Дозвольте, я дещо скажу щодо того інтерв'ю Арестовича, яке вже давнє, але яке сьогодні вискочило на поверхню.
Отже, ми всі бачимо ті чи інші обставини під власним кутом зору. Ми пишемо про те, що самі бачили, чи самі відчуваємо, чи самі думаємо, що воно так насправді.
Якщо для чоловіка "прогулянка в АТО" - це саме прогулянка, то він про це й говорить. А ще й коли він опинився серед таких же, як він, з таким же відношенням до війни, як і він. Що говорить Олексій - втекли від жінок та дітей? Отже сам Олексій втік від жінки. Жарили шашлик - отже сам Олексій чи те оточення, яким він себе оточив на війні - жарили шашлик. Вільне життя в полі, як козаки - напевно, Олексій не дуже добре почувається в сім'ї, чи не дуже й серйозний в нього рід занять (робота, бізнес тощо), що втекти у поля для нього таке свято.
Ні, я не кажу, що кожен чоловік на війні напружений і тільки й думає, щоб повернутися до жінки та до власної квартири. Тут дійсно інші виміри, інше відношення, багато кого з чоловіків тягне назад, на фронт. Але якщо розмірковувати - то сам Арестович не зміг побачити поряд з собою тих, хто пішов воювати, а не гуляти чи відпочивати від дітей. Бо своє тягнеться до свого.
Ми ж ще зі школи збираємо собі оточення, з кимось ми зовсім чужі, протилежності, не можемо знайти спільну мову - і тих справжніх друзів один-два, а інші - так, для антуражу. Розповідь про легкість на фронті - вона з одного боку в чомусь правдива, в його конкретному випадку, бо людина не побувала в запеклих боях, напевно. В настільки запеклих, щоб потім розповідати про це не з гордістю, не з болем щодо загиблих товаришів, не з жагою помститися, яка горить в очах (давайте порівняємо розповіді ветеранів, їх почуття, їх мотивацію, їх власний досвід) - де там цинізм? Чи де там легкість?
Жалості викликати ніхто й не намагається, але й так зверхньо не розповідають про війну. Якщо саме НЕ зверхньо на ній побували.
Я взагалі можу й виглядати наївною щодо такого свого бачення, але мені здається, що справжні почуття на війні - це коли наскрізь тебе пройшло розуміння правди. Тієї правди, яка є на російсько-українській війні. Ти розумієш, як це - коли тебе ведуть на імітований розстріл, якщо ти в полоні. Як це - коли на твоїх очах гинуть бойові друзі. Як це - коли всередині тебе є якийсь незгасаючий вогонь бажання захистити ту саму жінку, тих самих дітей, від яких ти начебто втік "на курорт".
Ну, це я про різних воїнів пишу. Різних по відношенню до Арестовича. Я ж теж дивилась інтерв'ю з ветеранами на військовому телебаченні України - вони так вальяжно про війну не розповідають, як на лекції, як зірка на телебаченні, яку "пре" від розуміння своєї популярності. Там дещо інше - справжнє.
Не люблю зверхніх чоловіків. Які не пропустили через себе дещо важливе. Не прожили.
Вибачте за русизми.