає, що в результаті асиміляції індоєвропейцями іллірійців з’явилися балти, слов’яни, кельти, італіки та германці.

3 Фракійці були сусідами іллірійців; жили на землях сучасних Болгарії, Румунії, Угорщини, Західної і Південної України.

Інша група вчених вважає предками індоєвропейців не степняків-кочівників, а землеробів Балкан, які першими «одомашнили» багато видів диких злаків і тварин. Деякі з вітчизняних дослідників роль предків індоєвропейців відводять носіям трипільської культури — першим землеробам, які жили на землях України в мідно-кам’яному і ранньому бронзовому століттях.

Однією з гіпотез локалізації «індоєвропейської прабатьківщини» є «Північнопричорноморсько-Каспійська». Її прихильники, англійські археологи Р. Чайлд, К. Ренфю, Дж. Мелорі та американська дослідниця М. Гімбутас, вважають «прабатьківщиною» степи Євразії, звідки індоєвропейці розселилися до Сибіру, Середньої і Малої Азії, Кавказу, Іранського нагір’я, Індії, Центральної і Південної Європи.

В цій гіпотезі провідну роль відводять українському степу. Припускають, що там уперше були приручені дикі коні. При розкопках в Запорізькій області поселень раннього бронзового століття до 50% виявлених остеологічних знахідок складають кінські кістки. Про те, що коней використовували для верхової їзди, свідчать сліди стертості на зубах і знахідки кістяних деталей вуздечок. Приручивши коня, індоєвропейці отримали можливість швидко переміщатися на значні відстані услід за своїми стадами.

Найбільш сміливі дослідники припускають, що саме в Україні було знайдено перший в історії колісний транспорт. Використовуючи бойові колісниці, прадавні індоєвропейці змогли завоювати Близький Схід і Малу Азію. Окремі учені вважають індоєвропейців засновниками Єрусалиму і Трої, творцями шумерської цивілізації. Під ім’ям «пеласгів» і «народів моря» предки європейських народів підкорили Грецію і Єгипет.

Для «праєвропейських» археологічних культур (які складають «культурну область шнурової кераміки і бойових сокир»1) характерними є такі загальні ознаки: зведення курганів, велика кількість кам’яних молотів і сокир, орнамент на керамічних посудинах у вигляді відтиснення шнура2. Ці «складові» присутні також в археологічних культурах України раннього бронзового століття.

Більшість кам’яних сокир сучасні дослідники вважають не зброєю, а знаряддями для розчищення ділянок лісу під рілля і городи. До зброї зараховують лише сокири з цінних порід каменя, з тонким обухом і красивим вигином леза, добре відполіровані і прикрашені зображеннями та орнаментами.

Найдавніші кургани в українському степу в II тис. до н.е. звели носії «ямної» культури, які ховали померлих в могильних ямах. У курганах «ямників» знайдено найдавніші в Європі вози, батоги і ярма для биків. Стародавніми є зображення возів на шумерських рельєфах і глиняних табличках IV-III тис. до н.е. Проте дерев’яні вироби погано зберігаються в землі, тому важко судити про те, чи використовувався колісний транспорт задовго до появи «ямної» археологічної культури.

1 В IV—III тис. до н.е. «шнурові культури» розповсюджувалися від Ютландії до Волги. Їх походження є предметом тривалої дискусії; центром (з якого вони розповсюдилися в Європі) різні дослідники вважають Данію, Німеччину, Польщу або Південну Україну.

2 Такі шнури, на думку дослідників, виготовляли з шерсті тварин; це підтверджує скотарський характер господарства народів, які виробляли подібні посудини.

У курганах «ямників» знаходять багато зброї з міді (сокири, наконечники копій і стріл, ножі) і каменя (молоти, булави). Судини «ямної» культури (як і стародавні горщики культури шнурової кераміки) прикрашені орнаментом, виконаним за допомогою відтиснення шнура.

Український археолог В. Даниленко вважав носіями «ямної» культури індоіранців, які розділилися в степах Північного Причорномор’я на протоіранців та індо-аріїв. Археологічним еквівалентом останніх вважається «катакомбна» культура1 бронзового століття. Деякі дослідники припускають присутність серед «ямників» також протогрецьких племен. Переселившись до Греції, вони могли принести з собою з Причорномор’я і розвинене бронзоливарне ремесло, — в II тис. до н.е. на Півдні України виготовляли бронзові вироби, які не поступалися продукції ремісничих майстерень «мікенської» Греції.

Подальша історія індоєвропейців в рамках «Північнопричорноморсько-Каспійської» гіпотези могла розвиватися таким чином. Після відходу індо-аріїв через Іранське нагір’я до Індії протоіранці створили в Північному Причорномор’ї «зрубову» культуру2. Лінгвісти пов’язують з ними стародавні іранські назви річок дніпровського Лівобережжя — Ворскла, Домоткань, Сейм, Сула, Удай. Лісову зону України в цей час заселяли фіно-угри3. Імовірно на початку І тис. до н.е. протоіранці розділилися на кімеро-скіфів і мідо-персів; останні через Кавказ мігрували до Ірану. У VII ст. до н.е. кіммерійці були витиснені з Причорномор’я скіфами.

Становлення індоєвропейських народів відбувалося в рамках «дописемної історії», тому єдиним джерелом реконструкції цього процесу є археологія. У кожній з гіпотез локалізації «індоєвропейської прабатьківщини» є «слабкі» місця, які допускають інші тлумачення. Радянські лінгвісти В. Гамкрелідзе та В. Іванов створили гіпотезу «вторинної Прабатьківщини». Зі своєї «прабатьківщини», розташованої в Малій Азії та Іраку (де виникла перша в історії людства цивілізація — Шумер), праєвропейці в V-IV тис. до н.е. через Кавказ просунулися до степів Поволжя і Північного Причорномор’я — на «другу прабатьківщину». Створивши там «ямну» культурно-історичну область, вони потім розселилися в Європі.

Історія зберігає ще багато таємниць. Ми не знаємо, як виглядали стародавні індоєвропейці: чи були вони рослими блондинами, як скандинави, або брюнетами, як афганці, іранці та індуси. Іноді здається, що розгадка чергового історичного ребусу є очевидною і однозначною, але все нові і нові запитання відкладають його вирішення на невизначений термін...

1 Розповсюджена від Дністра до Кавказу. Для неї характерними є підкурганні поховання в земляних нішах-катакомбах, вхід до яких розташовується на дні вертикальної земляної шахти. У похованнях «катакомбників» також виявлені вози і кінська збруя.

2 Датується II тис. до н. е., поширювалася від Дніпра до Волги. Назва походить від конструкції похоронних споруд - дерев’яних зрубів, розташованих під курганами насипами.

3 Крім них, «доіндоєвропейським» населенням Європи є іспанські баски (кров яких, на відміну від більшості європейців, дуже часто має негативний резус) та ібери Кавказу; мова останніх не належить до жодної з відомих лінгвістичних груп.