Однією з найбільших загадок людства є так звані «чудотворні ікони». Яким чином прості зображення можуть впливати на мільйони людей? Спробуємо розібратися з історією деяких ікон, пов’язаних з українськими землями, щоб отримати відповідь на це питання.
Ченстохівська чудотворна ікона, яку поляки називають «Королевою корони польської», тісно пов’язана з Україною. Образ цей в рівній мірі поважають і католики, і православні по всій Європі. Він знаходиться в Ясногорському монастирі в місті Ченстохів (Польща). Цей образ називають і «Чорною мадонною» в зв’язку з темним обличчям. Можливо, це — наслідок потемніння лаку, а може, невідомий живописець спочатку додав обличчю Діви коричневого відтінку.
Проте в багатьох європейських країнах (Франції, Іспанії. Італії, Бельгії) відомо чимало скульптурних і живописних зображень, аналогічних «Чорній мадонні», над загадкою яких ламає голови не одне покоління дослідників.
За легендою, це — зображення Діви Марії, створене євангелістом Лукою «з натури» в будинку, в якому проходила Таємна Вечеря. У 326 р. образ був дарований візантійській цариці Олені в знак подяки за спорудження християнських храмів в Палестині. У 988 р. цією іконою була благословлена княгиня Анна, яка була видана заміж за київського князя Володимира. У Києві ікона зберігалася в Десятинній церкві, але незабаром була віддана в придане одній з княжих дочок або сестер. Так образ опинився в Белзькому князівстві, звідки князь Ладислав Опольський вивіз його в польський монастир на Ясній Горі, заснований їм в 1382 р. Втім, наукові дослідження спростовують ці легенди: за ними, «Ченстохівська» ікона була написана не раніше VII ст. і образ євангеліста Луки міг послужити для неї хіба що прототипом
Інший переказ розповідає, що в IX ст. цю ікону грецький імператор Нікіфор подарував Карлу Великому в подяку за допомогу у війні з сарацинами, після чого її помістили в храмі в Аквігране (Надрейнська провінція). Потім образ Діви було передано князю Червоної Русі — Леву, в знак подяки за захист західних країн від монгольської орди. Князь Лев помістив ікону в Белзьку фортецю, де вона залишалася до XIV ст. Ця версія є більше поширеною в католицькому світі.
Існує і третя історія: саме князь Лев вивіз ікону в 1270 р. з Києва і помістив її в белзькій церкві. Там образ перебував близько ста років і прославився багатьма чудесами. У 1380 р., під час оборони міста від татар, ченці, прикриваючись іконою, як щитом, обійшли хресним ходом укріплення, і сотні стріл нікого не зачепили. Було лише трохи пошкоджено обличчя Богородиці, з ран якої виступила кров. Після цього татар охопила паніка і багато хто з них помер з невизначеної причини.
Популярною була і розповідь про те, що ікону принесли на слов’янські землі просвітителі Кирило і Мефодій або їх послідовники. Раніше християнство Польщі сповідувало східний обряд, тому не дивно, що католицькою святинею могла стати ікона візантійського походження.
До 1377 р. ікона перебувала в Белзі. У другій половині XIV ст. Галичина перейшла під владу польського короля Казимира, а після його смерті — опольського князя Ладислава (або Владислава), який вивіз ікону до Львова, де зводився латинський кафедральний костьол. Можливо, в одній з його восьми каплиць перебував цей образ. У 1382 р. Ладислав Опольський вирішив переселитися у Велунське князівство і захопив з собою ікону Богородиці. В дорозі князь зупинився на нічліг в Ченстохові, а реліквію для збереження помістив в дерев’яній приходській церкві Першої Пречистої Божої Матері на Ясній Горі. Коли вранці ікону спробували звідти забрати, це виявилося неможливим, і Опольський вирішив залишити її в церкві. Незабаром на місці дерев’яного було побудовано кам’яний храм і засновано монастир, де поселилися 16 ченців.
