Від самого початку революційного повстання українського народу у 1648 р., керівництво Війська Запорозького налагоджує дипломатичні стосунки з Кримським ханством та Військом Донським. У перервах між військовими діями та після значних перемог козацької армії розпочинаються мирні переговори з урядом Польщі. Невдовзі встановлюються контакти на рівні обміну послів з Московською державою, Османською імперією, Молдавським і Трансільванським князівствами. У 1649 р. започатковується українська дипломатія з Великим князівством Литовським та Валашським князівством, з 1650 р. — Австрією та Венеціанською республікою, трохи згодом — зі Шведським королівством та Брандебургським кюрфюрством.
У період національно-визвольної війни у Війську Запорозькому не існувало спеціальної установи, яка б займалася виключно питаннями зовнішньої політики. У цьому відчувався вплив дипломатичної культури Польщі, адже й там, незважаючи на активні зовнішні стосунки, протягом багатьох років не існувало окремої керівної установи, яка б відала дипломатами. Натомість цією справою займалася королівська канцелярія на чолі з канцлером. Однак загальне керівництво усією польською зовнішньою політикою і дипломатичною службою здійснював сам король. Аналогічно в Україні протягом другої половини XVII — початку XVIII ст. цю важливу державну функцію брав на себе гетьман. Управлінським інститутом стала Військова канцелярія на чолі а генеральним військовим писарем. Ця традиція існувала від початку гетьманування Б. Хмельницького у 1648 р. й до розгрому І. Мазепи у 1709 р. Разом з тим, питання надзвичайного характеру (як то укладення чи розірвання союзницьких договорів) вирішувалися на представницькій Генеральній раді, інколи — на старшинській.
Найактивнішими дипломатичні стосунки новоствореної Української держави були з 1648 р. по 1657 р. під час гетьманування Б. Хмельницького. Гетьман визначав, враховуючи зовнішньополітичну ситуацію, до якої країни мають відправлятися дипломатичні посольства, їхній склад, розмір матеріального забезпечення, давав як усні, так і письмові настанови дипломатам (т. зв. «інструкції»), вирішував, з якими подарунками до іноземних володарів мають їхати його представники тощо. Перед своїм від’їздом українські посланці обов’язково мали розмову («одпусту») в гетьмана. На ній вони отримували остаточні вказівки та листи з «інструкціями», прощалися з гетьманом.
Перше посольство від Війська Запорозького було відправлене до польського уряду 2 червня 1648 р. У письмовій інструкції, яку отримали від Б. Хмельницького козацькі посли, йшлося про зміст попередніх листів гетьмана до короля й польських воєначальників, де викладалися політичні вимоги українців. Того ж року Хмельницький посилає до новообраного короля Яна Казимира А. Мокрського та Т. Хмельницького з спеціальними «кондиціями», що одночасно були інструкцією про угоду. Посольські інструкції містили від декількох до десяти пунктів. Так, наприклад, в інструкції Б. Хмельницького за 1656 р. до князя Трансільванії Юрія Ракоці було всього чотири пункти. У першому з них говорилося про причини війни з Польщею: «тому що поляки насмілилися виступити проти наших стародавніх вільностей і не раз проливали в межах України невинну християнську кров, відібрали церкви нашого обряду, віддали її уніатам у багатьох місцях, навіть хотіли цілком викоренити нашу віру...» Також розкривалася дипломатична обізнаність українського уряду в зв’язку з польсько-московськими переговорами у Вільно: — «ми також слідкуємо з увагою, які будуть результати цієї комбінації, але щоб вона була без шкоди шведському королеві». У другому викладалося прохання до трансільванського князя бути посередником в українсько-польських переговорах. Третій пункт промовляв про можливість складання присяги Війська Запорозького на вірність князю. Озвучуючи четвертий пункт, українські посли повинні були говорити, що «ми разом з найяснішим князем будемо опікати і захищати людей (жителів Трансільванії та України), а також відстоювати обидві віри». Ця та інші інструкції стверджувалися підписом гетьмана, а отже були офіційними документами. В одних випадках вони озвучувалися під час дипломатичних переговорів, в інших — передавалися іноземним урядовцям.
Письмові інструкції послам твердо увійшли в практику української дипломатичної служби. Згідно зі спостереженнями Ф. Шевченка, дипломатичні інструкції-накази Гетьманської України за формою і характером відрізнялися від ще суворіших наказів, що в той час давались російським послам, в яких детально розписувалося, що і коли говорити.
