"Ходім лишень до Вифлеєму…" - Ігор Гулик

Знову на календарі Різдво. У такі миті ми перебуваємо у стаєнці, біля ясел з Божим немовлям, - де б не ми були фізично, - куди нас запрошують біблійні пастушки, і про яку згадав у цьогорічному Різдвяному посланні блаженніший Святослав: "Ходім лишень до Вифлеєму та подивімся на ту подію, що Господь об'явив нам" (Лк. 2, 15).

Для мене особисто постійною дилемою Різдва є затишна й пастельна атмосфера вертепу, де народився Христос, і гіркий шлях, який випав Йому на цій грішній землі. Шлях, наперед визначений пророками, сповнений тернів, сумнівів, переслідувань і постійного болісного вибору. Шлях, що врешті-решт завершився муками на Голгофі. І не лише через те, що так трапилося "згідно з Писанням".

Зазвичай у передріздвяних клопотах і цейтноті ми забуваємо, що народжений в убогих яслах, всипаних, однак коштовними дарами Трьох Царів, відтак тридцять років йшов до усвідомлення і проповідування нового вибору для всіх. Вибору, названого Новим заповітом. На противагу старим і, здавалося б, випробуваним правилам співжиття. Утім непридатним для людськості, для її майбутнього, для нормального життя і за великим рахунком виживання. Бо не можна постійно бути у страху та переживаннях, будувати стосунки за принципом "око за око", тримати за пазухою камінь для ближнього, живитися недовірою та підозрами. Бо людина – творіння Боже, мусить ходити випрямившись, бути вільною і самодостатньою, водночас – відповідальною за свої вчинки й за свій вибір.

Новий, геть інший шлях пропонує кожному з нас народжене понад дві тисячі років тому "світло від світла". Воно запалює у людських душах маленькі вогники великого світла Божої любові, милосердя і людяності. Інша річ, що свічечка ота теж потребує жертви. Невеликої, проте не для кожного прийнятної та зрозумілої. Інша річ, що той скромний вогник може не втриматися перед несамовитими вітрами пристрастей, злоби й нечесності, перед спокусою вивищення або ж примусом приниження, перед несосвітенними ілюзіями чи безглуздям вседозволеності й фата-морганою всесилля. Інша річ, що не кожному під силу відповідальність вибору: хтось кидається стрімголов за ласим, однак сумнівним, а хтось опускає руки, здавшись, як кажуть, на волю Божу. Однак Богочоловік, народжений на санях чи у яслах, навряд чи схвалив би інфантилізм і безпорадність, оскільки Він свого часу також обирав між суєтою суєт і вічністю. І саме через Його вибір кожен з нас досі прямує до свого, особистого Вифлеєму. Щодня, щогодини, кожним вчинком чи бездіянням, кожним порухом душі чи її байдужістю, кожним виявом довіри чи навпаки.

Тому з погляду вічності неважливо, що вигукуватиме натовп услід нам: "Осанна" чи "Розіпни!..". Це вже було… Так волали Цареві чи, якщо бажаєте, назаретському теслі. "Не сумуй надмірно, - казав святий Августин, - один з розіп'ятих розбійників був спасенним. Не тішся надмірно, - інший розіп'ятий розбійник був проклятим".

Важливо, що наш, як і Його, Ісусів, шлях розпочався з Вифлеєму, куди нас запросив Той, хто своїм народженням, а згодом – і жертвою, змінив цей світ до невпізнання. Поклавши у його підмурок наріжні камені Любові, Добра і Милосердя. Спорудивши у кожній душі її Вифлеєм, її Єрусалим та її Голгофу. Давши нам внутрішній голос, який втримує нас серед цього несправедливого, жорстокого і водночас такого крихкого, тендітного світу. Голос, який може бути найвитонченішим катом, рівно ж як лікарем для недужого.

Напередодні Різдва Христового бажаю кожному з вас, наші дорогі читачі, прислухатися до цього тихого голосу і почути у ньому поклик до Вифлеєму. Хай свята будуть для вас затишними та погідними, хай новонароджене Дитя Боже дарує вашим родинам віру, надію та любов. Хай над кожною оселею засяє Вифлеємська зірка, і її світло не згасає над нами ніколи.

Христос Рождається! Славімо Його!