Навряд чи хто серед давньоруських володарів міг би зрівнятися з героєм цього нарису тривалістю активної участі в політичному житті Київської Русі: його ім’я згадується в літописах більше, ніж півстоліття, протягом якого цей князь впливав на долю держави, а останні два десятиліття був великим князем київським. Він був політиком в політиків. Державна діяльність його проходила не стільки в походах і битвах, скільки в перетрактаціях і міжкнязівських угодах і незліченних порушеннях тих угод. Б. Рибаков підрахував якось за літописами, що Святослав Всеволодич понад сто разів «преступал крестное целованье» — порушував клятви, на виконання яких цілував хрест. Тому гнучкість його й вільне ставлення до норм моралі мали викликати подив і недоброзичливість навіть серед звиклих до усього князів і бояр, не кажучи вже про простий народ.
Однак не хотілося б, щоб у читача створилось враження, ніби Святослав був безпринципним авантюристом, котрий тільки те й робив, що зраджував своїх родичів і друзів. Він був сином свого часу й свого суспільства з усіма їх контрастами, химерним поєднанням світлих і темних сторін буття, язичницької и християнської моралі.
Святослав — син глави клану чернігівських Ольговичів Всеволода Ольговича й онук сумно знаменитого Олега «Гориславича» — народився близько 1125 р. Його матір — дочка глави дому Мономашичів Мстислава Володимировича Марія. Певно, цей шлюб був спробою примирити два наймогутніших на Русі князівських роди в переддень удільної роздробленості, наближення якої відчували, певно, найбільш проникливі руські політики.
Всеволод Ольгович за вдачею нагадував свого батька «Гориславича». 1127 р. він силою заволодів Черніговом, вигнавши звідти свого дядька Ярослава Святославича й переступивши закони престолонаслідування. Мабуть, син добре засвоїв уроки батька: коли є сила, то що нам до законів! Дитячі та юні роки Святослава минули в Чернігові. А 1139 р. Всеволод Ольгович, спритно скориставшись незгодами серед Мономашичів, зумів вокняжитись у Києві. Незабаром потому юний Святослав почав робити власну політичну кар’єру. 1141 р. Всеволод послав його княжити до Новгорода Великого, але новгородське віче не прийняло князя з династії Ольговичів — надто живими були в пам’яті людей лихі дії її засновника Олега «Гориславича». Тоді Всеволод на короткий час посадив сина в Турові, а потім перевів до Володимира Волинського. Це викликало заздрість і нарікання численних Ольговичів, обділених Всеволодом. У Володимирі Святослав одружився з дочкою полоцького князя Василька Святославича Марією.
Надання Всеволодом синові завидної Волинської волості призвело до тривалої війни між київським князем і Володимирком Володаревичем галицьким, що сам мав наміри заволодіти Волинню. До цієї війни прилучились інші руські князі. Всеволода підтримав його родич, польський князь Болеслав, а Володимирка — угорський король. Святослав Всеволодич, без сумніву, мав брати участь у всіх походах батька, але літописці про це майже не згадують.
1146 р., повернувшись із зимового походу на Галицьке князівство, Всеволод Ольгович захворів, пролежав кілька місяців і 1 серпня помер біля Вишгорода. У Києві незабаром потому вокняжився член клану Мономашичів, брат у перших Святослава Ізяслав Мстиславич. Новий володар одразу відібрав у Святослава Волинське князівство і дав йому взамін дрібну волость у Побужжі. Того самого 1146 р. у Давньоруській державі почалася кривава громадянська війна, розв’язана дядьком Ізяслава Юрієм Володимировичем Долгоруким, що вважав свої права на Київ переважними. У цій війні взяли участь майже всі південноруські князі й частина північних.
Святослав Всеволодич як васал свого брата в перших й сюзерена Ізяслава Мстиславича зобов’язаний був брати участь на його боці у війні проти Долгорукого. Проте, на думку молодого, але розумного політика Святослава, це обмежувало його дії й ставило під загрозу дальшу кар’єру — а що, як переможе Юрій? Тому протягом п’яти років цієї війни він не тримався якогось одного князя, а брав бік того, хто на той час перемагав. Нарешті, 5 травня 1131 р. у битві на р. Руті Ізяслав Мстиславич завдав Юрієві Долгорукому вирішальної поразки. На своє нещастя, Святослав був тоді з Юрієм і, здавалось, мав понести покарання від Ізяслава. Але Святослав повівся так спритно, що брат у перших простив його, а далі звелів іти доводити свою вірність — воювати волость Долгорукого.
Наш герой ревно воював проти Юрія й 1131 р. нищив належну тому Суздальську землю. Він навіть бився зі своїм дядьком Святославом Ольговичем, котрий пристав до Долгорукого. За службу Святослав Всеволодич одержав від Ізяслава Мстиславича володіння у В’ятицькій землі на Оці, а також міста Стародуб і Сновськ на Чернігівщині...
