Колись я до кривавої піни перед очима рубалася з однією пані, яка мені доводила, що Радянський Союз забезпечив розквіт української культури. При цьому вона апелювала до книжкових накладів українською мовою, які виходили при совку.
Пані прогнозовано виявилася росіянкою, яка тим не менше живе і працює в Україні, надаючи (а може і зараз надає) дуже недешеві консультативні послуги українським го-шкам з оформлення грантів. Ну тобто типова ситуація, коли займається «культурною просвітою», несе світло і цивілізацію відсталим українцям за їхні гроші, і нічого не муляє.
А тим часом ми знову заходимо у найстрашнішу пору року, і це для України не Геловін, не «Велесова ніч», ні зовсім міфічні «діди», а Сандармох.
Де ваша еліта, - кричать вони. – Покажіть нам ваших учених, покажіть ваших світових класиків, які писали українською, покажіть ваших україномовних філософів і мислителів. Де ваші академіки, де ваші винахідники, де ваші славетні роди, де ваші династії? Де всі ті, хто піднявся вище поля, де вони? Де ті, хто обходилися без москви, хто ніколи не плазував перед московою, хто плював на москву?
Ось вони, - кажемо ми. – Ось їхні портрети пришпилені до дерев, бачите? Ось тут вони, читайте імена. Тут наша гордість, тут кращі з кращих, тут наші генії, яких ви розстрілювали однією кулею на двох, щоб зекономити набої.
Ну, - відповідаєте ви. – Врємя такоє било. А ви что, абідєлісь?
Перший пам’ятний знак на меморіальному кладовищі «Сандармох» у Карелії був встановлений у 1998 році. Знаєте, який напис дозволили зробити росіяни на цьому камені? «Люди, не убивайте друг друга!»
…Іноді здається, що ми сказали все, що могли. Що слова більше не допомагають, бо є речі, і втрати, є пам'ять, яку не втішити ніякими словами. Як не розпинайся, як не говори, а Підмогильний більше нічого не напише. Крушельницькі, Зеров, Куліш, Вороний, Курбас назавжди залишаться дірою у грудях, яку неможливо залатати словами.
Так, словами тут не зарадиш, це правда. А байрактарами можна.
Мені от учора полегшало, на одну тисячну подиху. От якби іще тисячу разів так, я б сказала собі – ну що, видихаємо, українці.