У 15-у річницю незалежності України біля станції Крути Ніжинського району Чернігівської області нарешті відкрили меморіал, про який багато і довго говорили. Як повідомили ЗМІ, його встановили на спомин загиблих на цьому полі 29 січня 1918 р. 300 добровольців — студентів і гімназистів, старшому з яких було 22, а молодшому 15 років. Вони загинули (полонених п’яні матроси замучили), але зупинили більшовицькі орди Муравйова, давши можливість делегації УНР успішно завершити переговори в Брест-Литовську. Тепер на пагорбі стоїть 10-метрова червона колона, яка символізує одну з колон Київського університету, головний корпус якого — також червоного кольору.
Крути, сучасний пам'ятник
Що ж насправді відбулося тоді, в далекому січні 1918-го? Наскільки меморіал відповідає історичним реаліям?
17 січня 1918 р. Народний Секретаріат, маріонетковий уряд Радянської Росії, в Україні оголосив війну Центральній Раді. Того ж дня більшовики почали бойові дії. Створити боєздатну українську армію Рада не спромоглася, і ситуація на фронті відразу стала катастрофічною. Три більшовицькі армії рвалися вперед. Ми спробуємо прослідкувати дії Третьої армії.
Ворог наступав уздовж залізниць. 27 січня червоні взяли станцію Бахмач. З дня на день їх чекали в Києві. Українське керівництво кинуло на фронт найнадійніші війська: гайдамацький курінь (батальйон) С. Петлюри, 1-у і 2-у військові юнацькі юнкерські) школи, 1-у студентську сотню (роту) Студентського куреня, 1-у сотню куреня Січових стрільців. Першими на фронт під Бахмач увечері 27 січня пошли 1-а Українська військова школа ім. Б. Хмельницького і студентська сотня, які вирішили їхати разом.
Студентська сотня (116 бійців) складалася із студентів Українського Народного університету (був відкритий 5.10.1917 р. в будівлі УЦР), Університету Св. Володимира і гімназистів 6, 7, 8-го класів 2-ої української Кирило-Мефодієвської гімназії. Очолив сотню студент Українського Народного університету Омельченко — колишній штабс-капітан російської армії. Його заступником став гімназист, прапорщик Павло Кальченко.
1-а Українська військова школа налічувала 240 юнаків (курсантів) і 12 старшин (офіцерів). Багато вихованців школи роз’їхалися на канікули додому. Командував школою сотник Ф. Тимченко.
Вранці 28 січня вони прибули на фронт. Враховуючи, що залишки українських військ відійшли з-під Бахмачу, юнаки і студенти зупинилися у Крутах. Позиції зайняли за сотню метрів від станції. Ліворуч від насипу окопалася студентська сотня, посилена бійцями «куреня смерті», що відійшли з-під Бахмачу. Загалом на позиціях було близько 90 студентів і 50-60 солдатів. Ще один взвод, що складався з молодших студентів, гімназистів і тих, хто не умів стріляти (загалом близько 30 чоловік), розмістили в резерві між позиціями і станцією.
На правому фланзі зайняла оборону 1-а Українська військова школа. Курсантам повезло більше — вони залягли за насипом залізничної гілки Гребінка-Крути (до 180 бійців), а 4-а сотня (до 60 осіб) прикривала фланг між насипом і станцією від можливого обходу. Крім того, у наявності була одна гармата на залізничній платформі, яка грізно іменувалося «бронепоїздом».
Таким чином, під Крутами налічувалося 420 українських студентів, гімназистів, курсантів і солдатів, які мали 8-10 кулеметів і одну гармату.
Сили більшовиків складалися з Полтавської колони 1-ої армії П. Єгорова (до 1300 багнетів), 2-ої армії Р. Берзіна (3500 бійців), загону Кудинського з 3-ої армії (близько 800 багнетів), вже під час бою підійшов 1-й загін Петрограду. В основному це були солдати старої армії, московські і брянські червоногвардійці, а також матроси-балтійці.
Бій почався похмурим ранком 29 січня о 10 годині. Залишаючи убитих і поранених, більшовики просувалися вперед. Було ясно, що під вогнем у відкритому полі вони протримаються ще недовго. Командувач операцією Єгоров, сконцентрувавши вогонь дванадцяти гармат Берзіна проти українських позицій, віддав наказ про наступ загону Петрограду з боку Гребінки-Прилуки. Артилерія червоних накрила станцію. Довелося відвести поїзд, де були і вагони зі зброєю і боєприпасами, подалі. А в цей час на позиціях почали замовкати українські кулемети: вони перегрівалися від високого темпу стрілянини, а знайти воду для охолоджування в мерзлому полі було неможливо.
