З одного боку, Шольц вже захищає постачання зброї для України. І зброя справді постачається - хай і в дуже малих обсягах. Маленька Естонія дає більше навіть у абсолютних цифрах.
З іншого - німцям досі дуже важко витрусити з себе цілу низку стереотипів. Це і пієтет перед Москвою, і щире переконання в її непереможності, і звичка ділити світ на великі (як вони та Росія) і малі (як Україна) держави, де другі просто не можуть чинити спротив першим і мають жити в їхній сфері впливу. Це і толерантність до російського побєдобєсія. Вкрай обурювало те, що в Берліні на 9 травня українських мітингарів змушували здавати навіть одяг національних кольорів, а росіяни, як завжди, махали червоним ганчір’ям, як на кориді, та пов’язували георгієвські стрічки на все випукле. Хоча в інших містах Німеччини, зокрема, в Ерфурті, все пройшло добре.
І тут є такий нюанс. Я переконаний, що німців попустить - потроху, але вже попускає. Кожні нові свідоцтва російських злочинів, кожна нова перемога України на фронті послаблює проросійські сили, позбавляє їх аргументів, змінює ставлення Німеччини до конфлікту. Але занадто повільно - ми втрачаємо життя.
Німеччина претендує на регіонального лідера. На велику державу. На головний офіс Європи. І зараз її політики починають розуміти, що на беззубій зовнішній політиці таку претензію не витягнеш. А от до простого бюргера ще має дійти.
