У розкішній віллі в одному з престижних районів напівзруйнованої комуністичним правлінням Гавани відкрився центр Фіделя Кастро – якраз за п'ять років після смерті одного з найогидніших диктаторів ХХ століття. Сама міщанська розкіш музею – насмішка з того, як десятиліттями живуть звичайні кубинці, які давно вже забули, що таке пересічний комфорт або навіть ніколи про це не підозрювали. Але, з іншого боку, поява музею Кастро є актуальною як ніколи. Саме у наші дні, коли російські чиновники лякають світ «новою Карибською кризою», а Олександр Лукашенко, який пародіює Кастро у плазуванні перед Кремлем, обіцяє, що білоруські хлопці гинутимуть на фронтах нової війни разом із росіянами, цікаво згадати про кубинське чудовисько. Адже в тому, що Кастро був справжнісіньким чудовиськом, нас може переконати не лише перетворення Куби на заповідник бідності та безчестя, не лише багаторічні тортури та вбивства політичних супротивників, не лише зневага до таких елементарних людських якостей, як дружба, любов чи співчуття. Достатньо однієї фрази під час тієї ж Карибської кризи, коли Кастро переконував радянських керівників не прибирати ракети з Куби. Він говорив, що кубинський народ готовий принести себе в жертву справі пролетарського інтернаціоналізму та боротьби з імперіалізмом. Тобто ще раз: диктатор був готовий принести в жертву взагалі всіх кубинців – аби помститися тим, хто не прийняв його диктатури. І принести в жертву заради ідей, про які він до захоплення влади у Гавані нічого взагалі не знав. Адже справжній Кастро – всупереч канонізованому міфу – комуністом ніколи не був. Комуністи були в його оточенні – той же психопат Че Гевара чи рідний брат, хитрован Рауль, майбутній наступник диктатора. Але вони членство у комуністичній партії від Фіделя приховували. Тому що в молодості Кастро тяжів швидше до фашизму, ніж до комунізму, швидше до Муссоліні та Гітлера, ніж до Леніна та Сталіна. А комуністом став, коли зрозумів, що в Москві йому заплатять, а у Вашингтоні не захочуть – так, цей незламний борець за соціалізм був просто бородатою повією. Його цікавила, по-перше, влада, по-друге, влада та, по-третє, теж влада. І на цьому перелік його бажань закінчувався.
І це тільки частина міфів про латиноамериканського пройдисвіта. Кастро ніколи не скидав диктатури Фульхенсіо Батісти. Режим був скинутий гаванцями, до влади прийшов новий демократичний уряд на чолі із новим президентом знаменитим суддею Мануелем Уррутія і популярним критиком диктатури Хосе Міро Кардоною. Саме цей уряд Кастро і скинув, коли захопив Гавану – Кардона ще намагатиметься скинути вже нового диктатора, але цього разу невдало. І так, у цьому Кастро нагадує Леніна та Троцького, які знищили надію на демократизацію у Російській імперії після кількох місяців революції. Але його переворот, на відміну від більшовицького, не був комуністичним – це був просто переворот купки честолюбних мерзотників. Компартія Куби була марґінальною організацією, спочатку підтримувала Батисту та входила до його уряду. Боротьби Кастро з режимом не підтримувала, вважала майбутнього диктатора небезпечним честолюбцем. Навіть сам Кастро спочатку побоювався із нею зв'язуватися після перемоги і створив «Об'єднані революційні організації», які невдовзі перейменував на компартію. Але перший з'їзд цієї самої псевдокомпартії він зважився провести тільки через 16 років після перевороту.
Ще один міф – це псевдоінтелектуалізм Кастро, яким захоплювалися «корисні ідіоти» у всьому світі, не лише у Радянському Союзі. Але якщо зараз звернутися до багатогодинних промов та розмов вождя, які неодноразово перекладалися та публікувалися окремими книгами, ми побачимо пересічний потік свідомості, одкровення спритного адвоката. Ну так, радянські керівники на той час так уже не вміли – та й освітою як такою не відрізнялися. А Кастро, син плантатора та його куховарки, все ж таки навчався у Гаванському університеті, тоді ще цілком привілейованому, і мав адвокатську практику. І його ораторське мистецтво захоплювало – як і захоплювало ораторське мистецтво Муссоліні, Леніна чи Гітлера. Але для того, щоб цим захоплюватися, потрібно було самому освіти не мати або імітувати любов до «простого народу» – улюблене заняття частини західних інтелектуалів, брудна хвороба Сартра.
І, звичайно, те, що такий музей є – і те, що така диктатура все ще є – може призводити до відчаю. Але виживання Кастро має простий секрет. Сполучені Штати, які заплющували очі на дружні їм диктатури генералів, все ж таки прагнули демократизації Латинської Америки – нехай навіть ця демократизація могла призвести до тріумфу популістів, шанувальників Кастро. А Радянський Союз та Китай хотіли від кубинців одного: щоб на Кубі нічого не змінювалося.
І все ж таки я залишаюся оптимістом. Хто зараз пам'ятає, де у Києві чи навіть у Москві були музеї Леніна? Я був у Тирані, столиці Албанії, якраз того дня, коли демонтували останній у соціалістичному світі пам'ятник Сталіну. Центр комуністичного диктатора Енвера Ходжі – цього албанського Фіделя – вже був закритий. Я не маю жодних сумнівів, що рано чи пізно й центру Фіделя Кастро не буде, а про самого владолюбця кубинці згадуватимуть з жахом і огидою.