Перебування ікони Богородиці в Ченстохові не завжди було спокійним. У 1430 р. в монастир увірвалися гусити і, вирізавши частину ченців, вивезли ікону разом з іншими цінностями. Неподалік монастиря віз, на якому везли награбоване та ікону, зламався і застряв в грязюці. Тоді один з візників скинув ікону на землю і вона розбилася на три частини. Інший грабіжник ударив шаблею по образу і наніс дві великі подряпини, а третій хотів від' відчаю розрубати ікону на дрібні шматочки. Але тут злодіїв раптово щось налякало і вони, злякавшись, втекли. Ченці, які залишилися в живих, повернули ікону. Польський король Владислав Ягайло і лицарі хотіли через цей інцидент почати війну з Чехією, але обмежилися покаранням місцевих жителів, причетних до нападу. Ікона була серйозно пошкоджена, її намагалися відреставрувати в Кракові, але фарби не трималися. У 1466 р. чехи знову захопили монастир, але ікона не постраждала, проте загинули документи, які містили інформацію про її історію до XV ст.
Пізніше монастир на Ясній Горі було перетворено на фортецю. Під час польсько-шведської війни шведи так і не змогли його захопити, пояснюючи це заступництвом Богородиці. Вдячний король Ян Казимир в 1656 р. урочисто віддав свою країну під заступництво Богородиці, назвавши Діву Марію Ченстохівську «Королевою Польщі», а Ясна Гора стала не просто релігійною святинею, але і символом національної свободи. 8 вересня 1717 р., у присутності 200 тисяч поляків, ікону Ченстохівськой Божої Матері коронував нунцій Папи Римського.
У 1813 р. монастир під час війни з Наполеоном зайняли російські війська. Тоді з ікони зробили копію і подарували її командуванню. Пізніше вона опинилася в Казанському соборі Петербургу.
Надалі ікона ще неодноразово демонструвала силу, переконуючи віруючих в своїй чудодійності. Образ Ченстохівської Богородиці був для поляків символом духовної і національної єдності — на прапорах повстання 1863 р. було зображено саме це обличчя.
У 1920 р. поляки молилися перед святим обличчям, коли армія більшовиків дійшла до Варшави. Червоні війська були розбиті, і до 1938 р. Польща залишалася незалежною. Під час Другої світової війни Богоматір зупинила просування кордонів третього рейху на схід. Нацистів не влаштовувало, що ікона як і раніше привертатиме паломників з усієї Європи, і вони відмовилися включити Ченстохів до складу «Великої Німеччини». Спеціальна комісія запропонувала ченстохівським українцям вивезти ікону до України, але її відмовилися прийняти як митрополит православної церкви у Варшаві, так і греко-католицьке духівництво. Ікона залишилася, і Ченстохів не був приєднаний до рейху: межа огинала його з трьох боків, але місто, завдяки небесній покровительці, залишилося польським.
У 1945 р. радянські війська вибили німців з Ченстохова. Примас Польщі — кардинал Вишинський, відмовившись від співпраці з комуністами, потрапив в сталінські табори. У вересні 1956 р., в день 300-річного святкування присяги короля Яна Казимира, більше трьох мільйонів віруючих молилися за звільнення кардинала, і через місяць він вийшов на волю. І в наш час ця святиня як і раніше привертає мільйони віруючих — як католиків, так і православних.