Раптом смерть Ізяслава в листопаді 1134 р. і вокняжіння Юрія в Києві 20 березня 1135 р. поставили під загрозу добробут і, може, саме життя Святослава. Та він знову зумів спритно вийти з цього скрутного становища. Дядько Святослав Ольгович ублагав Долгорукого простити його небожа. За це Святослав Всеволодич мусив віддати дядькові більшість володінь, одержаних від Ізяслава Мстиславича, й знову перетворитися на другорядного князя.
У глибокій тіні свого дядька Святослава Ольговича й інших, більш удачливих родичів він пробув аж до несподіваної смерті Долгорукого 15 травня 1157 р. Великим князем київським зробився глава іншого чернігівського клану Давидовичів Ізяслав. Спочатку Святослав Всеволодич і його дядько Святослав Ольгович вирішили силою захопити Чернігів, який новий київський володар хотів залишити за собою. Однак Ізяслав Давидович вчасно наспів з великим військом з Києва і полагодив справу миром — цей князь, на відміну від своєї рідні Ольговичів, був розважливим і миролюбним. Він вирішив добровільно віддати Чернігів Святославу Ольговичу, щоб зберегти мир. Чи не найбільше виграв від того герой нашого нарису.
Як образно писав Б. Рибаков, «хвиля подій винесла на гребені Святослава Всеволодича, й він уперше в своєму самостійному житті одержав родову вотчину (Новгород-Сіверщину), справжнє князівство з такими багатими містами, як Новгород-Сіверський, Путивль, Рильськ, Корачів та ін. Важкими були попередні дванадцять років його напівізгойського життя, сповненого мінливості. Досить сказати, що Святослав за ці роки одинадцять разів (!) змінив сюзерена, вчинивши при цьому десять клятвопорушень».
Хоча Святослав Всеволодич став володарем великого й багатого Новгород-Сіверського князівства, однак те князівство було удільним. Це означало, що він мав над собою одразу двох сюзеренів: безпосереднього, свого дядька Святослава Ольговича чернігівського, й головного — київського великого князя Ізяслава Давидовича. Однак залежність від Ізяслава була хоч і обтяжливою (доводилось брати участь у його походах), але недовгою. 1161 р. Ізяслав Давидович загинув у боротьбі з смоленським князем Ростиславом Мстиславичем, і той став великим князем. Святослав Всеволодич зумів знайти з ним спільну мову й залишився княжити в Новгороді-Сіверському.
Новий етап політичної кар’єри розпочався в лютому 1164 р., коли у Чернігові помер його дядько і глава клану Ольговичів Святослав Ольгович. Святослав Всеволодич не став чекати, поки Ростислав київський передасть йому Чернігів, тому що сини покійного Олег, Ігор і Всеволод мали переважні права на це місто. Він збройно захопив його — так само, як це вчинив його батько 1127 р., — і вигнав звідти братів у перших. Святослав став називати їх «сыновцами», тобто небожами, що означало їхню васальну залежність від нового чернігівського князя.
До кінця XII ст. Чернігів залишався у володінні Святослава Всеволодича та його брата Ярослава, а сини Святослава Ольговича одержали Сіверську землю. Однак Олег Святославич був незадоволений своїм мізерним наділом і спробував відвоювати кращу землю. Тоді Святослав Всеволодич напустив на Олега й його братів половецьку орду. Подібно до свого діда Олега «Гориславича», він усе життя приятелював із половецькими ханами й послідовно використовував їх у політичній боротьбі на Русі. Не обтяжений нормами моралі, Святослав охоче вдавався до застосування сили, коли передбачав, що не нестиме за це відповідальності. Ось і в цьому випадку Ростислав київський не вжив чомусь воєнних заходів, а лише помирив Святослава з Олегом.
1167 р Ростислав Мстиславич помер, і новим київським князем став його небіж Мстислав Ізяславич. Він уславив себе переможним походом на половців навесні 1168 р. У той похід пішли майже всі південноруські князі, навіть Святослав Всеволодич, що звичайно уникав воювати з половецькими ханами. Пояснюючи дивну участь Святослава і його родичів у тому поході, київський літописець зауважив: «Були ж бо тоді Ольговичі в Мстиславовій волі», тобто мусили коритись йому.
Однак сильний і незалежний князь Мстислав Ізяславич недовго втримався в Києві. Він вступив у збройний конфлікт з Ольговичами й владимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським, що коштувало йому київського столу. Мстислав помер на Волині в серпні 1170 р., а в Києві після трирічної боротьби за владу, в березні 1173-го, вокняжився член сильного клану смоленських Ростиславичів Рюрик. Йому довелось захищати престол від зазіхань Боголюбського і союзних тому Ольговичів на чолі з Святославом Всеволодичем. Клан Ростиславичів переміг, але 1174 р. був змушений замінити на київському столі ненависного Ольговичам Рюрика Ростиславича його більш лагідним і згідливим братом Романом. Він просидів у Києві до літа 1176 р.