Досить часто козацьким дипломатам давалися усні настанови (що було неприйнятно у культурі дипломатичного спілкування, наприклад, Московської держави). Лист, надісланий московському царю Олексію Михайловичу з першим послом України до цієї держави Ф. Вешняком у травні 1649 р. був дуже коротким, однак у ньому зазначалося, щоб «з вашим, царським величеством изустно разговорил и всю истину исповедал, которому во всём царское величество поверят». Аналогічні вказівки від гетьмана отримували й інші українські посли що відправлялися до Польщі, Швеції, Туреччини, Трансільванії та інших країн.
Іноземні посольства гетьман Б. Хмельницький приймав переважно у столиці козацької держави — Чигирині. Однак бували випадки, коли дипломатичний протокол здійснювався в Суботові (особистому маєтку роду Хмельницьких), Переяславі, під час військових дій — у тих місцях, де розташовувався табір української армії. Переговори з послами Б. Хмельницький вів у присутності козацької старшини, що перебувала при дворі. Ряд важливих питань з послами обговорювалися лише гетьманом та генеральним писарем в окремій кімнаті, хоча були випадки, коли гетьман України вів переговори одноосібно.
Послів приймали згідно з дипломатичним етикетом, що усталився на той час у Війську Запорозькому й контролювався та ревно дотримувався гетьманом. Він, зважаючи на рівень посольств, зустрічав, приймав та проводжав послів, виконуючи встановлений в Українській державі церемоніал. В окремих випадках гетьман наказував забезпечувати важливі іноземні посольства провіантом, конями й підводами, охороною та провідниками. «Абисте їм живности для них і челяди, і коней і чого потреба будет, подвод, проводников давали, і во всём людяность свою осведчались, ничего ни чинечи под ласкою нашею і коранєм войсковим», — говорилося в спеціальному універсалі Хмельницького від 24 листопада 1651 р. щодо зустрічі послів московського царя. В іншому універсалі від 18 квітня 1657 р. гетьман наказував, щоб на території України вільно пропускали послів австрійського імператора, архієпископа Мартіано та К. Маріановйча, які поверталися з Чигирина до Відня: — «пропускали їх безпечно без найменших труднощів, забезпечували їх» їхню челядь та коней харчами, даючи від міста до міста по кільканадцять провідників, а також підводи, скільки їм буде потрібно». Такі дії гетьманського уряду засвідчували те, що розвиток культури дипломатичних відносин в Україні йшов у руслі загальноєвропейських традицій, дипломатії, хоча й відрізнявся національною специфікою. Однак на той час це було характерним явищем для всіх країн Європи та Азії.
Починаючи від Б. Хмельницького, всі гетьмани України (окрім, хіба що, останніх Д. Апостола та К. Розумовського) вели активну дипломатичну переписку з володарями багатьох держав. У більшості з них вирішувалися складні питання міжнародного характеру, зовнішньополітичні та військові проблеми Гетьманщини, релігійні й інші культурні аспекти існування українського народу тощо. Гетьмани ревно слідкували за тим, щоб дотримувався один з головних принципів міжнародної дипломатії, що зародився ще в добу середньовіччя — недоторканість послів (імунітет).
Одне з найважливіших місць в історії ієрархії дипломатичної служби України другої половини XVII—XVIII ст. займала Військова канцелярія на чолі з генеральним писарем. За дорученням гетьмана і під керівництвом писаря у канцелярії складалися листи до урядів інших держав, проводилось дипломатичне листування. Документи засвідчують, що у січні 1651 р. генеральний (військовий) писар Іван Виговський очолював канцелярську службу, яка складалася з 12 писарів — «шляхтичів». Очевидно, що лише троє-п’ятеро з них брало на себе функції зовнішньополітичного відомства. У ті часи це була загальноприйнята норма. Наприклад, у Франції в 60-х рр. XVII ст. у міністерстві закордонних справ працювало всього п’ять чоловік, які до того ж займалися справами внутрішньополітичного характеру. Канцелярські писарі, зважаючи на свій досвід та обізнаність у веденні дипломатичних справ, досить часто включалися до складу різних посольств. У посольстві С. Савича до Москви (1651 р.) писарем був канцелярист М. Гунашевський, в посольстві Г. Яцкевича до Варшави (1652 р.) Ф. Конельський. В окремих випадках писар-канцелярист був єдиною письменною людиною, як це видно на прикладі посольства до Польщі Яцкевича, коли писар підписувався «іменем всіх... яко писати не вміючих». Проте, більшість з них володіла іноземними мовами — латинською, польською, турецькою, молдавською, російською та ін., а тому використовувалася у якості перекладачів («тлумачів» або «бутів»).
