Дивно, але ноги, здавалося, самі принесли мене на цю площу у центрі Барселони. Площу, схожу на десятки таких самих майданів, якби тільки не невеликий пам'ятник жінці, що рветься з металу в оточенні сполошених голубів. Саме цей пам'ятник, біля якого розташувалися випадкові перехожі, і змусив мене подивитись на табличку і зрозуміти, що це за площа така. І я побачив назву – «площа Діамант». І згадав, що це не лише назва площі, а й назва книги – знаменитого роману каталонської письменниці Мерсе Родореди, прочитаного мною зовсім недавно.
Відразу скажу, що і читання цього роману, і приліт до Барселони, і прогулянка у лабіринті міських кварталів – все це було ланцюгом випадковостей, які в результаті склалися в одне: ніби хтось спеціально вів мене саме на цю площу до персонажу Родореди, яку і сама письменниця, і коханий героїні ласкаво називали Колометою – «голубкою».
«Площа Діамант», видана десятками мов, ще чекає на свого українського перекладача. І, гадаю, дочекається – бо обставини, за яких створювалася ця книга, і сам її сюжет дуже близькі українському минулому та українському сьогоденню. Один із найчарівніших романів каталонської літератури – можна сказати, справжній порух душі – створювався у вигнанні і вперше був виданий теж у вигнанні. Український читач погано уявляє собі, у якому принизливому стані була каталонська культура у роки правління Франсіско Франко. Та що там у принизливому стані – сама каталонська мова була заборонена диктатурою. А отже жодної каталонської літератури, жодної каталонської журналістики, жодного каталонського театру. І книги каталонських письменників видавалися у сусідніх країнах. У 60-ті роки диктатура Франко вже позбавлялася своїх людожерських інстинктів перших років після закінчення громадянської війни в країні, так що роман Родореди був майже відразу ж перекладений іспанською мовою, а сама письменниця могла відвідувати Батьківщину. Вигнанкою аж до смерті Франко була не вона – вигнанкою була сама каталонська словесність, яка здобула новий шанс лише після початку процесу демократизації Іспанії. І хіба це не схоже на долю багатьох українських класиків – вони могли жити на Батьківщині, але не могли видавати своїх творів, а сама їхня мова проголошувалась другорядною порівняно з мовою геть здурілої провінційної імперії.
Ну і героїня роману – таку зворушливу жінку можна знайти аж ніяк не лише у барселонському кварталі Грасія, а й у кожному українському місті. Жінку, яка хоче просто жити, бути коханою, виховувати дітей, а не цікавитися політикою. Але політика, як це завжди буває за кризових часів, цікавиться нею – і в результаті вона проживає зовсім інше життя, ніж їй хотілося б. Щоб зрозуміти весь трагізм цієї долі, згадаємо наших біженців з окупованих Росією регіонів країни, згадаємо жінок, які втрачали на фронті своїх чоловіків, або тих, хто роками чекає коханих з російських в'язниць. Згадаймо про тих, чиї долі зламані – хоч ще кілька років тому нічого подібного і припустити було неможливо. Україна, саме існування якої заперечує Путін, через безумство кремлівського правителя перетворилося на державу зламаних доль. А у 30-ті роки Іспанія, територію якої використовували для репетиції майбутньої війни Гітлер та Сталін, теж була такою державою.
Роман Мерсе Родореди нехай і написаний тоді, коли до демократії у країні залишалося ще десятиліття, все ж таки завершується оптимістичним фіналом: героїня, така тендітна і ніжна, виявилася сильнішою за метал, з якого споруджено її пам'ятник на площі Діамант. Вона зберегла гідність, виховала дітей, вона знову пізнала сімейне щастя – хоча, здавалося б, епоха зробила все можливе, щоб нічого цього не сталося. І мені здалося, що я побачив її на площі – не у металі, ні, а в одному з міських кафе, до якого вона завітала побалакати з подругами після заходу сонця. Жінка, яка перемогла тих, для кого її життя та життя таких, як вона, нічого ніколи не означало. Жінка, яка ніколи не думала про диктаторів, але виявилася сильнішою за них. Так і має бути – життя завжди перемагає тих, хто його не цінує.
І цей оптимістичний фінал каталонського роману дозволяє мені думати, що через роки я ось так само зустріну на донецькій, луганській або ялтинській площі українську «голубку», яка давно вже повернулася додому і довела, що вона сильніша за ту страшну епоху, в яку їй довелося жити.
Це сильніше за Путіна.
