Першим народом стародавньої території України, назва якого відома, були кіммерійці, які в X-VIII ст. до н.е. населяли степи Причорномор’я. Вперше «країну кіммерійську» згадує Гомер в «Одіссеї». Розташовану біля «меж світового Океану» і входу до царство Аїда країну закутували хмари, через які не проникало сонце. Цей опис дав привід деяким ученим припустити, що кіммерійці — один з міфічних народів, який ніколи не існував. Проте реальність кіммерійців підтверджують клинописні написи Стародавньої Ассирії, які називають їх «гаммір». У VIII ст. до н.е. кіммерійці здобули декілька перемог над Ассирією і закавказькою державою Урарту.
Геродот розповів, що кіммерійців з Північного Причорномор’я витіснили скіфи. На згадку про них в Скіфії залишилося декілька географічних назв — область Кіммерія, Кіммерійські переправи і Кіммерійські стіни. Кіммерійські вожді, відмовившись від безглуздого опору переважаючим силам скіфів, убили один одного у військових поєдинках. Їх могили Геродот бачив біля гирла Дністра. Після вторгнення скіфів частина кіммерійців пішла до Центральної Європи, де археологи часто знаходять їх збрую і зброю. Інші ж вторглися до Передньої Азії, де війська кіммерійського царя Теушпи в 678 р. до н.е. розбила Ассирія. Очолювані вождем Тугдамме, кіммерійці підкорили малоазійську Лідію.
Частина кіммерійців під натиском скіфів відступила до Криму і змішалася з таврами. На півострові довго зберігалися назви Кіммерійський вал (на Перекопі), Боспор Кіммерійський (Керченська протока), місто Кіммерік (на Керченському півострові під горою Опук) і гора Кіммерій.
Про кіммерійців в степах від Поволжя до Дунаю нагадують кургани, в яких поховані вершники у супроводі вуздечок, кам’яних бойових молотів, залізних кинджалів і мечів, сагайдаків із стрілами і глиняних судин.
На вершинах могильних пагорбів кіммерійці ставили кам’яні стели, які зображали героїзованих померлих, прикрашених намистами, з підвішеними до широких поясів мечами і точильними брусками, з сагайдаками і луками за спиною.
Дослідники точно не встановили, до якого етносу належали кіммерійці, адже збереглися лише три слова їх мови — імена царів Теушпи, Тугдамме і Сандакшатри. Одні лінгвісти вважають їх іранськими, інші — фракійськими.
Фракійці (яких Гомер в «Іліаді» називав «приборкувачами диких коней») були одним з найдавніших народів Європи. У VIII—VI ст. до н.е. вони населяли землі сучасних Болгарії, Румунії та Угорщини. Одним з найвідоміших фракійців був Спартак — чільник повстання рабів в Стародавньому Римі.
За свідченням Геродота, межею між скіфами і фракійцями-агафірсами був Дністер. Проте сучасні археологи вважають, що в скіфський час фракійці жили і на землях України — в Прикарпатті, на Буковині, Західному Поділлі, Нижньому Подніпров’ї, Черкащині та Південній Київщині.
З історичних джерел відомо про даків та гетів — фракійські племена, які жили на землях сучасних Румунії, Молдови та Західної України. У І ст. до н.е. вони на чолі з царем Бурвістою спустошили Північне Причорномор’я, зруйнувавши Ольвію та інші поселення. У І ст. н.е. вождь даків Декебал почав війну з Римом, і лише через 30 років імператор Траян перетворив країну «вольних даків» на одну з імперських провінцій. Римляни пішли з Дакії в 274 р., але збереглися зведені ними укріплення - «Траянові вали», розташовані на Поділлі між Збручем і Дністром.
На карті Птоломея, створеній на початку нашої ери, позначені назви народів, які жили в Карпатських горах: біси, костобоки (від імені яких, можливо, походить назва Буковина) і коропи. Імовірно, вони також були фракійцями, які займалися відгінним вівчарством і полюванням. Вони часто брали участь в прикордонних сутичках і здійснювали військові набіги на сусідів: у 165 р. костобоки дійшли до Греції і Македонії, а коропи в 230-х роках — до римської провінції Мезія. На рельєфах «колони Траяна» (які зображають тріумф римлян над переможеними варварами) фракійців (так само, як і германців) зображено з довгим волоссям і бородами, одягненими в довгі сорочки, штани і плащі.
Археологічним «еквівалентом» стародавніх фракійців учені вважають «Фракійський гальштат» — матеріальну культуру племен, які в XII-V ст. до н.е. населяли територію від Східних Альп до Балкан і Карпат. Їй були властиві розвинена обробка бронзи, високий рівень ремесел (гончарного, косторізного і будівельного), які сформувалися під впливом античної цивілізації.
Носії культури «Фракійського гальштату» жили в українському Лісостепу ще в ті часи, коли кіммерійці кочували в причорноморських степах. Дослідник-лінгвіст О. Трубачов знайшов в цьому регіоні фракійські гідроніми, які могли «потрапити» туди лише разом з народами, які розмовляють цією мовою.
