Підігріваю їжу на маленькій похідній пічці, що зазвичай зручно брати на природу - бо ж індукційна піч без світла не працює. Вчора світло вимикали двічі, позавчора тричі. Сьогодні як буде. Згадала дитинство, коли мама і знати не знала про індукційні пічі, а в бабусі на селі взагалі стояв балон з газом у літній кухні. Багато хто скаже - балувана ти, Олено, більшість зараз звично з цим газом і живе. А ви всі, у кого все на електриці, як в якійсь пастці)).
Ну, нічого. Ось зараз в Портнікова промайнула фраза, що в Україні варто жити без паніки та без тріумфу. Очікувати, що ось-ось все погане закінчиться. Не закінчиться. Якщо ти не здатен жити, прийнявши сьогоднішні умови - то, як один з варіантів, ти можеш обрати іншу країну, бо в цій - життя ось таке. Звісно, що цей варіант для більшості не підходить, але тоді й паніки не треба, і зайвого тріумфу теж.
Не згодна щодо тріумфу. Без зайвих перебільшених очікувань - так, але без тріумфу? Коли чергова російська нафтобаза палає тиждень, а будували її 15 років? Коли "Паляниця" готується до старту по території Росії? Без перебільшення, ми вже вийшли на якусь буденну складову, коли, здавалося би, звично ненавидіти ворога. Звично переживати ракетні атаки, звично планувати наступний рік у війні, а не у мирі. Страшно, що це звично. Якщо хтось слідкує за щоденним життям Ізраїлю - то там щодня то ножовий теракт, то обстріл цивільних з-за кордону, щодня або через день. І без паніки. І без зайвих очікувань, що це у них колись скінчиться. Стоїш на автобусній зупинці - а тебе ножем в живіт, просто серед білого дня. Буденність.
Але коли без паніки, то ти не чекаючи живеш. Тому й сильний.