Генеральний писар, окрім того, що керував поточними справами канцелярії, мав право брати участь у дипломатичних переговорах. Інколи він навіть особисто розмовляв з іноземними послами. Зважаючи на це, представники інших держав називали його не інакше як канцлер. Що було для них звично, адже у західноєвропейських країнах першу посаду після короля займав саме канцлер. Також керівник Військової канцелярії виконував чи не найвідповідальнішу роль у дипломатичному протоколі. Він мав зустрічати послів і запрошувати їх до гетьмана. У той час це була досить важлива функція, адже у дипломатичній практиці були випадки, коли тим чи іншим послам не подобалося, як їх зустріли, і вони відразу поверталися до своїх країн. До того ж, генеральний писар у важливих випадках міг очолити посольство до інших держав. Так, І. Виговський тричі очолював українські посольства: у 1648 р. — до Трансільванії, 1652 р. — у Молдавію і 1653 р. — до представників Польщі під Жванцем. Військова канцелярія виконувала також функцію архіву, адже у ньому зберігалися дипломатичні документи різних років — договори, привілеї, листування. У канцелярії оформлялися інструкції для послів Гетьманської України. Однак найважливішою дипломатичною функцією Військової канцелярії було вироблення проектів мирних договорів з іншими державами, які подавалися гетьману у вигляді окремих «пунктів».
За доби гетьманування Б. Хмельницького було проведено близько п’яти Генеральних рад Війська Запорозького — цього своєрідного законодавчого й представницького органу новоствореної держави, що вирішував не лише внутрішні, але й зовнішньополітичні питання. Вже на одній з перших рад, у 1648 р., проводилися переговори з представниками Речі Посполитої на чолі з київським воєводою А. Кисилем. Керівник польської делегації засвідчував: «... зрештою була військова рада, що в ній було 70 000 козаків. Читано тоді мого листа; після довгих криків і хвилювань, сам Хмельницький почав пригадувати моє обнадіювання, допомогли йому в цім і наші козаки з старшини; досягнув того висновку від них... слухати ради моєї й довіряти мені та послів виправляти, одмовитися від усякої ворожості; і орду затримати, а чекати на дальшу резолюцію». На цій же раді були присутні черкаські та московські посли. Коли у 1649 р. Хмельницький укладає Зборівську угоду з Польщею, то, за свідченням московського дяка Кунакова, до гетьмана в Чигирин прийшли «козаки и гультяйство многие люди шумом и говорили ему, что он Богдан с Польским королём помирился без их войскового совету». Отже, в даному випадку чітко вказувалося на те, що укладання договорів міжнародного характеру має бути лише в компетенції Генеральної ради. Хоча Б. Хмельницькийй обмежував скликання загальнокозацьких рад та вирішення на них питань зовнішньої політики, все ж таки 1651 р. така рада була скликана під Берестечком, а 1654 р. — у Переяславі. На першій з них ухвалили не миритися з поляками, а на другій — укласти військово-політичний союз з Московською державою.
Вже після смерті Б. Хмельницького, в жовтні 1657 р. у Корсуні була проведена Генеральна угода, де обговорювалися питання мирного договору зі Шведським королівством. Після того, як у червні 1658 р. турецький султан запропонував гетьману І. Виговському організувати спільний похід на Угорщину, останній говорив, що «тільки де і про те (похід. — Авт.) буде у Війську Запорозькому рада».
Очевидно, що на Генеральних радах, де збиралося від 40 до 70 тисяч козаків, було важко ухвалити єдиноправильне рішення. А тому ще за Б. Хмельницького була введена практика проведення старшинських рад, на які скликалися лише представники генеральної старшини та керівники українських поляків. Його наступники продовжили цю традицію. У відповідь на польсько-російське Андрусівське перемир’я 1667 р., яке розчленувало Україну навпіл, гетьман П. Дорошенко скликав раду всіх старшин, що ухвалили рішення про союз з Османською імперією. Право участі старшинської ради у справах зовнішньої політики України було закріплено у ст. 4 укладених гетьманом Іваном Самойловичем статей з російським царем. На старшинській раді під керівництвом Івана Мазепи у 1708 р. було ухвалено рішення про розірвання домовленостей з Москвою і входження до союзу з Швецією.
Таким чином, у результаті революційних подій середини XVII ст. в Україні була сформована власна національна дипломатична служба, яка переконливо засвідчила свою життєздатність протягом усієї другої половини XVII ст. та початку наступного XVIII ст.