Сотник А. Гончаренко, який командував боєм, наказав командирові гармати сотникові С. Лощенку підвезти на платформі патрони з поїзда, який знаходився вже в декількох верстах.
Було близько двох годин дня. Платформа з гарматою покотила за боєприпасами, кулемети замовкли, патронів для гвинтівок майже не залишилося. І в цей час по правому флангу українців завдали удару червоногвардійці Петрограду, які щойно підійшли. Прибув і бронепоїзд матроса Полупанова. Його гармати відкрили вогонь впритул. Загинув командир правого флангу хорунжий Бабін. Сотник А. Гончаренко віддав наказ відходити. Курсантам під прикриттям залізничного насипу відходити було легко. А у студентів і спереду і позаду окопів було голе поле — перестріляли б в спину. Тому сотник Омельченко вирішив спочатку штиковим ударом відкинути ворога, а потім відступати. Але вже на початку контратаки він був убитий. Декількох студентів червоні перекололи багнетами. Положення врятували залишки «куреня смерті», які не дозволили оточити і добити їх.
В той час, коли студенти пішли в штикову, курсанти, підібравши своїх убитих і поранених, обійшли станцію і вийшли до штабного поїзда, поряд з яким стояла і платформа Лощенка. Студенти після безуспішного рукопашного бою, забравши більшість своїх убитих і поранених, також почали відступати повз село Крути.
До 17 години курсанти і студенти різними шляхами вийшли до свого поїзда і, завантаживши вбитих і поранених, рушили на Київ.
Серед тих, що відійшли з-під Крут, не було лише одного студентського взводу. Він у складі 29 студентів і гімназистів стояв, як ми пам’ятаємо, в резерві. І про нього... забули. Не знаючи обстановки, взвод пішов прямо до Крут, які вже були зайняті червоногвардійцями Петрограду. Природно, всі потрапили в полон. Були взяті в полон також п’ятеро поранених в штиковій атаці студентів. Їх передали Богданову, представнику Народного Секретаріату у військах П. Єгорова, і він наказав відправити полонених до Харкова. В цей час до нього привели ще двох із захопленого взводу. Один з них виявився сином машиніста поїзда Богданова. Батько вимолив життя синові. Отже, семеро відправили до Харкова. На станції залишилося 27 студентів і гімназистів.
Оскаженілий втратами, Єгоров наказав полонених розстріляти. Починало вже темніти, коли їх вивели в двір станції червоногвардійці Петрограду. Перед смертю хлопець-галичанин заспівав «Ще не вмерла Україна». Доспівати не дали. Розстріляли всіх.
Ми спробували скласти таблицю втрат.
Ведучи бій під Крутами, хлопці не знали, що в Києві місцеві комуністи завдали їм удару в спину, піднявши повстання того ж дня.З 37-39 убитих і розстріляних студентів і гімназистів нам відомі прізвища 20. Серед них 7 студентів Народного університету, 6 — Університету Св. Володимира і 7 гімназистів. Втрати більшовиків склали більше 300 убитими і пораненими. Це не дивно, якщо врахувати, що їм довелося шість годин наступати по відкритому полю під вогнем кулеметів і гвинтівок.
Вранці 30 січня ешелон прибув на станцію Бобрик, де його зустрів С. Петлюра. Бійці «куреня смерті» влилися в Дорошенківський полк і знову пішли в бій, а студенти і гімназисти повернулися до Києва.
Таким чином, в бою під Крутами гімназисти і студенти складали 28,6%, серед них тих, що не уміють стріляти і малолітніх, виявилося близько 30. У зв’язку з цим поставимо собі питання: чи етично було ставити в меморіалі колону, яка символізує один лише Київський університет? Адже студентів університету налічувалося близько 30 чоловік, або 7% учасників бою. Чи не применшуємо ми такою однозначною символікою пам’ять усіх інших — гімназистів, студентів Народного університету, курсантів і бійців «куреня смерті», які зазнали основної тяжкості бою?
Як видно з аналізу втрат, в тому бою загинули не всі. Наприклад, Л. Лукасевич, гімназист 6-го класу, уцілів і був серед тих, хто шукав в березні 1918 р. могили розстріляних у Крутах.
Всі вони дійсно були героями і патріотами України, на відміну від керівників Центральної Ради. Через них Україна опинилася без армії, а гімназисти взялися за гвинтівки. І про це потрібно пам’ятати.
