Фльор безтурботності в очах низки українських дітей зник назавжди, як би їх не оберігали батьки від вибухів, прольотів ракет, мату в інтернеті і страшних доказів звірств у Бучі, Маріуполі, Мотижині…
Зайшла в ближнє «Сільпо» за смачним хлібом. Наша пекарка бере з собою на роботу дитину — дівчинку десяти років. Тоненьку, як очеретинку, бліду із сірими миндалевидними очима. Видно, що мала тільки недавно усвідомила, що вона маленька юна жінка. Перші спроби легкого саморобного манікюру, сережки-висюльки, які пасують до її правильно овалу обличчя. На голові очіпок, маленькі ручки в рукавичках — все за вищими стандартами
Мала стоїть за вітриною і залізним голосом питає, кому який хліб. Хвацько бере його, загортає, пробиває стікер.
Поруч мама кладе у піч нові булки. Хвацько розкатує кавалки тіста і посипає їх кунжутом. Робота кипить — поруч кілька жінок займається маленькими витребеньками: булочками з маком, заварним кремом і родзинками.
Мала віддає мені мою булку на заквасці. Ми зустрічаємось поглядами. Їй не десять, їй усі двадцять п’ять. Їй би тіктоки знімати про перші макіяжі, а вона продає хліб. Маленька сталева магнолія розквітає прямо а моїх очах у «Сільпо». Моя маленька українка, дякую тобі за все — якщо у тебе не опускаються руки, то і нам, дорослим скиглити не варто.