Володимирська ікона Божої Матері також, за переказами, була написана євангелістом Лукою на дошці столу, за яким обідали Ісус, Марія та Йосип, — Святе Сімейство. За легендою, коли Лука показав цю ікону Марії, вона благословила образ. Ікона залишалася в Єрусалимі до 450 р., а потім її перенесли до Константинополя. На Русь образ Богоматері потрапив в XII ст., коли Патріарх Лука Хрісоверг подарував Юрію Долгорукому. Той помістив образ в жіночому монастирі у Вишгороді, який з 1155 р. став власністю Андрія Боголюбського. У 1169 р. князь увірвався до Києва і розграбував багато храмів, у тому числі і Святу Софію, вивіз звідти святині і реліквії. Одного разу Боголюбському донесли, що ікона зійшла зі свого місця і всі спроби помістити її назад були безуспішними. Князь побачив в цьому знамення і, узявши з собою образ, відправився до Суздаля. По дорозі він заїхав у Володимир-на-Клязьмі — місто, побудоване його дідом Володимиром Мономахом. Там ікону зустріли з великими почестями — як святиню. Легенда свідчить, що, коли Боголюбський вже зібрався до Ростова і від’їхав на 10 верст від міста, коні, які везли віз з іконою, зупинилися, як укопані, і не зрушилися з місця. Так ікона залишилася у Володимирі, де за два роки — в 1160 р., було споруджено кам'яний храм Першої Пречистої Божої Матері. Святиня прославилася багатьма чудесами. Наприклад, князь Андрій брав її в походи проти волзьких булгар в 1164 р., завдячуючи іконі за свої перемоги. У 1173 р., після смерті князя, в Боголюбові і Володимирі почалися бунти і хвилювання, і лише завдяки іконі вони були зупинені. У 1185 р. Володимирський Успенський собор згорів, дивом уціліла лише ікона Богородиці. Слава про неї розповсюджувалася дуже швидко, і коли в Москві спорудили Храм Пресвятої Богородиці (Успенський собор), Володимирську ікону Божої Матері вирішили перенести туди. У Володимирі ж помістили «список» ікони, написаний митрополитом Петром.
У Москві ікона також здійснювала численні чудеса. Коли в 1395 р. до міста наблизилися війська Тамерлана (Тімура), князь московський Василь Дмитрович «більш сподівався на Бога, ніж на свою силу» і послав за чудодійною іконою Володимирською Божої Матері. Все духівництво урочисто зустріло реліквію і проводило її в Успенський монастир. У день, коли образ прибув до Москви, Тамерлан, який дрімав у своєму шатрі, нібито побачив гору, з якої спускалася безліч святителів із золотими жезлами. Над ними в небі парила Богородиця, оточена військом янголів з направленими на Тамерлана мечами. Той зібрав військову раду і зажадав роз’яснення сну. Йому відповідали, що Божа Матір — захисниця росіян. «Отже, ми не здолаємо їх», — за легендою, відповів Тамерлан і відступив. У пам’ять позбавлення від Тамерлана на місці, де була зустрінута чудотворна ікона, спорудять Сретенський монастир. Після цього ікона неодноразово рятувала місто від ногайської орди, татар, поляків і шведів. Саме перед іконою Володимирської Божої Матері здійснювалося помазання на царствування російських монархів.
Київська Братська Богородиця є однією з найбільш шанованих в Україні. Історія її викладено на копії 1706 р. роботи художника Іларіона Мігури. Явище ікони Братської Богородиці відбулося в 1654 р. у Вишгороді. А в 1662 р. з нею трапилося диво. До міста підійшли татари, які у війні 1659-1667 рр. були союзниками поляків. Вони спалювали дома, грабували церкви, забираючи разом з церковними предметами й ікони. Православна братія, рятуючи образ, опустила його у води Дніпра. Ікона припливла до Києва і зупинилася напроти Братського монастиря. Її помітили і принесли в храм, де вона і перебувала довгі роки.
Легенди додають цій історії нових деталей. Якийсь татарин, помітивши ікону, яка пливла, вирішив скористатися нею для переправи через річку. Але як тільки він доторкнувся до образу, ікона швидко поплила і зупинилася посеред Дніпра напроти монастиря. Переляканий татарин почав звати на допомогу. Братія, яка вийшла на заклик людини, яка тонула, направила до нього човен і той врятувався. Згодом він прийняв хрещення і постригся в Києво-Братському монастирі. Нині копія XVIII ст. з цієї ікони знаходиться в Національному музеї історії України. На жаль, доля оригіналу XVII ст. є невідомою.
Ікона Братської Богородиці вважалася покровителькою студентів Київської академії, а також жителів Подолу, які у важкі дні зверталися до неї за заступництвом.
Почаївська ікона Божої Матері — святиня не тільки для українців, але і для всього православного світу. Це і не дивно: місцевість, де розташований Почаївський монастир, відвіку знаходилася на межі імперій, релігій і цивілізацій. У XIII ст., коли Батий підійшов до Києва, з Печорського монастиря сюди втекли декілька ченців. Саме вони разом з місцевим пастухом Іваном Босим спостерігали чудотворне явище Богородиці, яка з’явилася над Почаївською скелею у вогненному стовпі. Після цього на вапняковому камені залишився слід її правої стопи і з’явилося джерело, яке до цього дня наповнює слід цілющою водою. Незабаром тут була побудована кам’яна церква Першого Причастя Богородиці, а в 1780 р. на її місці спорудили величезний Успенський собор, в якому опинилися і слід стопи, і джерело.
