Так, здається, потрібно прояснити дещо.
Ми – українці. Європейська нація, що має свою державу і багатовікову історію.
Ми різні. Ми не однакові. Серед українців є поганці, є герої, є ні ті й не інші. Так було, і так буде. У інших націй – швейцарців, японців, американців, євреїв, англійців, ірландців, білорусів – рівно такі ж справи.
Ми багато помиляємося. Як і всі. Обираємо не тих лідерів. Як і всі. Сваримося між собою. Як і всі. Не помічаємо справжніх ворогів. Так само, як і всі.
Що з цим можна зробити?
Можна об‘єднувати націю. Можна розмовляти з людьми. Можна переконувати. Займатися просвітою. Агітацією. Робити так, щоб українці по одному ставали розумнішими, розуміли речі і процеси правильно, не піддавалися ворожій пропаганді. Це довго і важко. Це дуже, дуже важкий шлях. Але недаремно ми вважаємо головним українцем всіх часів Тараса Шевченка. Він йшов саме так, саме цим шляхом.
Можна доказати правду силою. Це теж вихід. Інколи – єдиний. Коли протиріччя закорінилися, коли слово не пробивається скрізь хащі терену, коли в очах людини навпроти тебе немає самої людини – настає час зброї. Це теж шлях. Він швидший, ніж шлях слова, і оманливо простіший. Але після зброї настає час слова – так було, і так буде.
Ми дали можливість посіяти слова брехні в думки українців на Донбасі і в Криму. Ми втратили можливість перемогти без зброї. Перемогти словом. І кожен, хто піддався словам ворога, хто взяв в руки зброю і спрямував її проти людей з синьо-жовтим прапором – відповість за це, і сльози його будуть кривавими. Така ціна помилки.
Але з іншими – слабкими, оманутими, покинутими – коли ми переможемо, ми будемо говорити. Ми відключимо російську пропаганду. Ми викинемо російські підручники і тих, хто їх розповсюджував. І будемо працювати. Говорити. Переконувати. Пропагувати. Інколи примушувати нас чути силоміць. І це дасть свої результати. Не через рік. Не через два. Через покоління роботи. Але і результати будут на віки.
Це другий шлях. Є і третій.
Росіяни захопили Крим? До біса Крим. Нехай живуть із Путіним! Нам непотрібен такий Крим! Росіяни ввели регулярну армію і захопили Донецьк та Луганськ? Так їм і треба. Відрізати їх, як відрізають кінцівку, коли зламано ніготь! Голосували за Зеленського? Навіть не всі? Та нехай їм Беркут на голові пострибає! Нехай умиються кров‘ю! Нехай знатимуть!
Не знатимуть.
Всі помиляються. Всі бувають слабкі. Всі. Ви. Я. Ваші близьки. Мої друзі. Всі. Кожен. Ми лише люди.
Ми втратимо націю, якщо будемо постійно відрізати від неї ломоть за ломтем, пласт за пластом людей. Так від нації не залишиться нічого. Ми розколемо її, ту єдину льдину, на якій ми пливемо безмежним океаном історії.
Невже ті фопи зривали украінський прапор? Ні.
Невже вони вимагали приходу Путіна? Ні.
Невже вони допомагали російській армії? Ні.
Чому ж радіють їхньому побиттю деякі люди?
Бо не хочуть працювати.
Не хочуть переконувати.
Не хочуть агітувати.
Не хочуть витрачати на це час. Вони розумні – і це, до речі, найчастіше правда – і хочуть, щоб інші також були розумними. Але не хочуть вчити. Не хочуть проповідувати.
Це незручно – проповідувати. Це дискомфортно. Це неприємно. Проповідників, я чув, розпинали на хрестах. Набагато легше було б спілкуватися у колі друзів, у сформованій бульбашці, де нікого переконувати не треба, а треба лише сміятися з дурнів непереконаних.
А потім ти розумієш, що величезна льдина під тобою перетворилися на крихітний шматочок криги. І вона дуже, дуже слизька.
Я не обираю цей шлях. І не раджу обирати нікому. Ми – українці. Українці помиляються і роблять правильні речі. Українці перемагають і програють. А ще українці дуже швидко вчаться.
Для цього лише потрібно, щоб їх вчили, а не відштовхували.
Проповідь закінчив.