Всі ці буремні роки Святослав наполегливо просувався до київського престолу. Вагомих династичних прав у нього на той стіл не було. Святослав розумів, що наскоком Київ не захопити — це не Чернігів. Тому він вирішив убезпечити себе з північного сходу. Після смерті Андрія Боголюбського наприкінці червня 1174 р. Святослав спритно втрутився в суперництво його братів та їхніх небожів за великокнязівський стіл, і в червні 1175-го йому пощастило посадити у Владимирі на Клязьмі свого союзника Михайла Юрійовича. Забезпечивши тил, він перейшов до відкритих дій, спрямованих на оволодіння Києвом.
Влітку 1176 р. Святослав скористався з невдачі Романа Ростиславича та його брата Рюрика у війні з половецькими ханами. Половці захопили й пограбували багато міст, у боях з ними загинуло чимало бояр і ще більше простих воїнів. Суспільство було обурене нерозпорядливими й млявими діями київського князя. Святослав відчув сприятливий момент і вирушив з військом на Київ. Роман Ростиславич не став захищатися й пішов до брата Рюрика у Білгород. 20 липня 1176 р. Святослав Всеволодич нарешті видерся на київський престол. Але не остаточно.
Ростиславичі, здавалось, розгублені й деморалізовані поразками в сутичках з половцями, зуміли об’єднати сили й стрімко пішли на Київ. Вони прагнули дати вирішальну битву Святославу, але він ухилився від неї, вийшов з Києва і переправився на лівий берег Дніпра, на Чернігівську землю.
Так Ростиславичі перемогли Святослава, не проливши жодної краплини крові. Але раптом вони добровільно повернули йому Київ, а Роман сів княжити в родовому гнізді Ростиславичів Смоленську. Історики не можуть задовільно пояснити цього зовні нелогічного рішення. Київський ж літописець пояснює вчинок Ростиславичів тим, що вони «не хотіли губити Руської землі й християнської крові проливати». Так воно й виглядало в очах суспільства.
Втім Ростиславичі не залишилися в накладі: за угодою з Святославом вони взяли собі південну «Руську землю», тобто фактично Київщину. Їхні міста-фортеці оточили Київ. Вони загрожували Святославу од півночі, од Вишгорода, де отаборився Давид Ростиславич, до півдня, до Білгорода, де сидів Рюрик Ростиславич. З будь-якого опорного пункту Ростиславичів можна було швидко дістатися до Києва. Це суттєво обмежувало владу й можливості великого князя.
Сівши у Києві, Святослав восени 1180 р. вирішив позбутися обтяжливої залежності від Ростиславичів. Він вчинив спробу схопити Давида Ростиславича під час полювання, але той з княгинею встиг уплигнути в ладдю, й стріли Святославових лучників не наздогнали їх. Побоюючись розплати, збентежений невдачею, Святослав побіг до Чернігова. Він узагалі не відзначався особистою хоробрістю й уникав пошуків воєнного щастя на полі битви. Його зброєю були змови й інтриги. В Чернігові Святослав зібрав князів-васалів і став радитись із ними, що робити далі.
А Рюрик Ростиславич тим часом вокняжився в Києві й також почав збирати сили для вирішального двобою з Святославом. Протягом осені 1180 — першої половини 1181 р. суперники вели позиційну війну, в якій Святослав користався з половецької допомоги. Рюрикові доводилось на час залишати Київ і зачинятися в Білгороді. В свою чергу, Святослав не мав досить сили, аби закріпитися в стольному граді. Нарешті, наприкінці літа 1181 р. Святослав з Рюриком з’їхались і підписали угоду про розподіл влади. Київський книжник, віддаючи ініціативу Ростиславичам, розповідає: «Рюрик розміркував із своїми мужами, що Святослав старший від нього літами, й вчинив договір із ним: поступився йому старійшинством і Києвом, а собі взяв всю Руську землю. Вони скріпили (угоду) хресним цілуванням і жили в любові...»
Угода 1181 р. формально закріпила status quo, що склався фактично ще 1176-го. Святослав був великим князем і вважався главою всіх південноруських князів. А Ростиславичі, як і раніше, володіли Київською землею. До влади на Русі прийшов дуумвірат, що з’єднав глав найсильніших князівських кланів: Ольговичів і Ростиславичів. Дуумвірат діяв до самої смерті Святослава (1194) і забезпечував відносну стабільність політичного життя у Південній Русі. Дивно, що ні запальний Рюрик, ні досвідчений клятвопорушник Святослав так і не розірвали угоди 1181 р.
