Трошки для підняття настрою.
Всім відомо, що ворог на східному кордоні зараз збирає ударний кулак, до якого намагається запхати все що тільки він здатний, аж до строчників і курсантів (якими і раніше вони добряче «поповнювали» свої банди). Намір ворога очевидний, нас намагатимуться завалити масою. Як Червона армія у Другу Світову війну.
На перший погляд це величезна загроза. На другий – не дуже. І от чому.
Не секрет, що на Східний напрямок перекидають частини, які раніше ганебно втекли від ЗСУ з під Києва, Чернігова та Сум. У т ч російське командування має намір знову кинути на фронт банди убивць мародерів та ґвалтівників, з банд (військовими частинами назвати їх мені гидко), що стояли у Бородянці, Гостомелі, Бучі та Ірпені. Уже навіть пішли припущення, що в такий спосіб ці банди намагаються зачистити, аби приховати свідків. Особисто я так не думаю. Все набагато примітивніше, російська бюрократія – штука бездушна. Наказали гнати бидло в окопи – бюрократія жене бидло. В т ч з Ірпеня та Бучі. А чого їх не гнати, вони що особливі? Отож!
І от вже кілька днів з різних джерел (в т ч від журналіста Романа Цимбалюка) приходить інформація, що в російських бандах, які виводять з України, до 70% особового складу подають рапорти на звільнення з армії Росії, бо банально не хочуть гинути і калічитися в боях з українцями. Тому що українці – ні фіга не грузини і навіть не чеченці. А набагато гірші. Є великий ризик, що телек, змародерений ними в Україні, дивитися будуть з їхніми дружинами не вони, а ті хто від війни зміг ухилитися. І така перспектива їх чомусь взагалі не радує. Проте.
Відомо також, що на рівні командування російських армій наказано всі рапорти про звільнення повернути, нових не приймати і нікого не звільняти. Чому? Бо наказано зібрати окопне бидло. І кожен російський генерал зараз панічно боїться, що особисто він окопного бидла збере менше ніж сусіди і за це постраждає. Знову таки – російська бюрократія бездушна. Що вийде в результаті?
А вийде що масу вони зберуть. Але. Чимала частина цієї маси воювати не хотітиме категорично. Чимала частина цієї маси чудово розумітиме, що воювати доведеться цілком всерйоз і що після Бучі в полон краще не здаватися, бо сумна то перспектива – помирати від втрати крові з простріленими артеріями. А особливо небажано здаватися в полон тим, хто як раз був в Бучі або в Ірпені, бо як раз найгірше що з ними станеться – це їх таки візьмуть в полон і виведуть на суд. А по ходу їх кілька разів опустять в спільній камері, повній українських сидільців.
Як воюватиме така армія? Передбачувано. В перших лавах гнатимуть строчників та курсантів, тобто підлітків. А коли підлітки закінчаться, за першої нагоди всі інші кадри почнуть уникати боїв і підставляти під удар одне одного. З конкретною метою, відвалити до дому – до хати. Командирський крик і заградзагони кадирівців когось воювати примусять, але ненадовго. Російські генерали, що залізли в траншеї мотивувати підлеглих, на рахунку ЗСУ уже є.
А протистояти всій цій масі будуть Збройні сили України, вже з першими перемогами в активі, і – після Бучі та Ірпеня. Далі зрозуміло?
Боронь Боже, я не закликаю до шапкозакидництва. Ворог чисельний і сильний – це треба усвідомлювати. «Враження таке, ніби граєш в шахи з ідіотом у якого 150 фігур» - дуже влучно сказано про російську армію. Ворога не можна недооцінювати.
Але й переоцінювати не треба. Вони далеко не такі сильні і моторошні, як вони самі себе показують у їхніх же фільмах. Вони бояться нас ще більше ніж ми їх. Мотивів воювати у них, лише можливість мародерствувати, а в умовах жорстких боїв це слабенький мотив. За нами ж – наша земля. Наші люди. Вірні союзники. І наш біль від геноциду в Бучі та Бородянці.
Переможемо!
