Україна дійсно зараз в епіцентрі, під прицілами камер і поглядів усього світу. І мені подобається те, що бачить світ.
Він бачить країну неймовірної гідності. Він бачить людей, які не висаджують пункти прикордонного пропуску і не чіпляються за шасі літаків, не пливуть світ за очі на надувних човнах, не розносять і не грабують продовольчі магазини.
Українці щільніше зімкнули стрій довкола своєї армії і пішли у центри територіальної оборони. Українці з аншлагом розібрали місця на тактичних курсах та полігонах, так що бідна Маруся вже у чотири зміни працює. Розкупили рушниці і патрончики, а в усьому іншому живуть так, ніби нема підстав хвилюватися.
Ми дивимося відео колон воєнної техніки з Росії та Білорусі з однією думкою: боже, куди нам стільки металобрухту вивозити? Ми запускаємо меми про шишки і жолуді в кишенях російських добрив, але це теж не вихід, погодьтеся – навіщо нам на полях здалися сосни? Це ж так зараза противна, замучишся викорчовувати.
Світ як прокинувся, і що найприємніше, це пробудження росіяни забезпечили власними руками. Вони привернули максимальну увагу до власних злочинів на окупованих територіях, самостійно задокументувавши на камери і викрадення дітей із сиротинців, і примусову мобілізацію.
Злетіла машкара «народних республік». Якщо у когось на заході і були ілюзії, то тепер вони остаточно розвіялися: всі побачили нещасні сплюндровані українські райони, які Росія перетворила на концтабір.
Остаточно втратили легітимність російські ЗМІ. Вони можуть зараз до посиніння знімати фільми про розіп’ятих прикордонників, ніхто у цей маразм більше не повірить. У цьому зв’язку хай малюють який завгодно casus belli – можна подумати, від вторгнення росіян стримує лише відсутність приводу.
Ні, вони не наважуються, тому що бояться. Бояться України, такої якою вона є зараз, у лютому 2022 року: спокійної, зосередженої, мотивованої і готової битися. Бояться наших збройних сил, які вже на кілька голів і на ціле століття переросли їхніх «зелених чоловічків». Бояться наших волонтерів, добровольців, наших священників, наших жінок.
Бояться тієї сили, яка стоїть і завжди стояла за Україною.
Як там у класика?
Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!
Тобі ж кладу я дошку гробову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Ці рядки, написані у 43му році, треба читати з певною поправкою на сучасні обставини. Витрачати дошки на гроби для них? Ага, розбіглися. Хай шишки у кишеню кладуть.