Навіщо російський президент Володимир Путін так завзято захищає одіозного опричника Малюту Скуратова – та ще тоді, коли в цьому немає ніякої нагальної необхідності? Царедворці хотіли потішити «богобоязливого» царя й увічнити місце загибелі митрополита Пилипа ІІ, одного з шанованих святителів Російської православної церкви, убитого за вказівкою або за згодою царя Івана Грозного. Але Путін відреагував несподівано – захистом безпосереднього вбивці митрополита, Малюти Скуратова. І став розповідати про те, що Малюта міг «просто проїжджати повз» монастир, у якому загинув Пилип.
Схоже, в Путіні спрацював той самий інстинкт, який змусив Йосипа Сталіна доручити одному з найвидатніших пропагандистів його режиму, великому Сергію Ейзенштейну зняти фільм-панегірик про Івана Грозного (в якому роль Малюти, між іншим, грає один з найчарівніших російських акторів того часу Михайло Жаров). Існує версія, що коли Сталін заглянув у люстро, так сам жахнувся. Але насправді друга серія «Івана Грозного» була заборонена вождем зовсім не тому. Новітні дослідження доводять, що Сталін не хотів ототожнення дикого розгулу опричнини із кошмарами, які у звільненій від Гітлера й окупованій Сталіним Європі пов'язували з Червоною армією. Аналогії напрошувалися, хоча сам Ейзенштейн й інші кінематографісти про них могли і не підозрювати. А коли фільм уже за часів Хрущова вийшов на екрани, у публіки були зовсім інші паралелі – зі Сталіним і Берією.
І це цілком відповідає дійсності – справжній архітектурі російської держави і тим очевидним відмінностям, які ця архітектура сформувала між росіянами й українцями. Володимир Путін не втомлюється повторювати мантру про «єдиний народ». Але навіть якби росіяни й українці дійсно були «одним народом», процес російського державного будівництва створив би між ними нездоланну прірву.
Першим елементом цього державного будівництва була, звичайно ж, взаємодія із Золотою Ордою. Князі – й аж ніяк не тільки московські – їздили до Орди по «ярлики» на владу, брали участь у ординських інтригах, переймали саму модель організації влади як «ефективної вертикалі» тіл біля трону монарха. У цьому сенсі саме Москва – найбільш ефективна репліка Орди, навіть більш точна, ніж Казанське або Астраханське ханство. Але Іван Грозний був великим політичним новатором у тому сенсі, що винахід ним опричнини дозволив доповнити ординську модель самодержавства моделлю «внутрішньої окупації». Опричники були, мабуть, першим збройним ополченням монарха, яке ставилося до його власних підданих як справжнісінькі окупанти – вбивали, грабували і ґвалтували не тільки чужих, а й своїх. Іван Грозний, між іншим, сам в кінці правління відмовився від «опричнини» – не з каяття, а тому, що внутрішні окупанти виявилися нездатними захистити країну від зовнішнього ворога. Але сам характер влади в Москві з тих часів практично завжди носив виразний характер внутрішньої окупації – й більшовики після перемоги у громадянській війні довели цю особливість російської держави до досконалості. Тому Путін не може не захищати Малюту, який бачиться йому предтечею Дзержинського, Берії, Андропова і самого Путіна. І тому демонструється весь цинізм путінської «богобоязливості», втім, пов'язаної з третім важливим фактором російського державного будівництва – обрядовістю. Реформи патріарха Никона, покликані інтегрувати російський церковний обряд з константинопольським і полегшити Москві поглинання Київської митрополії, призвели не просто до кризи і розколу у Російській православній церкві, але до дистанціювання росіян від Церкви як такої. А незабаром і сама Церква, позбавлена патріаршества, стала лише департаментом при царському дворі – й залишається такою й донині: віру замінили обрядовістю і покорою правителю. І чому в цій ситуації Путіну повинен подобатися митрополит Пилип, що виступав проти терору і репресій царя?
В українців просто не було такого цивілізаційного досвіду. Землі, які сьогодні входять до складу Української держави, були на куди більшій дистанції від Золотої Орди і просто не могли запозичувати досвід її державного устрою, однак виявилися частиною державотворчого процесу у Великому князівстві Литовському і потім у Речі Посполитій. За часів опричнини українські землі були за межами Москви, а вже коли їх приєднали, то російський солдат і силовик сприймався не як внутрішній, а як зовнішній окупант – навіть у набагато пізніші часи Тараса Шевченка і його «Катерини». «Бо москалі – чужі люде». Чужі. А не свої, як Малюта та інші опричники для цих самих «москалів». І реформи Никона української землі ніяк не торкнулися – тому що в Київській митрополії не хрестилися двома перстами, тут і так хрестилися «по-грецьки». Тобто у Києві ніколи не було ні розколу, ні старообрядців, ні конфлікту між народом і Церквою: цей конфлікт став проявлятися тільки у новітній час, коли частина церковників продемонструвала своє прагнення служити окупаційній владі, а не народу, підтримувати обряд, а не віру.
Саме тому цивілізаційний код московської держави, заснований на ординському підпорядкуванні, опричній окупації й обрядовому пристосуванстві, прийшов у суперечність з цивілізаційним кодом українців з їхніми волею, що нерідко доходить до анархії, і вірою, нехай навіть нерідко й анахронічною. Але в будь-якому разі, воля і віра – це не опричнина й обряд. Саме тому Україна і не Росія.