В період роздрібленості Русі монастир занепав і відродився лише через 300 років. У 1559 р. у благочестивого і побожного поміщика Ганни Гойської зупинився на нічліг мандрівник — грецький митрополит Неофіт. На знак подяки за привітний прийом він залишив їй образ Божої Матері константинопольської роботи. Ця ікона довгий час зберігалася в церкві Гойських в селі Урля неподалік Почаєва і раптом почала світитися. Гойські розтлумачили це як бажання Богородиці перебувати в Почаївському монастирі, куди і помістили ікону, яке вже почала творити дива, — вона вилікувала від природженої сліпоти брата Ганни, Пилипа Козинського. Після смерті власниці в 1644 р. маєток Гойської перейшов до її племінника, ярому борцю з православ’ям, який розграбував монастир і захопив ікону. Але їх з дружиною уразила жорстока хвороба, яка не виліковувалася, поки ікону не повернули на місце.
Почаївська ікона Божої Матері неодноразово демонструвала свою могутність. Під час облоги Почаєва турками в 1675 р. вона врятувала місто від підпалу. Тоді Діва з’явилася в небі в оточенні війська янголів з полум’яними мечами, налякавши татар.
Почаївський монастир довго чинив опір впливу греко-католицької церкви, але в 1713 р. був таки переданий уніатам і до 1831 р. перебував під їх владою. У 1833 р. він отримав статус лаври — четвертої в Росії після Києво-Печерської, Троїце-Сергієвої в Москві і Олександро-Невської в Петербурзі.
Любецька ікона Божої Матері в XVII ст. була принесена до Києва з Чернігівщини і поміщена в Софійському соборі. Легенда відносить її появу до перших століть християнства на Русі. Тоді в Любечі жив бідний м’ясник, у якого були дружина і двоє дітей. Старший син часто бачив, як батько різав худобу, і одного разу узяв ніж, пішов грати з молодшим і випадково його зарізав. Злякавшись, дитина сховалася в піч, а мати, не знаючи про це, затопила її. Батько, який повернувся додому, побачив, що одна дитина зарізана, інший — горить в печі... У відчаї він кинувся на дружину і вбив її; добігши до Дніпра, побачив там човен і сів в нього. Хвилі його заколисали, а прокинувшись, він знайшов у себе в руках ікону Божої Матері. Прийшовши додому, він побачив, що вся родина жива-здорова — це і було перше диво Любецької Богородиці. Після цього ікона якийсь час перебувала в Любечі; подальша її історія є досить туманною.
У 1653 р. Любечу загрожували поляки, і митрополит Сильвестр Косов переніс ікону в київський Софійський собор. Потім її знову повернули в Любеч — саме там її бачив в 1689 р. Дмитро Ростовський. Наприкінці XVII ст. ікону Любецької Богородиці привезли до Києва на реставрацію художнику Інокентію (Івану) Щирському. У 1701 р. ікона повернулася в Любеч - в монастир, заснований неподалік так званої Антонієвої печери. Але вже в 1713 р. на вимогу митрополита Іоасафа Кроковського вона знов опинилася в Софійському соборі. На цьому протистояння Києва і Любеча за право володіти іконою не закінчилося: ще в 1805 р. митрополиту Серапіону довелося доводити своє право на святиню. Що правда, дослідник Г. Мілорадович вважав, що з 1690 р. ікона не покидала Київ — в Любечі знаходилася копія, яку майстерно зробив Щирський.
З Софійського собору в середині XX ст. ікона потрапила в Київський історичний музей — нинішній Національний музей історії України.
До України мають відношення ще сотні чудотворних облич, які рятували і виліковували людей, дарували надію, примушували повірити в диво. І скепсис тут є недоречним, якщо через них можна хоч би на хвилину доторкнутися до Істини.