Після вторгнення скіфів лісостепове населення з VII ст. до н.е. почало будувати укріплені фортеці. Найбільші з них1 оточували могутні вали з дерев’яними стінами, які захищали від ворожих стріл. Такі фортеці не лише служили укриттями для жителів навколишніх селищ, але і були значними ремісничими і торговими центрами.
До предметів «фракійського кола», які знаходили археологи на лісостепових городищах і в курганах, належать численні ліпні глиняні судини, чорну поверхню яких покривають якісне лощіння і геометричний орнамент (нанесений в техніці гравірування або штампу), «затертий» пастою білого і червоного кольорів. Це — миски із заломленими краями, «вази» на високій «ніжці» і кубки з вертикальними ручками-петлями. У кургані біля Глевахи під Києвом була знайдена величезна чорнолощена корчага, прикрашена обкладанням із золотих пластин. Схожі за орнаментом і технікою виготовлення судини в ранньому залізному столітті виготовляли ремісничі центри Центральної і Південної Європи і Подунав’я.
До фракійських старовинних предметів належать також глиняні фігурки коней, овець і биків з «надрізами» на шиях (які в ритуалах жертвопринесення замінювали справжніх тварин), бронзові трилопатеві стріли, деталі кінської узди з трьома отворами для протягування ременів, хрестоподібні пряжки із спіральним орнаментом. Подібні вироби було знайдено в Західній Україні (Закарпатській, Тернопільській, Чернівецькій та Івано-франківській областях) і Лісостепу — на Черкащині, Південній Київщині і Полтавщині.
Унікальний витвір мистецтва «Фракійського гальштату» — бронзове навершя (ритуального стовпа?) - було знайдено в Дніпропетровській області. Воно виготовлене у вигляді дерева, на вершині якого стоїть голий чоловік, по гілках «ходять» тварини і сидять птахи. Дослідники вважають цей предмет зображенням «Світового дерева», яке символізує Всесвіт і бога — творця всього сущого.
На Тернопільщині було знайдено один з найбільших фракійських скарбів золотих виробів VII—II ст. до н.е. загальною вагою 7,5 кг: 2 чаші, 5 браслетів, 12 застібок-фібул у вигляді фантастичних тварин, шийна прикраса, 2 діадеми з геометричним орнаментом і понад 500 намистин. Ці предмети могли бути виготовлені в Південному Подунав’ї, де вже в давнину розроблялися багаті родовища золота.
1 Розташовані в Черкаській і на півдні Київської областей Трахтемирівське, Мотронінське і Ходосівське городища.
Мирні контакти фракійців і скіфів сприяли зближенню їх культур. Можливо, фракійська знать прагнула поріднитися зі скіфською аристократією, і разом з етнічними скіфами до Лісостепу потрапляли мечі-акінаки, зброя і кінські налобники, бронзові дзеркала з петлями для підвішування, золоті вироби в «звіриному» стилі. Ці речі могли бути і предметами торгівлі. Можливо, «Скіфізовані фракійці» українського Лісостепу і були тими «скіфами-землеробами», про яких в V ст. до н.е. розповідав Геродот. Північною межею розповсюдження курганів з речами «скіфоподібної культури»1 була широта Києва. У лісостепових похованнях знаті і жінок-жриць часто зустрічаються судини, прикраси і зброя - «імпорти» з грецьких колоній Північного Причорномор’я і Криму. Деякі металеві предмети були привезені з Фракії, з якою торгували племена Лісостепової Скіфії, як і з Боспорським царством, очолюваним династією напівфракійців Спартокідів. Дослідники вважають, що розкішні вироби в «звіриному» стилі для скіфських царів виготовлялися в столиці Боспору Пантікапеї2 і у Фракії з місцевого балканського золота.
З приходом в II ст. до н.е. в Причорномор’я сарматів скіфська держава значно зменшилася в розмірах і обмежилася Добруджею, Подністров’ям і Кримом. У числі жителів Малої Скіфії були також фракійці, про що свідчать знахідки предметів «фракійського кола» на городищах Нижнього Подніпров’я.
Нащадками стародавніх фракійців є не лише сучасні болгари, румуни і Молдавія, але, можливо, і українські гуцули. На думку дослідника В. Дяченко, антропологічний тип, до якого належать ці жителі Карпат і Буковини (які мають темні очі і волосся, тонкі риси обличчя — горбаті носи і виступаючі скули, високий зріст та міцну статуру), об’єднує фракійські та індоіранські (скіфські і, можливо, сарматські) елементи. Відрізняються самобутністю і гуцульські одяг, металеві прикраси, зброя, звичаї, традиційні ремесла і промисли, в яких збереглося багато архаїчних рис, не властивих іншим народам.
1 Цим терміном учені позначають археологічні пам’ятки Лісостепу, на яких представлені як скіфські елементи, так і риси місцевої «доскіфської» культури.
2 Це місто знаходилося на місці сучасної Керчі в Криму.