Б. Рибаков тонко зауважив з приводу тієї угоди: «Знаменно, що в обох випадках, і 1176 р., і 1181 р., воєнна поразка перетворювалась для Святослава на політичну перемогу — обидва рази він ставав великим князем. Братолюбство Рюрика було тут, зрозуміла річ, ні при чому. Справа була, ймовірно, у волі київського боярства, в тих мужах, з якими Рюрик повинен був подумати про майбутнє Русі». Можливо, історик мав рацію.
Нарешті міцно отаборившись у Києві, Святослав Всеволодич став наймогутнішим князем у Південній Русі. Він мав великий вплив і на північноруські справи. Владимиро-суздальський князь Всеволод Велике Гніздо припинив ворожнечу із Святославом і вступив з ним у династичний союз (молодший Святославич Мстислав одружився з близькою родичкою Всеволода). Під 1183 р. київський літописець занотував: «Того ж року князь суздальський Всеволод Юрійович розпочав війну з болгарами і прислав до Святослава просити допомоги. Святослав відпустив до нього свого сина Володимира з такими словами: «Брате й сину! Дай Бог у нашому житті завжди воювати з поганими (язичниками)!»
Дійсно, високе становище великого князя київського спонукувало Святослава змінити політику стосовно Половецького степу. В очах князів, боярства і всього суспільства найвищою доброчесністю керівника держави завжди була боротьба з хижими кочовиками. Саме славними перемогами над половецькими ханами увійшов до історії Володимир Мономах. Святослав просто змушений був воювати зі своїми родичами й приятелями — половецькими ханами. Щоправда, він робив це неохоче, а часом просто імітував війну з кочовиками.
1183 р., розповідає київський літописець, «Бог вклав у серце Святославу, князеві київському, й великому князю Рюрику Ростиславичу піти на половців. І послали вони по навколишніх князів». Тоді удільні князі Південної Русі безумовно корилися дуумвірам. У пониззі Дніпра половцям на чолі з ханом Кобяком було завдано нищівної поразки. Майже всі хани, серед них Кобяк, потрапили до руського полону. Цю славну перемогу Русі оспівує «Слово о полку Ігоревім»:
Святослав грізний великий київський...
Був же він грозою на ворога,
Приборкав його полками сильними,
Ще й мечами булатними.
Наступив на землю Половецьку,
Потоптав гори та яруги,
Скаламутив ріки й озера.
Висушив болота і потоки.
А невірного Кобяка в лукомор’я
Од залізних полків половецьких
мовби той вихор вихопив, —
І упав Кобяк у Києві,
У світлиці Святославовій.
Вдалі походи на половецьких ханів Святослав з Рюриком провели також у 1183, 1190 і 1191 рр. Разом з тим, наш герой не раз уникав вторгнень до Половецького степу. Коли 1185 р. Ігор Святославич зазнав поразки від половців, Святослав відверто відмовився від наступу на кочовиків (якого, певна річ, вимагало від нього схвильоване суспільство), обмежившись проханням до Давида Ростиславича смоленського «постерегти Руську землю».
Ранньою весною 1187 р. Святослав із Рюриком нарешті вибрались у похід до степу. Та поки вони вирішували, хто з них першим ударить на ворога, половецька орда по кризі неквапливо відійшла на інший бік Дніпра. Святослав же зволікав із переходом через річку доти, доки скресла крига, після чого він з почуттям виконаного обов’язку повернувся до Києва. Пізніше на умовляння Рюрика піти все ж таки на степового ворога Святослав цинічно відповів, що був би радий, та не може залишити одного брата Ярослава. А тому було вже більше сорока років! Непослідовна, дворушницька політика Святослава щодо половецьких ханів призвела до того, що на кінець 80-х рр. XII ст. їхні напади на Русь почастішали.
Приблизно 1188 р. стосунки між дуумвірами загострилися. Рюрик видав свою дочку за дванадцятирічного сина ворога Святослава — Ігоря Новгород-сіверського. Того самого року він одружує сина Ростислава з восьмирічною (!) дочкою Всеволода Велике Гніздо, придбавши таким чином могутнього союзника на півночі Русі. Однак до певного часу дуумвіри діяли спільно. Взимку 1188–1189 р. Святослав із Рюриком пішли за Дніпро на половців, але ті ухилились від битви і відкочували по Дунаю.
З початком 1190-х рр. Рюрик відтісняє старого Святослава на другий план і робиться першим у дуумвіраті. Співправителі тоді вже фактично не проводили спільної політики ні всередині Русі, ні проти половців. Справа, мабуть, ішла до розриву, аж коли 25 липня 1194 р. Святослав помер у Києві. З кончиною цього лукавого й непослідовного політика, котрий все ж таки сяк-так забезпечував мир і спокій в Давньоруській державі протягом майже півтора десятиліть, на Русі знову спалахують феодальні усобиці.
